“Хейтери зробили мене популярним”, – Роман Кравець із УП

---

“За вуха Президента і далі відповідає Єрмак”

– Ти багато пишеш про “внутряки” Офісу Президента. Які там зараз політичні розкла́ди?

– Там немає якоїсь великої політики, тому що центр прийняття рішення один – це Президент України, а також голова Офісу Президента України.

Були якісь тертя між Давидом Арахамією та Андрієм Борисовичем Єрмаком, напевно, ще минулого року. Арахамія був залучений у переговорний процес із Російською Федерацією. Минулого року відбулося, зокрема, кілька зустрічей в Білорусі, одна зустріч була вже в Стамбулі, коли вже фактично готувалися до підписання якоїсь угоди. Але після Бучі, після приїзду Джонсона підписувати якісь угоди не було вже можливо. 

Арахамія дуже серйозно почав нарощувати свій вплив політичний. Все-таки Єрмак за рахунок того, що він постійно біля Президента, зумів Давида посунути. І той, по суті, зараз відповідає за парламент, а за вуха Президента – далі відповідає Єрмак.

– А як вплинуло усунення Кирила Тимошенко? Він там був третьою силою?

– Він, скоріше, намагався бути третьою силою, а не був нею. Кирило Тимошенко був, напевно, важливим у команді, тому що мав прямий доступ до Президента. Сьогодні не так багато людей має прямий доступ до Зеленського. Але він, очевидно, почав втрачати свій вплив. Як ви бачите, зараз Кирила Тимошенка ніде немає, він сидить вдома, по суті, грає теніс, дуже переживає.

– Єрмак дійсно такий всесильний, яким його малюють? Чи всередині Офісу є сили, які його балансують?

– Раніше була сила, яка його балансувала – це, по суті, був “Квартал”. Володимир Зеленський, коли прийшов до влади, привів дуже багато людей із собою з попередньої роботи. Це був Сергій Трофімов, який займався регіональною політикою на самому початку. Сергій Шефір – бізнес-партнер із колишнього життя Володимира Зеленського в “95 кварталі” (він залишається, до речі, першими помічником Президента). Юрій Костюк – сценарист серіалу “Слуга народу”. Він так само був заступником голови Офісу, зараз він, здається, лише радник та спічрайтер Президента.

Якщо ви пам’ятаєте такого Андрія Богдана – він був головою Офісу. Богдан намагався, так само, як і Єрмак, впливати на все. Тільки він це робив зовсім по-іншому. Андрій Богдан перетягував дуже багато ковдри на себе. І, по суті, виграш на виборах Президента Володимира Зеленського він присвоював собі: “Я такий крутий технолог, я це все придумав, і, відповідно, це моя заслуга”. 

А Володимир Олександрович, як на мене, ревнивий до успіху і йому це не дуже сподобалось. А от Андрій Борисович Єрмак значно хитріше діє. Він робить дуже багато компліментів у бік Президента, загалом, він намагається говорити те, що подобається Зеленському. Але разом з тим він намагається якісь свої, як кажуть у народі, тємки просувати. 

“Я не знаю, чи це прямо цензура, але це мені страшенно ускладнює роботу”

– А тобі особисто легко працювати з Офісом Президента? Вони легко йдуть на контакт?

– Ні, вони йдуть на контакт не так легко. Взагалі, в Офісі Президента стало мало людей, які могли би щось щиро розповідати про те, що відбувається.

Очевидно, що воєнний стан накладає на нас обмеження – ті ж декларації, відкриті реєстри і тому подібне. Але я як політичний журналіст все-таки контактую через живе спілкування з політиками. Мої джерела – це діючі політики, представники влади, опозиції, різних політичних партій. І мені дуже важливо з ними спілкуватися.

Зараз я не маю доступу до урядового кварталу – він перекритий, там блокпости. Щоб потрапити усередину, я мушу зі спікерами домовлятися, на мене мають відправити запрошення на ці блокпости в якусь там програму їхню внутрішню. Правоохоронці, які стережуть урядовий квартал, отримують інфо на блокпости, я показую документи. Раніше ми просто проходили в Верховну Раду на засідання, тусили в кулуарах, у парламентській їдальні, в Кабмін без проблем заходили, на територію Офісу Президента. Зараз такого немає. Це мені дуже заважає.

А ще мене дуже турбує, що Офіс Президента дуже ревниво ставиться до того, що хтось з нами спілкується. І це така… Я не знаю, чи це прямо цензура, але це мені страшенно ускладнює роботу, коли деяких людей, по суті, сварять, що вони зі мною комунікують.

– Як ти ставишся до єдиного телемарафону? Через рік після початку вторгнення він потрібен?

– Ні. Ну, ні. Я не розумію, навіщо це взагалі. Має бути якась конкуренція, в тому числі контент. Вони робили цей телемарафон, вважаючи, що це буде якась стометрівка. А це марафон! Я боюся, що цим марафоном вони взагалі можуть добити український медіаринок і українське телебачення. 

– А немає такої мети насправді?

– У мене немає даних, але в мене є передчуття, що владі може сподобатись оцей контроль над телебаченням. Все-таки люди старшого покоління – наші бабці, дідусі та навіть батьки – вмикають телевізор, дивляться. І вони дивляться його навіть не для того, щоб почути новини, а фоном. І це ж впливає під час виборів – а вони рано чи пізно будуть. 

Це буде ключовим питанням – чи власникам цих каналів повернуть повний контроль, чи все-таки держава буде регулювати телебачення. 

“Порошенко був би прекрасним консультантом у магазині “Ельдорадо”

– Наші політики продовжують займатися політикою? В якому в форматі це відбувається?

– Якби політики не продовжували займатися політикою, вони не були б політиками. У якому форматі? Кожен шукає себе, тому що все, що було до 24 лютого, втратило сенс. Усі політичні ніші, всі сварки, всі конфлікти відійшли на задній план, і зараз нова реальність. 

За час повномасштабної війни з’явилися дві-три ніші. По-перше, влада. Всі, хто з владою, зараз отримують довіру, як ми бачимо по соціології. Люди почали довіряти державі і державним органам. Наприклад, довіру навіть має Верховна Рада. Цього ніколи не було: депутатів завжди ненавиділи. Навіть прокуратура має якийсь рейтинг довіри. У Президента – за 80% довіри. Збройні Сили України – у топі, у них 96% довіри.

Тобто перше – влада. Друге – це військові, ті, хто нас захищають. І третє – це волонтери. Це три ніші, до яких найбільше довіри. І, відповідно, кожен політик намагається себе якось у цю нішу затягнути. 

Ми бачимо, як зараз працює Петро Порошенко. Він якраз намагається зайти у нішу волонтерів, робить свій тік-ток про #скарб, про колеса, про те, що не промокають штани, каже: “Класні штани”. Я думаю, що він був би прекрасним консультантом у магазині “Ельдорадо”, особливо, коли він рацію продає.

В чому велика проблема Порошенка? У нього величезний антирейтинг. Своїми діями він стримує лише свій ядерний електорат. 

– Чи є у нього шанси повернутися в нішу політика національного масштабу?

– Ні. Ми живемо у воєнний період, воєнний стан. У нас повномасштабна війна, бойові дії, ми не знаємо, як закінчиться війна. Очевидно, вона закінчиться перемогою – але яка це буде перемога взагалі? В суспільстві, мені здається, немає єдності стосовно того, якою має бути ця єдина перемога. Якщо будуть якісь, не дай Бог, угоди про щось, тоді ніші ламаються, вся політика переграється. І якщо, наприклад, влада десь дасть слабину, то очевидно, що якісь опозиційні сили матимуть шанс. 

Станом на сьогодні Порошенко не має шансу повернутися в крісло Президента. А як воно буде далі – я не можу сказати. Я не дивлюся в майбутнє. Партія Порошенка може пройти в парламент. Щось більше – наразі ні. 

Так само ми бачимо, що є запит на військових, на волонтерів. І не факт, що вони насправді будуть робити свої партії. Військових, як у 2014 році, порозбирають, як пиріжки – кожна партія буде мати якогось комбата. 

Є навіть концепція… Давайте я просто розкрию карти. Коли минулого року було велике очікування в деяких представників провладної сили, що вдасться якось зупинити війну і провести швидко вибори, то було розуміння про список владної партії, яка не буде називатися “Слуга народу”, а переназвуть, умовно, “Сила Зеленського”. Вони взяли б у команду ключових військових, намагалися б вести переговори із ключовим волонтерами.

– Особисте протистояння Зеленського та Порошенка зараз продовжується? 

– Насправді я їх обох хочу запитати: “Ну що не так, рєбята, ну? Ви дорослі дядьки, навчіться якось хоча б реагувати нормально один на одного”.

Вони реагують один на одного жахливо. Там особиста образа що в одного, що в іншого. В Порошенка історія про те, що він втратив крісло. У Зеленського образи за виборчу кампанію 2019 року. Вона була надто брудна для нього, він не був готовий до того. Це моє враження. 

Порошенко, мені здається, вважає, що Зеленський забрав у нього перемогу. Він його відправив, по суті, з політичного олімпу до самого низу, до штанів та флісок. Ну прикинь – був Президентом, тепер сидиш там у Верховній Раді між цими депутатами. Йому важко. Але Порошенко борець, насправді. Він такий чувак: якщо йде – то як каток іде. Але й Зеленський такий самий. 

Я думаю, що зараз цей конфлікт не має значення. Це неважливо. Після повномасштабної війни воно повернеться, але їхнє особисте не має відображатися на Україні.

“Залужний не хоче йти в політику”

– Соціологи постійно міряють рейтинги довіри Буданова, Залужного, Притули, Стерненка, Кличка тощо. Хто з них міг би скласти конкуренцію Президенту?

– Є ще закриті рейтинги Офісу Президента. Взагалі, я так розумію, вони регулярно проводять дослідження по всіх, хто теоретично міг би скласти конкуренцію Зеленському на майбутніх виборах.

Залежить від того, чи буде перемога чи не буде перемога повна. Якщо буде повна перемога, то Залужний. Він може скласти конкуренцію. І в Офісі Президента це розуміють. Але Залужний в політику взагалі не дуже рветься. Він мінімальний в піарі, взагалі не комунікує з журналістам. Я не знаю, чи це від нього йде, чи це йде від Офісу – не можу цього сказати. 

Ти пам’ятаєш серіал “Молодий папа”? Там офігенний був спіч головного героя. “Папа, вам треба сфотографуватися на сувенір”. А він відмовлявся, казав: “Ні, я хочу, щоб я був таким Папою, щоб ніхто не знав мого обличчя”. Вони кажуть: “Папа, ми на цьому заробляємо”. А він пояснює: “Ви розумієте, хто найкрутіший гурт? Daft Punk, бо ніхто їхнього обличчя не знає”.

Такою була стратегія Володимира Зеленського в 2019 році. Він давав дуже мало інтерв’ю, в нього були дуже точкові розмови із журналістами. Він дав Гордону програмне інтерв’ю іще до висунення і після висунення в Президенти дав інтерв’ю мені. На це інтерв’ю у штабі погано відреагували, бо вони думали, що там буде більше компліментарних питань. А там були контрасти – йому було дуже некомфортно зі мною. Він прямо казав, що “все, все, немає часу, треба їхати”. Бракувало постійних відповідей на важливі запитання, і люди самі домальовували собі образ Зеленського. 

І так само люди зараз, через те, що немає такої якоїсь прямої комунікації з Залужним, домальовують собі свого Залужного. І це йому в плюс. Але я впевнений, що Залужний не хоче йти в політику. Коли ти переміг “другу армію світу” – нууу, це круто. А коли ти йдеш в політику, там страшенні ризики просто втратити це все. 

– Є ще Кім або Арестович, які колись були дуже активними в ефірі, а потім зникли з радарів майже повністю. Чи правда, що в Офісі працюють по людях, які в рейтингах набирають багато?

– Я чув, що правда. До мене доходила така інформація стосовно Кіма. 

Арестович був близьким до Офісу Президента. Коли він був поруч, рейтинг довіри до нього був досить високий. Тепер ми бачимо по свіжих дослідженнях – Арестовичу не довіряють. Приблизно так само багато людей, як Порошенкові. Як тільки він вийшов з Офісу Президента, він втратив цю сакральність – магію близькості до Зе.

Так само зараз бачимо, що у Михайла Подоляка високий рейтинг довіри за рахунок того, що він, по суті, залишився єдиним спікером від Офісу Президента. А я ще хочу нагадати, що він був єдиним спікером під час переговорів з Рашкою.

“Якщо людям стає легше від того, щоб прийти і мені напіхати, то я за”

– Як часто ти гуглиш себе і чи тобі подобається видача, яку ти бачиш?

– Я “ютублю” себе. Я в YouTube вбиваю “Роман Кравець”, щоб знайти швидко відео, подивитися там аналітику.

– Тобто ти не шукаєш згадки про себе по соцмережах – у Фейсбуці чи в Твіттері?

– У мене був такий період після інтерв’ю з Тарасом Чмутом, що я заходив у Twitter і такий: “Блін! Опять я! Блін, ну скільки можна?”. 

Ні, я не дуже це робив. По-перше, я дуже критично до себе ставлюся. Я коли переглядаю якісь свої роботи, завжди знаходжу: от я тут міг по-іншому поставити запитання, я міг тут дотиснути, я міг тут по-іншому якось зреагувати… Я собі страшенний критик, вмію копирсатися в собі.

А по Ютубу, то так, я дивлюся. Мені це зручно для аналітики, щоб розуміти, що заходить. Дивлюся, скільки там переглядів, який відсоток людей додивилися до кінця і таке інше.

– А як ти ставишся до критики у соцмережах? Як взаємодієш із хейтерами?

– Слухай, насправді хейтери зробили мене популярними, як не дивно. Хейт – слово дуже негативне, це ненависть. На негативних емоціях нічого доброго неможливо побудувати. Люди об’єднуються в хейті, до речі. Хейт об’єднує, бо це дуже зручно. Але я не до кінця розумію людей, які спеціально витрачають свій час, щоб хейтити інших. Мені здається, що це слабка позиція. Люди переключаються із своїх проблем на інших. 

Під час повномасштабної війни дуже багато ненависті, дуже багато негативних емоцій, які нікуди дівати. І якщо людям стає легше від того, щоб прийти і мені, вибачте за слово, напіхати, то я за. 

У мене є, наприклад, інтерв’ю з Кирилом Будановим. У мене три інтерв’ю з ним було. Але на третьому інтерв’ю…

– Так, за третє чогось дуже багато хейту було…

– Я можу пояснити. Тому що Кирило Олексійович був без настрою і він якось неохоче давав це інтерв’ю. Він дає ці інтерв’ю пачками. Він мав розмову в один час, здається, з “Форбс Україна”, зі мною та ще кимось. І, по суті, питання повторюються. І йому не зовсім цікаво, і мені це як журналісту не дуже. Відповідно, на цьому інтерв’ю я був живим. Я намагався його, знаєш, своєю легкістю і такою неофіційністю вивести на розмову. 

Інтерв’ю – це своєрідний жанр, розумієш, це чиста психологія. Ти ніколи не знаєш, як воно закінчиться. І для того, щоб вивести людину на розмову і на отримання якоїсь інформації… Якщо я видаюся дурним, але людина мені видає те, що я хочу – хай я буду дурень. Головне – щоб моє інтерв’ю було цікавим, щоб мій спікер розказав мені те, що він нікому ніде не сказав.

– Буданов, як тобі здається, навалив ексклюзиву?

– Ну, наприклад, його ніхто не запитав про Міністерство оборони. Мене це здивувало. А мені він відповідав… так, типу: “А що?”. Це було зверхньо. Мені дуже не сподобалось, як він відповідав. Ну, ми ж з тобою за кадром говорили, і ми ж з тобою нормально говорили – а ти зараз одягаєш іншу маску. Це важко. І цей негатив я тягну на собі. Але, ну окей, окей, окей, хай буде.

Взагалі, стосовно критики що я хочу сказати? По-перше, критику треба слухати від тих людей, які досягли більше за тебе. Друге, від людей, які є для тебе авторитетними. Не можна розсіюватись. Ну, мене просто не вистачить на все це.

У випадку з Будановим… Напевно, ще проблема, що в нього дуже хороший образ. Люди його дуже люблять. А я там, можливо, не проявляв якогось, знаєш, пієтету. Не було: “Ой, Кирило Олексійович” – я з ним говорив, у принципі, як з другом. І людям ця манера, можливо, не зайшла. 

Що я хочу ще сказати. Я бачу, що люди переключають увагу від своїх проблем на мене. Це ок. Ну, я просто легка мішень, знаєш. Тобто дуже-дуже важко копирсатися в собі, знаходити свої якісь там баги і потім працювати над собою. Значно легше прийти і розказати, що не так в іншій людині. І це не я вигадав – це написано в Біблії. “Нащо дивишся в око, коли в самого…”.

Що я можу сказати? Великий буде виклик для нас після повномасштабної війни, після нашої величезної перемоги – не розісратися один з одним. Терпимості нема. 

– Так, у людей градус напруги зашкалює.

– Можливо я себе зараз підставлю, але… У мене була історія, яку я не помітив під час запису і якось я так забув про неї, а люди в Твіттері вирізали. Це було інтерв’ю з Тарасом Чмутом. Тарас запізнився на інтерв’ю, ми його записували ввечері. Я був змушений затримувати знімальну групу. Люди хочуть додому, мені незручно, він запізнився, він вибачився, але в нього була мігрень – я ще по редакції шукав “Спазмалгон”, щоб зняти йому біль. І втома наклалася, і, знову ж таки, я мусив якось його розворушити, бо йому було важко. І я по дурості, коли витягував з нього якусь історію, вжив словосполучення “прикольні бої”. “Розкажи мені про прикольні бої”. І люди справедливо мені на це вказали. Я вибачився. Але мої вибачення взагалі нікому не треба.

– Це вже записали в твою біографію. 

 – Бог з ним. Але я не почув жодної критики у реальному житті. Ніхто в очі мені цього не сказав, жоден військовий мені нічого не сказав. 

Я до чого це говорю? Що я обмовився. Але люди ж не хочуть вирішення проблем – люди хочуть мене розіп’ясти. І якщо люди, які вирізали це відео, хочуть мені нап’ялити на голову, що, можливо, я якось негативно ставлюся до війни, якось погано ставлюся до Збройних Сил України, що я якось без поваги ставлюсь до людей, які жертвують своєю безпекою і своїм життям за те, щоб ми зараз з тобою могли записувати це інтерв’ю, то я був би дуже радий, якби ці люди зробили більше, аніж в тому числі я. Ми можемо витягувати “медальки”, і мені точно є що сказати. Я справді буду дуже радий, якщо вони допомагають більше.

– Що ти думаєш про Буданова як про людину? Ти зміг його розгадати? 

– Ні, він розвідник. Він вміє бути різним. За кадром він інший. Я навіть жартував з ним, що вам треба буде після того, як ми всіх русскіх виженемо, якусь лекцію почитати, як це все відбувається, як ви боретесь з Російською Федерацією. У нього є певні замашки конспірологічні. От і я думаю, що його курс може називатися – він сам про це пожартував, не я жартував – типу, “Життя рептилоїдів”. Про рептилоїдів він може порозказувати. У нього таке цікаве бачення світу, дуже вміє загрузити. Але він командний гравець. Цікавий персонаж.