“Щоб змусити свого хлопця зустрічатись, я розплакалась”, – комікеса Олександра Шабаліна

---

“Як можна адекватно зацькувати людину, я не знаю”

– У твоїх скетчах дуже багато стьобу над подкастами та тренерами з успішного успіху. Чому ти так їх не любиш?

– Напевно, це якась прихована заздрість, бо і я б хотіла заробляти гроші з повітря, але не можу собі цього дозволити. Напевно, через виховання чи недостатній словниковий запас, яким я оперуватиму, змушуючи людей віддавати мені гроші. Така ж історія стосовно подкастів. У мене нема свого подкасту, хоча хотілося б. Але я не знаходжу такої кількості тем, щоб кожен тиждень щось видавати по годині цікавого, змістовного. І тому все, що залишається коміку – це чіплятись і сміятись над людьми, які хоч щось роблять. 

– Що ти думаєш про культуру відміни? У тебе був пост на цю тему. 

– Мене це дуже лякає. І навіть тут, на інтерв’ю, спілкуючись з людиною для людей, я відчуваю трохи тиску. Тому що боюсь, що можу неправильно сформулювати свою думку. Тому що можна в потоці щось ляпнути, як свого часу Джоан Роулінг. Коли ти не встиг зрозуміти, що сталося з нашим суспільством, ти просто якось не відстежив… Вона пожартувала, десь їй зустрілось формулювання: “Особа, яка менструює”. І вона сказала: “Так ніби ж є назва для них – це жінки”. І все, людину закенселили за невдалий жарт, який на той момент виявився більш образливим, ніж ми з вами звикли. 

І коли ця історія сталася, мені стало страшнувато. Це дуже поганий дзвіночок для комедії.

Згодом все змінилося. Тому, напевно, я якось знаходжу якесь виправдання до якоїсь обурливої реакції людей. Якщо ти трансгендер, наприклад, і тебе цькують все життя, в якийсь момент ти втрачаєш контроль і виплескуєш весь біль свого життя на одну людину, яка з’явилася зі своїм коментарем не в той момент. 

Тому культура відміни має бути адекватною. Але як можна адекватно зацькувати людину, я не знаю. Якби я застосовувала культуру відміни, то до людей, чиї злочини доведені, очевидні. А те, що хтось когось мацнув 20 років тому за дупу, а зараз людина на грані суїциду – ну таке… Я не виправдовую нікого, хто когось мацає за дупу. Такого не можна робити. Тільки за згодою обох сторін.

– Як ти взагалі вигадуєш скетчі? Як відбувається цей процес?

– Я в гуморі вже досить давно, я давно починаючий комік. Колись я займалась стендапом, потім зрозуміла, що для мене це складно морально, тому що я не витримую постійно щось вигадувати і кожен вечір розуміти, що все це – сміття: із 50 жартів лише один гідний якоїсь напівуваги. І подумала про те, як же мені самій розвеселитись. І от щось збентежило, зачепило – зробила. Треба частіше це робити: я не дуже активний блогер. 

– А хто взагалі сформував твоє почуття гумору? У кого ти вчилась?

– У міленіалів, напевно, сформували почуття гумору “Каламбур”, “КВН”, “Довгоносики”. Напевно, все ж таки, як не прикро, це “КВН” – той старий, який був дуже творчий і смішний. 

– І дав нам Президента. 

– Ну власне! 

– Ти згадувала, що перші кілька місяців після вторгнення думала, що вже ніколи не будеш займатися стендапом. Як до тебе повернулось бажання жартувати?

– Я не знаю. Напевно, просто – все з часом. Як сказав Вася Байдак у своєму сольнику, “Росія вкрала в нас абсурд”. Речі, які б ти використав для дурного скетчу – ось вони в реальному житті. І ти такий – а мені що робити? Щось менш потужне, лайтовіше вже не має сенсу. Навіщо казати щось, що нижче за реальність?

Але коли ми пережили шок і життя далі продовжилось, то, в принципі, стало зрозуміло, що можна жартувати про те, що в мене тремор від кави. Це ж і про життя, і про щось інше. Ми не забуваємо про те, в чому ми перебуваємо, але кава в нас є, тремор в нас є. 

Але стендапом, все ж таки, думаю, не скоро буду займатись.

– Ти брала участь у шоу з підкатами. А у реальному життя ти сама колись перша підкочувала до хлопців?

– Ні, це виключно гумор. Щоб змусити мого хлопця зі мною зустрічатись, я розплакалась. Тому що ми довго дружили, і він ніяк не пропонував мені зустрічатись. Тому я просто рознилась, типу: “Я що, тобі не подобаюсь?”. Оце мій подкат.

– Спрацювало? 

– Так. 

“Російська нам вже не потрібна, все, проїхали”

– Твої стосунки з російською мовою. Як вони еволюціонували за цей рік?

– Складні. Тому що, не буду приховувати, мабуть, єдиний скіл, в якому я була впевнена за своє життя – це вміння гарно розмовляти. І, на жаль, російською мовою. Як і багато інших людей, після повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що я ніхто, я не маю цього скіла. Російська нам вже не потрібна, все, проїхали. Я займаюсь українською досить посилено, але не все [вдається] одразу. 

Я хочу це підкреслити – щоб ніхто нікого не напрягав, не квапив, не прискорював, не ображав. Тому що ті, кого я знаю, і кого знають ті, кого я знаю – а це багато хто з Донецька і з усієї України – немає людей, які захищають російську мову. Просто кожному потрібен свій час, щоб дійсно від душі, адекватно, не з-під палки перейти на українську. Не треба робити з цього трагедій. У нас достатньо трагедій.

– У 2015 році тобі довелось поїхати з рідного Донецька, а в 2022-му – з Києва. З якими думками ти їхала з України?

– Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми спочатку переїхали до Хмельницька, а вже потім я поїхала до Європи. У мене мама була в Донецьку. Це, знову ж таки, проблема людей, у яких родичі на окупованій території. Це ж ціла справа – їх забрати. Ніколи не кажіть нікому: “Забери когось з окупованої території”, тому що технічно неможливо забрати звідкись дорослу людину.

Мамі треба було якось виїхати, і ми вирішили зустрітись на нейтральній території. І ми зустрілись у Польщі. Вона проїхала все – РФ, Латвію, Литву, Польщу. Ми там зустрілись – далі сидимо і думаємо, що далі. До вторгнення ми хотіли відвідати Нідерланди, тому що були дешеві квитки. Ми могли їхати куди завгодно. Поїхали у Нідерланди.

Я не скажу, що ми приїхали до Європи, все забули і почали жити європейським життя. Навпаки – там страшніше. На відстані ти читаєш всі новини, вони сприймаються більш драматично, ніж коли ти безпосередньо сидиш і чуєш вибухи.

– У тебе залишились родичі чи знайомі у Донецьку? Що відомо про їхню долю?

– У мене залишились і знайомі, і родичі, і у багатьох моїх друзів і знайомих там родичі. Це важка тема для мене. Я часто про це пишу в інсті, тому що багато формулювань у ЗМІ мене тригерять – коли кажуть: “Схід покликав Росію”, про зрадників, п’яте-десяте… Це щоразу до сліз. Люди там так само чекають перемоги, як і всі ми.

– Коли ти з ними спілкуєшся, чи не відчуваєш ти, що росте дистанція? 

– Є різні люди. Є ті, яких жорстко поплавило. Багато хто викладав розмови з бабусею, дідусем, типу: “Подивіться, мені не віриться, що ці люди могли виховати мене”. Напевно, це пропаганда, і щось психологічне. Людям настільки не хочеться вірити, що вони причетні до такого зла, і вони накручують що завгодно, аби не думати, що ти доклав до цього руку.

Когось поплавило, а хтось просто не знайшов себе в новому житті. Чому моя мама опинилась на початку вторгнення в Донецьку? Вона приїздила зі мною до Києва, але хату сплачувати було дорого, робота – якось не те, що було в Донецьку… “Я краще вдома, краще стіни рідні, я почекаю”. Там дуже багато таких людей. Як можна їх засуджувати? Звичайно, було б круто, якби всі знайшли в собі сили, всі виїхали, всі прийняли позицію, покинули окуповані території. Але життя дещо складніше. І тому продовжується спілкування зі всіма. 

Щодо деяких, то я дуже сподіваюсь, що вони все зрозуміють, коли ми переможемо. Я обіцяю, що не буду нікого тикати носом. Постійно хочеться на них злитися – не буду називати конкретно своїх родичів, які щоразу викликають у мене якісь шокові стани. Але тобі і шкода, що так сталось. І ти думаєш – я краще зніму скетч про свій поганий зір і просто про це забуду.

– Ти писала, що до 24 лютого тебе дуже сильно тригерили жарти про Донбас. Що змінилось?

– Нічого. Мене тригерить взагалі все, і я просто пам’таю, як це – приїхати і бути в якійсь компанії, і хтось починає: “Що там, сєпар? Що у вас там в деенер?”. І тобі не хочеться бути душнілой, тобі не хочеться, коли всі зібратись пограти в настолки, почати тему про те, що не варто так жартувати, і ти просто сидиш і з кам’яним обличчям граєш в “Мафію”. 

Колись мені трапився прогноз погоди, там сказали: “Небо над Донецьком окуповане хмарами”. І мене це так збісило – типу, покажіть мені цю людину, яка каламбурить про окупацію Донецька! Але зараз контекст змінився. Зараз я просто намагаюсь оминати ці теми.

– Чи думала ти повернутися у Донецьк після деокупації?

– Всі мої друзі на 100% впевнені, що ми повернемо Донецьк і планують, куди ми перш за все підемо. Перш за все, ми на Донбас-Арену запросимо Карді Бі.

Мене дуже радує те, наскільки позитивно і безкомпромісно налаштовані всі знайомі з Донецька. Мені хочеться їм вірити – але повертатися до Донецька не планую. Не при Донецьку буде сказано, але я завжди хотіла жити в Києві. Жахливим чином співпали події. Поки залишуся в Києві. 

“Росіяни свої щупальця всюди розкидали. І це неприємно. І хочеться якомога подалі від цього бути”

– Розкажи про свій досвід за кордоном – Польща, Нідерланди. Які там умови були, яким було ставлення до українців? 

– У Польщі ми були недовго, просто проїздом. А от у Нідерландах я провела три місяці, і мене вразило, наскільки все позитивно, доброзичливо і легко.

Ми прийшли до табору біженців. Ти ж в такому стані незрозумілому – куди йти, що робити?.. І, звичайно ж, все англійською, а англійська в мене дещо гірша, ніж українська. І я підійшла до одного пана: “Hello! We`re from Ukraine, i don’t know where we gonna to”, і знову почала нити. І він дуже холоднокровно пояснив: пройти туди, речі залишити там. Так я і зробила, за законом. Я робила так, як мені скажуть. Я підійшла, а там не було якогось зверхнього співчуття. Я не відчувала, що я біженка з України, що в мене великі проблеми, мені треба щось вирішити. Там як у бізнес-центрі – ніби я прийшла до них з крутим проєктом, і вони мене слухають.

Мені дуже б хотілося, щоб багато моїх знайомих з’їздили до Нідерландів і побачили, як треба спілкуватися. Ніхто не лізе тобі в душу – але все позитивно, доброзичливо, без зайвого: “Ооо, як ти?”. Ми переселились в муніципальне житло на території дому для літніх людей. Там взагалі все суперпозитивно – всі намагаються з тобою поспілкуватись, але виключно нідерландською. А ти – сорі, сорі. 

Там я зустріла, до речі, українку, дівчину, яка живе там вже 12 років. Через те, що вона засумувала трохи за спілкуванням зі своїми, вона мені дуже допомогла. Це надихаючий кейс. Коли ти заходиш до чату “Українці в Нідерландах”, там багато було негативу, коментарів типу: “Залишайтесь у себе, підіймайте економіку, я раніше приїхав на два тижні”.

– Це наші писали нашим? 

– Так. І потім, коли ти зустрічаєш реальну українку – не з інтернету, а з життя – розумієш, що життя – це життя. От мені українка допомогла, всі документи за мене заповнила, і зараз, мабуть, дивиться моє інтерв’ю. 

– Знаю, що в тебе була пригода з блаблакаром і російською жінкою. Що там сталося?

 – Водій був поляк, а жінка або мала російське коріння, або просто якась росіянка. Ми домовились через блаблакар, що поїдемо з Польщі до Нідерландів. З нами була родичка з Польщі, така говірка жіночка. Вона каже: “Це дівчата з України, ви їх не ображайте”. Його баба це почула і почала визивающе поводитись – викинула наші речі з машини, кудись побігла. І потім повертається цей хлопець, дає нам наші сумки і каже: “Сорі”. Це вже потім ми зрозуміли, що її засмутив той факт, що дівчата з України, вона не хотіла ділити машину з нами. А її чувак – можливо, він поляк, але типаж чисто руского мужичка. Він не зміг нам нічого пояснити, не вибачився, тільки “Еее, еее”. Оце як все їх: “Еее”. “Навіщо ти це робиш?” – “Еее”. 

Вони свої щупальця всюди розкидали. І це неприємно. І хочеться якомога подалі від цього бути.

“Мені не подобається негативний формат, коли хтось просто когось обсирає і в кінці каже, що я пожартував”

– Як тобі Зеленський раніше в якості коміка? 

– Нормально. Дуже добре. Я зелебот. Я ходила на “Ліги сміху”, брала участь у “Розсміши коміка”. Але я не потрапила в ефір, тому що це було жахливо. Але мені дуже сподобалось, як він імпровізує і взагалі який настрій він задає подіям. Мені не вистачає Зеленського і як коміка також. 

– А як тобі Порошенко зараз в якості коміка?

– Так-так. Це мій улюблений комік. Мені не подобається, як реагує його аудиторія. Я себе заспокоюю тим, що це все ІПСО, це не можуть бути реальні люди. Тому що забагато агресії. Коли якийсь мінімальний жарт, якесь мінімальне згадування, просто десь напишеш слово “фліска” – і одразу хтось прибігає до тебе казати, що ти падла. 

– У тебе були такі випадки? Ботоферма набігала?

– Так. Не ферма, але, от, нещодавно шоу робив Рома Мещеряков. Він робить точку збору з коміками і ще новий формат, де ми просто дожартовуємо жарти. Там просто лайтове шоу, де ми граємо – нічого такого, просто в розмові трапився Порошенко. Я не часто читаю коментарі, але один коментар сам стрибнув на мене: своїми поганими ртами не смійте це святе ім’я всує згадувати. І ти такий: calm down, твій герой розповідає про фліски-фліски, штани-штани, я тут до чого?

– Яка зараз ситуація з грошима в гуморі? Ти писала, що рік тому втратила всі заробітки, які у тебе були.

– Напевно, поки що це лише реклама в соцмережах, та й все. Можливо, коли я вигадаю щось комедійне і зможу робити це на ютубі, вдасться збирати якісь донати. Але немає геніальної ідеї. Тому я поки що ходжу по різним компашкам: у кого що там є?

– Основна твоя робота – це тік-ток та інстаграм, де ти знімаєш скетчі? 

– Ну так.

– А вони вже приносять тобі якийсь дохід, за який можна жить?

– Суттєвий ні. Це просто як будь-яка робота звичайна. І ти такий: “Ага, у цьому місяці я змогла орендувати хату, поїсти. Цей місяць є, далі будемо дивитись”. Поки що це нестабільно.

– Які у тебе подальші плани? В якому напрямку ти плануєш розвиватись і до чого плануєш прийти? 

– Загалом моє улюблене шоу у світі – це шоу Грема Нортона. Це лейт-найт, де він запрошує гостей, але вони там ще й випивають. Це й відрізняє шоу від інших лейт-найтів, де стіл і зірка. Вони між собою грають, спілкуються, розігрують. Але для цього формату мені треба досконало опанувати українську, щоб мати змогу вести абсолютно легкі круті діалоги абсолютно з ким завгодно. І, звичайно, це вже після перемоги. Тому що зараз, в принципі, не весело апріорі. 

– Як ти думаєш, що зараз людям найбільше заходить з гумору? Які теми, формати, напрямки?

– Якщо чесно, все, що зараз робиться, те і заходить, тому що всі зараз потужно один одного підтримують. Що б ти не зробив – це знайде свого глядача. Просто я в плані гумору досить така невибаглива. Якщо я скажу, що всім людям сподобається піп-шоу (британське шоу) – це буде неправда. Мені не подобається негативний формат, коли хтось просто когось обсирає і в кінці каже, що я пожартував. Щоб таке робити, треба хоча б говорити якісь репризи. Не можна сказати, що, от, подивіться людина кончена дура, блін, і це було наше розважальне шоу. Я розумію, що й таке дивляться, і що нам треба кудись дівати цю негативну енергію – але хоча б жарти вигадуйте.

– Ми вже проговорили, що тема жартів про Донбас є для тебе неприйнятною. Які ще табу в тебе у гуморі?

– Я б сказала так, я би не жартувала про речі, які людина не може змінити в собі. Але це не стосується формату “прожарки”, тому що тільки про таке там і жартують. Але коли “прожарка”, то всі до цього готові. 

У звичайному житті, або виступаючи десь у барі, краще жартувати про одяг і зачіски, щоб нікого не засмутити. Напевно, через це я не можу займатись стендапом, тому що я дуже багато всього думаю. Для жарту ти заюзаєш якесь ім’я, щоб жарт краще працював – що це один умовний Саша щось там зробив. І я вже думаю: можливо, у когось є конкретний Саша, з яким щось трапилось і я не хочу людям про це нагадувати? Тому я за якусь абстракцію в гуморі. Але зараз абстракція не дуже можлива. Про травми, про трагедії, про те, що ти думаєш – людині було б неприємно почути. 

– Про русню можна.

– Звичайно. Але я не знаю, що про них таке б сказати, щоб це було б смішно.