Ілля Полудьонний — психолог, гештальт-терапевт, співзасновник сервісу онлайн-психотерапії TreatField.com, а також співавтор популярного українського подкасту про психологію «Простими словами».
Ми поговорили про почуття провини, засудження за “мирний контент” та імітацію повернення до звичайного життя.
— Чимало людей в українському суспільстві, які зараз напряму не задіяні в обороні країни, підсвідомо відчувають за це провину. Чому так відбувається?
Давайте поміркуємо – що таке відчуття провини? Це коли людина переживає, що вона робить щось не так. Їй здається, що вона порушує якусь домовленість. Іноді цей договір ефемерний, соціальний, буквально не прописаний, а іноді прописаний.
— До цього почуття, ймовірно, додають градусу і осудливі коментарі та дописи у соцмережах. Мовляв, як можна просто жити своїм звичайним життям, коли у країні війна. Чому відбувається таке засудження?
Це відбувається через дуже градієнтну структуру ситуації, яку ми маємо. Перша фаза війни — шокова, яку ми пережили. Можна сказати, що навіть ті, хто виїхав, всі, хто залишився у країні – фронт, тил – це дуже однорідна структура, однорідне поле почуттів і відчуттів. Тобто, людина, яка у перші декілька тижнів навіть переїхала, як я, на захід України, не сильно відрізнялась за переживаннями від інших. Ризик втратити життя звісно сильніший у людей на фронті. Але за інтенсивністю переживань, думаю, що майже всі проходили через це однаково. Тому і відбувається така єдність.
Однак зараз ця фаза пішла на спад, відбулась певна орієнтація у просторі. Зрозуміло, де тил, де фронт. Все стало прозорим, чітким, але неоднорідним.
Таким чином, дуже різний контекст життя у людей, які живуть на заході, в Києві, в Миколаєві, і у тих, хто виїхав за кордон. У кожного буде абсолютно різний фон процесів. І оскільки ми живемо в світі соціальних мереж, де людина, приміром, поїхала кудись за кордон, виклала фотографії, то реакція буде від усіх одночасно. Ті, хто за кордоном, сприймають це нормально. А людина, яка живе десь в Києві, відреагує зовсім інакше.
Ми проходимо дуже межеву стадію зараз, тобто, десь між шоком і адаптацією. І що можна, а що не можна – не зрозуміло. Консенсус, він такий, наче інтуїтивний. Наче ще війна, але вже і хочеться жити якось. От така межева історія. Швидкість адаптації буде дуже різна. Я думаю, що навіть, ті хто зараз пише “тобі не можна, зараз війна,” вони дійсно переживають так це. Але, наприклад, через який час, ці люди теж будуть дозволяти собі якісь поїздки та інше.
Людина, яка вже через 3 місяці готова жити далі “нормальне життя”, мені здається, все ще не усвідомлює, що відбувається з нею. Через три місяці всі тільки виходять зі стану шоку, з’являється прагнення жити. Зараз, очевидно, така фаза, коли люди імітують, що їх життя можна відтворити, повернути, зробити таким, як раніше. Люди ще не усвідомили оцей вплив війни. Тому вони вийшли після шоку, і тепер намагаються зробити вигляд, що наче живуть далі.
— Зараз Київ виглядає так, ніби війни немає, і це трохи лякає. Люди повертаються, громадські заклади переповнені, машин на дорогах багато, все нагадує довоєнний час. Як ви думаєте, чому так відбувається?
Я не думаю, що так відбувається тому, що люди погані. Скоріше тому, що вони «заморозились», проживають травму через імітацію життя. Тому, що ти все одно їздиш і бачиш ці їжаки, блокпости – тому це все одно ілюзія. Десь реально йде війна за 100-400 км, не важливо де, але десь прилітають снаряди. Тому мені здається, що, насправді, ми не зовсім усвідомлюємо, в якому контексті живемо. Але, попри те, люди намагаються відтворити своє життя назад.
І це – інтуїтивна стратегія якось привести себе до тями та проживати травму. Будь-хто, хто зараз хоч якось намагається жити і живе, він насправді проживає травму. Просто стратегії починають розбігатись, вони перестають бути однорідними.
— Чи можливо зараз з психологічної точки зору повернення до нормального життя у мирних містах?
Думати, що до життя можна повернутись через 3 місяці після реальної шокової травми або шокового досвіду – наївно. Це сприймається іронічно навіть на папері. Сталося найстрашніше в соціальному контексті, що могло статись з народом чи групою. І люди такі “ну через 3 місяці я вже живу нормально». Люди зараз живуть ілюзорно. Люди імітують нормальне життя. Але насправді саме це і є нормально під час катастрофічних подій. Це називається дисоціативним станом, і він допомагає вивозити усю гаму переживань.
— Як ми зрозуміємо, що стан афекту вже минув, і ми прийшли до етапу адаптації?
Ось як виглядає графік поведінкових реакцій на катастрофічні події.
Є стадія Predisaster (передчуття війни), яка складається з Threat (загрози) та Warning (попередження) – це відчуття перед війною. Тривоги, загрози хтось ігнорує, хтось не реагує – це вже різні стратегії, насправді.
Impact (вплив) – це декілька днів чи перший тиждень війни, у кожного по-різному. На рівні суспільства – це та фаза, коли бабах – і сталося.
Heroic (героїзм) і Honeymoon (єдність) – декілька місяців, коли всі всім допомагають, об’єднані. А також вірять у швиде закінчення ситуації. Мені здається, що це еволюційно корисна історія. Я тут погоджуюсь більше з антропологами. Робертом Сапольським, наприклад. Якщо група хоче вижити, вона має об’єднатися. Щоб вижити, потрібна єдність, яка має якимось паливом підживлюватися. Тому провина вцілілого якось так працює, що група відчуває провину, аби врятувати існування групи.
Оце паливо з кортизолу і адреналіну на цьому етапі буде формуватися у якусь стратегію: бий, біжи, замри. З часом адреналіну стане в будь-якому разі менше, бо в нас немає потенціалу жити так довго на адреналіні.
Тому в будь-якому разі наступає біологічна стадія спаду, і психологічна – disillusionment (втрата ілюзій).
— А який етап ми зараз проживаємо?
Ми зараз все ще в межевій стадії, коли начебто є соціальна домовленість бути таким супер активним і допомагати, і разом з тим, якщо я просто працюю, цього ніби недостатньо. Люди зараз намагаються проживати небезпеку, яка ще не минула, і взагалі всі свої переживання, як можуть.
І тут ходити далеко за прикладами не треба: я вже за травень був 3-4 рази в кіно, бо кіно для мене це важлива частина життя. Я люблю кіно так, що я завжди ходжу в кінотеатр у своєму мирному житті. Адже це спосіб хоч трохи переключитись. Чи стає це перешкодою у волонтерстві? Звичайно, ні, я, як і раніше, читаю волонтерські лекції. Це швидше спроба балансувати.
— Як би ви оцінили цей стан, який відбувається з нами зараз?
Якщо у вас закінчились стосунки, то ви знаєте, як це може бути драматично. Коли ти не перескочиш з одних стосунків в інші, а проживаєш якусь ситуацію драматичну в житті, то наче наступна така ситуація все рівно інша, тобто, ти стаєш дорослішим, більш зрілим – і це криза, яку люди проходять. Ми зараз в найскладнішому місці цієї кризи. Напевно, тому люди намагаються якось себе підтримати імітацією життя.
— Чи є якісь позитивні прогнози щодо покращення нашого внутрішнього стану найближчим часом?
Я всім на лекціях кажу, що війна виграється на цій стадії, де ми зараз, тому що вона якраз найважча. На цій стадії головне, чи переорієнтується суспільство на те, що війна триває довго. Чи будуть продовжувати люди сподіватися на швидке завершення війни або об’єктивно аналізувати ситуацію, гуртуватися і жити з цим далі.
У цьому не знайдемо нічого особливо позитивного, крім того, що це – важлива стадія. У фільмах зазвичай показують, коли група героїв вже виснажена – і вони починають сваритися поміж собою. Насправді, тут потрібні супер зусилля, аби пройти цей складний іспит. Але якщо ми це зробимо, то в цьому сенсі свою свободу ми здобудемо. Звісно, аби не зашкодила на цьому шляху інфантильність.
З динамічної точки зору, нам треба, щоб закінчилась війна – тоді буде добре. Ми почнемо проживати горе, зможемо його прожити, і навіть станемо сильнішими.
А щоб закінчилась війна, треба попрацювати, а вже працювати немає сил. Тому я не звинувачую людей, які зараз проживають своє життя так, що відпочивають або їдуть за кордон. Моя частина особистості, що динамічно працює, знає, що це спосіб перенести травматичний досвід та хоч якось себе підтримувати.
Якщо на це глянути очима солдата або волонтера, то наче цього недостатньо. Але в цих межах ми будемо жити, поки не закінчиться війна, і сподіватись, що цього вистачить, аби вона закінчилась нашою перемогою.
