“Мені посрати на російське кіно”, – Віталій Гордієнко aka Загін Кіноманів

ҐРУНТ

Блогер та актор Віталій Гордієнко широко відомий завдяки YouTube-каналу “Загін Кіноманів”, який наразі налічує понад пів мільйона підписників. Спектр тем у Гордієнка великий та охоплює телебачення, кіно та культуру загалом: що не так із Дудьом, як російська пропаганда показувала Україну та українців у своєму кіно, ностальгія за старими культовими телевізійними проєктами, огляди новинок кіно та легендарних фільмів минулого – і багато іншого.

Нам стало відомо, що на кінець травня Гордієнко готує велике відео про легендарного українського композитора Володимира Івасюка, автора безсмертного хіта “Червона рута”. Ми зустрілись із Віталієм, щоб дізнатися подробиці про майбутній реліз. Говоримо про важливість постаті Івасюка для української культури, про фільми, які вийшли під час війни, про те, чому в нашому кіно так мало хепі-ендів, а також про майбутні плани блогера. 

Повну версію розмови дивіться на нашому YouTube-каналі.   


“Івасюк – це фундамент тої музики, яку ми маємо зараз”

Знаю, що зовсім скоро має вийти твоє велике відео про композитора Івасюка. Розкажи про свій задум: про що воно буде і в чому його унікальність?

– Дуже хочеться показати Івасюка як живу людину, яка не так давно жила. Чомусь Beatles вважаються у всьому світі вічно молодими, вічно живими – хоча вони були раніше, ніж Івасюк, і Івасюк ними надихався.

Для нас у пам’яті Володимир Івасюк – це такий сивовусий композитор, який сидить за роялем щось там грає, “Червону руту”. Мені би хотілося розкрити для людей його персону. Насправді у нас є композитор світового рівня, який залишив величезний спадок, якого ми, на мою думку, недостатньо цінуємо. І коли ми говоримо, що в нас немає якихось речей – “Ой, у нас нема метрів в музиці” – ось: людина, яка зробила величезні речі.

Коротше, ми постаралися. Я можу розказувати довго, які фішки ми придумали. От наприклад, перша його пісня, “Колискова”, на слова тата – немає ніде запису. Ми знайшли ноти, попросили відому співачку записати її. У відео буде перша пісня Володимира Івасюка, яку він написав чи в 14, чи в 15 років. І це феноменальна робота. Я в чотирнадцять бігав у футбол десь під хатою і бив палкою кропиву – а людина писала такі речі. І таких сюрпризів у відео буде ще багато.

– Як ти взагалі прийшов до цієї теми?

– Моя діяльність на YouTube триває вже сьомий рік. І це важливо підкреслити, бо чомусь багато хто оцінює мою діяльність в розрізі останнього року. А це не так. Я займався дуже багатьма різними речами. Це огляди кіно. Потім, коли почався коронавірус, оглядати не було що, і я, відповідно, зайнявся якимись речами довколакультурними – телебачення, навіть реслінг оглядав. 

Я, грубо кажучи, ніколи не боявся відійти від теми кінематографу і взяти якусь річ, яка мені цікава, для того, щоби розповісти про неї людям і розкрити тему більше. Під час повномасштабного вторгнення мені здавалося важливим говорити про те, чому важливо відійти від російського впливу. Але в якийсь момент ця тема для мене себе вичерпала. Мені здається, що я там розказав велику частину всього.

Тепер хочеться розповідати якісь круті історії про те, що ми вже маємо. В тому числі – це перша моя ідея така була – “Тіні забутих предків”. Я теж реалізовував її близько трьох місяців – читав книги, дивився фільми, передивлявся “Тіні” по колу. Після того, як випустив “Тіні”, я зрозумів, що фідбек є, аудиторія чекає, і хочеться щось таке створювати.

Я почав думати, які теми в Україні ще не розкриті, хто ще може бути? І я подумав про Володимира Івасюка. Попри те, що це мало перетинається з кіно, хоча перетинається… Івасюк знімався у фільмі “Білий птах з чорною ознакою” в якості танцюриста ансамблю, який на весіллі танцює в одній зі сцен. Щоправда, в фінальний монтаж він не увійшов. Ну, коротше, є переплетення з кіно. Але я подумав: чому я можу робити відео про те, що не так з російським блогерами, і не можу розповісти, чим геніальний наш український композитор, чому варто послухати декілька пісень Івасюка і послухати годинне відео про нього. 

– Яку роль Івасюк відіграє в нашій культурі, яке його місце в пантеоні?

– Це фундамент тої музики, яку ми маємо зараз. Це, здається, Паліндром на одному із подкастів висловив таку думку. Що от те, що ми зараз маємо – це будується будинок української музики. А фундамент для цього залив якраз Володимир Івасюк. І, мабуть, це буде найточніше порівняння.

– Досі точаться дискусії щодо смерті Івасюка. Вам вдалося наблизитись до розгадки або до якоїсь фінальної версії? Його таки вбили каґебісти чи якась інша версія?

– Це, мабуть, найсумніше в цій історії. Бо ніхто не знає правильної відповіді (за офіційною версією радянського слідства, Володимир Івасюк скоїв самогубство; у 2009-му та 2014-му українська прокуратура відновлювала розслідування обставин смерті, – Ред.). І це мене найбільше фруструє – те, що ми і не можемо знати цієї відповіді. Тобто наразі на 100% немає ніяких фактів, які це доводять. Багато хто висловлює твердження, що, от, умовно, є архіви КҐБ в Москві і вони допоможуть нам зрозуміти, що все-таки трапилося. У нас є багато версій. Але, на мою думку, ми не можемо дати точну відповідь.

Так, ми накопали дуже багато різних цікавих фактів, документів. Ми дізналися, що дуже багато із того, що говорять про смерть Івасюка, є міфом. Ну, банально, ти не можеш знайти підтвердження якомусь розповсюдженому факту – його не існує. Це хтось там десь сказав інтерв’ю, а всі підхопили, і це вже вважається як факт – хоча цього немає. 

Було великим відкриттям, що дуже багато чого там не так, як я собі завжди уявляв. Тут важливо розуміти, що смерть чомусь стала в цій історії ледь не ключовою. Про Івасюка завжди говорять в контексті його смерті, в контексті його жертовності. І тому складається таке враження, що через те, що він помер, він і став таким вагомим в українській історії. 

Але дуже хочеться сказати про те, що це насправді не так. Він зробив величезний вклад за життя. Його пісні зараз дають надію. І навіть після його смерті люди вийшли через його пісні, через те, що вони дають надію (поховання Івасюка у Львові перетворилося на багатотисячну маніфестацію із українськими піснями, – Ред.). І хочеться акцентувати на цьому, а не на тому, що сталося.

Мені здається, що от в такому ключі це буде найправильніше говорити. Але дуже хотілося б дізнатися правду. Якщо це КҐБ – принаймні знати, хто і що зробив. Якщо це інша версія, то теж не стигматизувати це, знаєте, як прийнято в суспільстві.

blank

“Я би хотів поговорити глибше про образ України в радянському кінематографі. Бо це ніби і частина нас, й ніби не частина нас”

– Які твої плани після Івасюка? За які постаті ти хотів би взятися наступними?

– Якщо ми говоримо про такі великі роботи, мені б дуже хотілося поговорити про Івана Миколайчука. Бо якщо йдеться про українське акторство, Миколайчук – це теж глиба, про яку мало хто мало що знає. Можливо, ще про “Пропалу грамоту” – думаю, я замучу якийсь короткий відос з поясненням, про що цей фільм, про його підтексти і символи.

Я би хотів поговорити глибше про Україну, образ України в радянському кінематографі. Чому мені це цікаво? Ми були у складі Союзу, і фантастично цікаво, як ми самі себе репрезентували, і як нас репрезентували з московської верхівки, і як це все відбувалося. Бо це вже ніби і частина нас, й ніби і не частина нас.

– Про що має бути теперішня українська культура – фільми, книги, музика? Все для перемоги чи повна свобода творчості?

– Цікаве запитання. Мені здається, все має бути в балансі.

Я про це теж думав у контексті Володимира Івасюка. Були дисиденти в той час. В той час Дзюба пише “Інтернаціоналізм чи русифікація”. В той час Стус встає разом з Чорноволом на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”, вони  висловлюють свій протест проти арештів. В той час садять людей. І в той же час Володимир Івасюк сидить в Кіцмані, гуляє, складає музику. Ну, тобто повна свобода дій якась у нього і жодного протесту системі. Але в результаті “Червона рута” і його музика стають світовим контекстом, стають знаковою частиною української культури, яка навіть у майбутньому надихає на перемогу. Тобто мені здається, що іноді навіть ось ця повна свобода може працювати набагато краще, ніж отака приторна риторика про те, як нам перемогти, які ми молодці. 

Але все одно це має бути в балансі, бо без одного не буде іншого. Мені здається, я і намагаюся зробити це в себе на каналі – знайти баланс. Бо важливо було деконструювати російських блогерів, деконструювати їхній вплив у кінематографі, в серіалах, а потім дати щось ціннісне про своє не в контексті війни. Бо, з одного боку, робити зараз відео про Володимира Івасюка і про його музику досить дивно, в час, коли йде російсько-українська війна і наша державність під загрозою. Але в той же час, це частина нашої культури. За що ми тоді воюємо, якщо ми не будемо створювати українську культуру? 

Обидві речі важливі. Важливо, щоб були люди, які займаються і тим, і тим. 

blank

“Українське кіно для мене цікавіше, ніж голлівудське через те, що воно про мене”

Твій ТОП-3 українських фільмів за останні п’ять років?

– Вони змінюються від інтерв’ю до інтерв’ю. Мабуть, щоб люди подивилися, я скажу: “Люксембург, Люксембург”, “Памфір” і “Стоп-Земля”. 

– На якому українському фільмі ти плакав?

– Дуже багато. Мене дуже чіпляють українські фільми. Я в принципі емоційна людина. І оскільки я займався акторством тривалий час – це вже навик, який ти відкриваєш в собі і вже частіше відчуваєш більший спектр емоцій, ніж раніше. 

– На якому фільмі плакав найбільше?

– З останнього – “Люксембург, Люксембург”. В кінці я просльозився. З військових фільмів – “Іловайськ”. Пам’ятаю, що фільм прям не геніальний, як на мене, але коли в кінці я побачив сцену, де два українські військові, які пройшли певний шлях (навіть не найсильніші персонажі в цьому фільмі, але такі харизматичні), і вони доходять до безпечного пункту, і бачать над будинком український прапор, і цим закінчується картина – сорі за спойлер – це мене дуже сильно розчулило. Ми досі маємо стільки проходити для того, щоб просто подивитися, мати змогу повісити в себе вдома прапор і жити собі, як ми захочемо. 

– Як тобі здається, чи є проблема з завищеними очікуваннями від українських фільмів? Створюється багато хайпу, всі кричать: “Ідіть негайно, треба дивитись”. Люди приходять у кінотеатр і розуміють, що трохи шляпа, щось не то. 

– Можливо. Але, як на мене, це краще, ніж якби люди не сходили. Вони принаймні звикають ходити на українське кіно, більше звикають до свого контексту. Є ризик того, що вони прийдуть і в них будуть завищені очікування, вони отримають менше і розчаруються й більше ніколи не підуть. Але, мені здається, є більша відсоткова ймовірність, що вони навіть якщо не отримають прям тих вражень, які очікували, але матимуть певний спектр емоцій, які їм цікаві.

Українське кіно для мене цікавіше, ніж голлівудське, через те, що воно про мене, воно про те, що я щодня бачу довкола, і воно про наш контекст. Коли ти це бачиш, воно підкуповує. Я коли дивлюсь голлівудське кіно чи інше іноземне, французьке… Окей – я дізнаюсь контекст Франції. Але мені хочеться дивитися вже своє.

– Ти відчуваєш, що зараз люди більше ходять не тому, що це наше і треба підтримати, а тому що це дійсно якісний продукт, на який не шкода часу?

– Люди почали більше ходити на українське кіно, бо люди взагалі почали більше цікавитись українським. І це видно по YouTube, і це видно в музиці.

Нарешті почали випускати фільми, які були готові до вторгнення. Скоро ми ще побачимо “Я і Фелікс” та “Відблиск” Валентина Васяновича, і “Королі репу” мають вийти. Інтерес до українського виріс. І навіть якби ці фільми не були шедеврами, то люди ходили б, щоб просто дізнатися більше і подивитися на українське кіно. Точилися би дискусії, наскільки це погано або добре, і це круто теж. Бо важливо, щоб ми могли обговорювати своє.

– У новітніх українських фільмах переважно сумні фінали: “Люксембург”, “Памфір”, “Носоріг”. Як тобі здається, чи зміниться це після війни?

– Я не вважаю, по-перше, що це сумні фінали. Вони теплі. Типу, окей, “Люксембург” – це теплий фінал дорослішання, “Носоріг” – цей герой по-іншому не міг закінчити, тому для мене це не сумний фінал – я такий: “Ну нарешті, він усвідомив і поплатився”. В “Памфірі” – мені дуже сподобалась кінцівка, як син переймає роль Памфіра, і це теж цікаво. 

Мені здається, що такі кінцівки є емоційно сильнішими, ніж хепі-енди. Мені, наприклад, як людині, яка дивиться багато кіно – принаймні, дивилась до повномасштабного вторгнення – такі фінали цікавіші. Але я досить часто бачу це незадоволення людей, бо люди люблять хороші емоції в кінці.

Чи зміниться це – не знаю. Ви можете подивитися інші фільми. “DZIDZIO Контрабас” – там фінал шедевральний, дуже веселий. Подивіться: хочете таких фіналів – без питань. Але, типу, не знаю, наскільки це цікаво. Кожен режисер сам собі вирішує, як йому цікаво завершити свою історію. 

blank

“Мені посрати, яким буде російське кіно після війни. Реально, я сподіваюся його взагалі не буде”

– Ти зробив дуже популярне відео про антиукраїнського пропаганду в російському кіно до 2014 року. Ці сенси, ці вставки з поганими українцями – це була системна державна пропаганда? Чи це вони робили підсвідомо – режисери, сценаристи? Відомий приклад – фраза з “Брат-2”: “Вы мне ещё за Севастополь ответите!”

– Якщо ми говоримо про “Брат-2”, то мені здається, що там віддзеркалення того, як працює російський соціум і як взагалі існує російське суспільство. Мабуть, цього (відповідності суспільним настроям, – Ред.) було більше в “Брат-1”. У другому “Браті” все трішечки змінилося – в бік більшого впливу цих наративів на сюжет. Вони навіть їдуть в Амєріку убівать хахлов і так далі. В першому “Браті” були тільки натяки – але стосовно “чурок”, інших каст, які вони не люблять. А в “Брат-2” наче вже їм підказали, що треба додати чогось імперського. 

Але якщо ми говоримо про період після 2004 року, то, мені здається, це частково сплановано політика. Я не знаю, наскільки сильно.

“Ми із будущєго” – там та сама тема. Перша частина не має тотального впливу, а друга – наче прийшла звісточка: “Ви можете зробити от це, і це там сказати? Все решта – робіть, що хочете”. Можна почитати книги Пітера Помаранцева, в яких він чітко розкриває, що таке було, і що такі речі існували в російському кінематографі, телебаченні.

Така послідовна політика від одного фільму до іншого не може існувати просто так. Частково це віддзеркалення того, що думає суспільство, частково – це ніби запрограмований порядок денний.

– Чому українці це дивились?

– А що, був вибір?

– Можна було не дивитись.

– Ну окей, такі люди теж є, і це супер. Але в нас не було свого контексту, в нас не було свого кінематографу. Для багатьох, в тому числі і для мене, в дитинстві російський кінематограф вважався ніби як свій, бо він віддзеркалював те, про що я казав. А мені хочеться бути в своєму контексті, мені хочеться бачити історії, які мені близькі. Російські історії були набагато ближчими, вони більше показували те, що я можу побачити десь в житті, аніж американські. Ти себе асоціював більше з тим світом, на жаль.

– Яким, на твою думку, буде російське кіно після цієї війни? Чи буде “Брат 3”?

– Мені посрати. Сорі, мені байдуже. Реально, мені так здається, я сподіваюся його взагалі не буде. Мені цікаво, яким буде українське кіно, наскільки українське кіно інтегрується в Голівуд.

blank

“На сцені ти можеш підійти до людини, зімпровізувати, і режисер тебе вже не зупинить”

– Ти був актором, працював у театрі. Чому вибрав YouTube, а не сцену?

– Це не був вибір “або-або”. Це був вибір – “і”. Була і сцена, і цікаво було ще чимось займатися. “Це може бути YouTube в контексті кінематографу. Супер, ну давайте зробимо!” І якось воно так переросло, що з часом я зрозумів, що це приносить мені більше задоволення, цим мені кайфово займатися, і це приносить більше грошей. То навіщо мені далі проводити час у театрі, якщо я не отримую того кайфу там, а все, що мені подобається, є в YouTube? Тоді я змінив рід діяльності, але до того чотири роки працював паралельно і там, і там. 

– Не тягне назад на сцену? Якщо до тебе прийдуть і скажуть: давай в кіно знімемось або давай на сцені зіграємо?

– У кіно – однозначно! Я ніде не казав про те, що моя кар’єра кіноактора закінчується. Я завжди відкритий до пропозицій, іноді проходжу певні кастинги. 

Стосовно театру, то мене покликали зіграти виставу 20-го числа, буду грати роль, яку я грав раніше. Я завжди відкритий. Наприклад, якби мені запропонували приватний театр, нову постановку, а це два місяці роботи або три, то тут вже треба було би думати, чи я маю на це час. Але якщо така якась штука – зіграти виставу, яку я грав – то завжди залюбки погоджуюсь, бо це дуже цікаво.

Я люблю грати на сцені. І, мабуть у цьому і була моя проблема, що я дуже не любив репетиції – але дуже любив грати. Сцена – це кайф. Особливо прем’єра, коли ти перший раз граєш якусь роль, і люди приходять, зал набивається – круто, коли ти ловиш кураж! Це ті емоції, за якими я сумую в YouTube. Там нема живої реакції, а на сцені ти можеш підійти до людини, щось сказати, зімпровізувати тут і зараз, і режисер тебе вже не зупинить, не скаже сто разів перезнімати відео. Ти можеш робити, що хочеш, і це повна свобода. 

– Скільки часу в тебе забирає YouTube? 

– Це повноцінна робота, на яку я виділяю кожен день свого життя. Іноді можу зробити собі вихідний – але у мене дуже з цим великі проблеми, бо в голові я працюю весь час. Я намагаюсь постійно або думати про контент, або працювати по побудові соцмереж, або роблю щось для побудови спільноти донатерів. У мене все це займає весь мій час. Окрім особистого життя, коли я можу з друзями зустрітися, з кимось погуляти. 

– Нещодавно твітером гуляв фрагмент твого відео-звернення з політичними заявами. Ти маєш політичні амбіції?

– Це була вирізка з мого відео. І важливо розуміти контекст, що це не було серйозне відео – це було відео про політичні меми, веселе фанове відео. В кінці своїх відео намагаюся зробити серйозний висновок, вивести якусь формулу, бо якщо я займаю стільки часу людей, то маю дати інфу, для чого це все було. 

Я там так спеціально був одягнений, ніби по-політичному, щоб це виглядало, ніби я дуже серйозний. Але в цій вирізці це виглядає так, наче я йду в президенти. І мені здалося важливим наголосити на тому, що політика недалеко від нас, і якщо у вас є велике бажання щось змінювати, то ви можете це зробити. Просто у вас має бути достатньо терпіння, бажання і сил.

Відповідаючи на запитання, чи є в мене політичні амбіції – я про це не думав. У мене не було таких штук, коли я ходжу: “Хм, цікаво, а що би було, якби я став президентом?”. Хтозна, можливо, в майбутньому щось зміниться. Я іноді думаю про те, що було би прикольно мати певний вплив у певних сферах для того, щоб реалізовувати круті проєкти. Наприклад, мені би хотілося отримати якість важелі впливу, щоб зробити кінотеатри у селищах і селах. Якщо можна це зробити за допомогою політики, реалізувати якісь культурні круті проєкти, то, можливо, я долучусь до цього в майбутньому. Але наразі мене більше цікавить творчість.

Дуже хотілося би цим займатися і далі, бо я ще дуже багато не розповів з того, що я хочу розповісти на каналі. Хотілось би зробити серію есе про кіно не лише в контексті України, а про деталі в кіно – про роль батька в кіно, про те, як режисери описують смерть в кіно. Тобто більш глибинні речі про кінематограф, а не суто якісь там хайпові теми.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка