“У нас будуть не діти війни, а діти перемоги”, – Олександр Педан

ҐРУНТ

Громадський діяч, телеведучий та блогер Олександр Педан прийшов до нас на розмову, сповнений енергії, ідей та сенсів. Чому “громадський діяч” ми ставимо на першому місці? Бо так точніше, і так себе ідентифікує сам Педан. Уже майже рік Олександр не працює на ТБ, адже й саме телебачення перестало існувати у звичній формі. 

Олександр сфокусований на тому, що вважає найбільш важливим і необхідним за нових обставин – на соціально-важливих проєктах, підтримуваних міжнародними донорами. Для Педана це не нова парафія. Понад п’ять років він займається освітніми ініціативами для молоді та дітей. До того ж, розвиває власний YouTube-канал, на якому, зокрема, виходить освітній тревел-проєкт “УніверCheck”, мета якого – допомогти молоді вибрати собі спеціальність та вищий навчальний заклад.

В інтерв’ю “ПОГЛЯДу” Олександр зізнається: “Тішуся тому, що перед вторгненням не виїхав за кордон”. Його донька не поїхала вчитися в Європу чи США, а натомість вступила до Українського католицького університету у Львові.

Ми поговорили з Олександром про те, як нам після перемоги повертати наших людей на Батьківщину, про те, як діти переживають війну, про те, скільки ще проживе телебачення, і про ментальну різницю між нами та росіянами.

Повну версію розмови дивіться на нашому YouTube-каналі “ҐРУНТ: ПОГЛЯД”.


“Нашим військовим воювати, нам – допомагати”

– Питання до тебе як до людини з великою кількістю підписників. Сьогодні той, хто має вплив, має конвертувати його у допомогу країні. Як ставишся до тих зірок, які мовчать?

– Війна показала, хто є хто. Показала, що інфлюенсер – це не людина, яка класно п’є каву, трусить сідницями, класно робить розпаковки. А та, яка вміє доносити інформацію до людей. І власне зараз, як ніколи, потрібна їхня підтримка, і вони мають говорити про те, що йде війна, про те, що треба продовжувати допомагати. Своїм прикладом показувати, що треба не зупинятися і працювати.

Я не розділяю позицію блогерів, які кажуть щось у стилі: “Якщо я скажу про війну, я можу втратити свій Інстаграм. І так всі знають, що війна”. Давай просто розберемо ситуацію: якщо людина за кордоном бачить на сторінках, що в нас все гаразд, що в нас немає війни, то нащо донатити, нащо зброя?

Ти вже прийняв нові геополітичні реалії? Зумів підлаштувати своє життя під нові умови? Чи, може, досі є відчуття, що скоро все закінчиться – і ми знову заживемо так, як звикли? 

– Це важке питання. Якщо говорити про геополітику, я не можу прийняти Україну в тому геополітичному стані, у якому вона зараз є – як і більшість українців. Я вважаю, що війна закінчиться, лише коли ми повернемо наші кордони, наші законні кордони. А якщо говорити про те, чи все буде так, як було – ні, не буде. 

– Тож чи варто чекати, що коли все закінчиться, то ми заживемо, як раніше? 

– Не заживемо одразу, як раніше. Може, коли закінчиться війна… І не факт, що вона закінчиться. Я не знаю, хто говорить, що вона закінчиться завтра. Все одно треба готуватися, що війна не на день, не на два, і навіть не на місяць. І дай Бог, щоб в цьому році все закінчилось. 

А поки що нашим військовим – воювати, нам – допомагати. І всім треба працювати, як єдиний механізм. Немає права на втому. І після того в нас буде ще дофігіща роботи. Як відбудовувати країну? Легко не буде і мотивація має бути. Її треба шукати всередині.

Зараз іде нагнітання про нову ескалацію. Ти якось до цього готуєшся? В одному з попередніх інтерв’ю ти розповідав, що до 24 лютого у вас лише донька була готова з тривожною валізкою. Як зараз?

– Щодо тривожної валізки – ні, в мене вона не зібрана. Але я знаю, як її швидко зібрати за п’ять хвилин. У моєї дружини, дитини складені речі про всяк випадок.

А якщо говорити про те, як буде… Мені сьогодні син поставив таке важке запитання. Йому шість років – він каже: “Тато, а я хочу, щоб було, як до війни. Щоб ми були на дачі, гралися в Lego, дихали повітрям, і була наша няня”. Важка тема завжди про дітей. Тримаюсь, щоб не заплакати, сорі… Він каже: “А так буде?” І я кажу: “Не буде”. Але він хоче: “Я хочу, як в минулому”. Я кажу: “Сина, не буде, як минулому. Але те, як ми сформуємо наше майбутнє – це дуже важливо. І треба собі планувати класне майбутнє, а не чіплятися за минуле”.

– Як взагалі діти переживають все те, що відбувається? 

– Краще, ніж ми. Синові було п’ять років, і він взагалі адекватно відреагував. Вісімнадцять годин їхати на Хмельницький – це була пригода така важка. Але, попри все, він їхав до бабусі.

Донька – важче. Ти сам згадував, що вона перша, хто зібрала тривожну валізу. Знаєш, пояснити дитині якій сімнадцять років, було набагато важче. Ні, навіть не треба було пояснювати. Вона сама все знає. 

Треба враховувати те, що діти, особливо малі, сприймають інформацію не через свій досвід, а через те, як на неї реагують батьки. Тобто якщо ми сильно нервуємося, якщо ми панікуємо, якщо ми робимо якісь неадекватні речі, то наші діти теж переймають цю тривогу. 

Після спілкування з дітьми з усієї України, коли ми обʼїздили з курсами чимало шкіл, мені хочеться запровадити один термін прямо в маси. Наші діти не будуть “дітьми війни” – як колись після Другої світової. Нам треба зробити так, щоб у них не було шансів мати для себе відмазку, щоб опускати руки – “Ну, я ж пережив війну, нехай відбудовують наступні” і так далі. Ні. Вони настільки заряджені! Те, що я побачив по дітках, настільки вони хочуть, там, вбити Путіна, відбудовувати Україну, отримати освіту і так далі – це будуть не “діти війни”, а “діти перемоги”. Нам треба цей термін масштабувати. 

blank

“Я вже запарився забирати в дитини гаджет, тому що на YouTube російська мова”

– В інтернеті багато різнопланового жорстокого контенту. І, звичайно, діти це все бачать. Ти контролюєш те, що дивиться син? І як це правильно робити?

– Буквально два тижні десь тому я ввів сину обмеження на YouTube. В нього є година на день, максимум. І ще по 20 хвилин на дві гри, якими він грається. Я бачу по ньому, що коли він забагато грає в ігри, то збуджується і погано спить. 

Контенту дуже багато. Він не є якісним. Це взагалі такий біль – дитячий контент на YouTube… Я вже запарився забирати в дитини гаджет, тому що на YouTube російська мова. Там не можна відключити російськомовний контент, на жаль, не можна його викреслити. Я баню якихось блогерів, видаляю, але все одно цього дуже багато… От як боротися?

Не вистачає, на жаль, ні мультиків, ні навіть такого простого дитячого контенту – цих лайфхаків, DIY. Навіть немає стрімінгу українською мовою з якимось комп’ютерними іграми, які вони все одно дивляться. Тому тих, хто цим займається, я готовий піарити, і дякувати.

– Дуже багато дітей поїхали з України, вони навчаються та живуть за кордоном. Як їх потім інтегрувати у нове українське суспільство? 

– Це наш біль – діти, які виїхали за кордон і знайшли себе там. Ну, навіть не так діти… Діти дуже швидко знайдуться, адаптуються. Я переживаю за батьків, які знайдуть себе там, почнуть нове життя. Вони втратили тут домівку, немає роботи. От як їх сюди повернути? Я не знаю. Тому ми намагаємося навпаки якось підказувати, як можна продовжувати навчатися в Україні, яку вищу освіту можна здобути, щоб не виїжджали за кордон. Ми з командою намагаємося робити такі речі.

Я не знаю, як їх повернути… Я боюсь, що мінімум половина не повернеться. Нам над цим треба буде працювати після війни. Нам – я маю на увазі всю державу. Щоб для людей були робочі місця, щоб в Україну прийшли інвестиції. Діти самі собі по собі не їздять – переїжджають їхні батьки. Лише батьки вирішують, де буде жити і навчатися дитина. Тому треба зробити все для того, щоб у батьків була мотивація повернутися. 

– Раніше тебе всі знали в першу чергу як телезірку розважальних програм. А тепер – як громадського діяча, який займається молоддю, освітою, проєктами. Чому ти вибрав для себе цей напрям роботи?

– Перший мій великий проєкт – громадська організація “Джуніорс”. Ми започаткували її п’ять років тому. Почали займатися зміною фізкультури в школах. Тепер займаємося психічним і фізичним відновленням дітей через фізичну активність. Тобто несемо в маси масовий, вибачте за тавтологію, спорт, і пояснюємо дітям та батькам, що дитині треба рухатись. Це дуже важливо для здоров’я.

А далі понеслись інші проєкти. Іще задовго до війни ми з командою зрозуміли, що хочемо робити щось корисне. На телевізорі я зрозумів, що робити на той момент щось корисне – неможливо: там розважальна тема. Тому що, сорі, телебачення – це комерційна структура. Вони женуться за рейтингами, фактично, вони хайпожери.

А от з соціально-корисним контентом важко, насправді. Звісно, він так просто не заходить. Тому що ти намагаєшся вплинути на людей, даєш їм щось розумне, корисне. Звісно, легше робити хайп. Але ми обрали для себе з командою такий нелегкий шлях. 

І от коли все почалось 24 лютого, ми буквально за тиждень переорієнтувались. Телебачення відійшло повністю на другий план. Власне, я рік, як не працюю на телебаченні, у мене немає там жодного проєкту. 

І ми почали робити соціально корисний контент. Це набагато приємніше. От чесно, коли мене першим титрують “громадський діяч”, а не “телеведучий”, у такому статусі мені набагато комфортніше.

blank

“Чому треба вчитися? Щоб не бути такими тупими, як москалі!”

На твою думку, як зміниться ринок праці після перемоги? На які спеціальності молоді варто звернути увагу?

– Круте, важливе питання. Ми навіть цим заморочились, і зараз готуємо серію профорієнтаційних конференцій, на яких хочемо спілкуватися з дітками. У нас їх буде три – Київ, Вінниця і Львів. Ми хочемо взяти крутих фахівців із різних спеціальностей, які будуть розповідати про свій фах, і, фактично, надихати дітей на правильний вибір. 

Як у нас зараз вибирають собі фах? У нас обирають університет. І тут – уже неправильний підхід. Треба обирати спеціальність, а під неї вищий учбовий заклад. Спеціальність – це, напевно, найважливіший вибір дитини перед тим, як вона йде в дорослий світ.  

Я завжди розповідаю дітям просту тезу – треба обрати спеціальність мрії за трьома критеріями. По-перше, це має приносити гроші. Це логічно, тому що всі мрії здійснюються, якщо в тебе є гроші. Навіть до Тибета доїхати, щоб стати буддистським монахом – треба знайти гроші. По-друге, вона має приносити задоволення. Ти не будеш довго займатися справою, якщо тобі не в кайф. І третє: на ринку праці має бути запит на цю спеціальність. Треба думати на майбутнє.

Хто буде потрібен? Будівельники. 

– Відбудовувати країну?

– Треба реально відбудовувати країну. Є мрія створити проєкт про коледжі і колишні ПТУ – профтехнічні училища. 

Я сам шкодую, що не опанував спеціальність, із якою можна було б робити своїми руками будь-де в будь-який час, яка була б затребуваною. Якщо ти вмієш пекти хліб, ти завжди в пекарні знайдеш собі місце. Якщо ти вмієш працювати зварювальником, сантехніком, будівельником – ти знайдеш собі роботу. 

Зараз війна – навіть тепер ремонти роблять. А після війни, уяви собі, скільки буде роботи для будівельників! Лікарям буде теж багато роботи, особливо, за фахом психолога. Військові психологи – це тепер взагалі must have. Вчителі будуть потрібні. Багато виїхало. 

– Ти багато спілкуєшся з молоддю. Що ти думаєш про нове покоління українців?

– Вони неймовірно круті, вони неймовірно заряджені. Ми з UNICEF зробили 17 заходів офлайн з дітками по мінній безпеці. Хочу зробити ще і наступний крок – дуже хочу поїхати саме по деокупованих і прифронтових територіях, тому що там читати дітям мінну безпеку – ще важливіше. 

У мене є один пункт. Я ставлю дітям просте питання: на вашу думку, чому важливо продовжувати навчання? Знаєш, яка найпопулярніша відповідь? Щоб не бути такими тупими, як москалі! І це мені говорить дитина з 8-9 класу. І там стільки всього в цьому одному реченні! Оце от відповідь прогресивного українського молодого патріота. 

І от вони кажуть, що вони вони готові і хочуть навчатися для того, щоб відновлювати Україну. Ще чому? Вони прямо чітко формулюють – щоб нормально заробляти і якісно жити. Це супер-відповідь від молодого українця. Це те, що нас відрізняє від росіян – ми не раби, тому і нормально живем. Ми не чекаємо, поки нам щось принесуть, дадуть роботу тощо. 

– У тебе є багато проєктів, пов’язаних із освітою. Не було думки піти в політику, щоб власне там впроваджувати ці зміни на державному рівні?

– Я не хочу йти в політику принципово. У громадському секторі я можу самотужки із командою однодумців змінювати щось, і я бачу ці зміни. 

В політиці треба вміти тримати удар, напевно. І, як то кажуть, політика – таке болото, там постійно маєш десь поступитися, щоб поступилися тобі. Ну, я зараз не бачу сенсів комусь чимось поступатися. Я можу просто робити якісні речі, і доводити їх до кінця, і бачити результати. І це так цінно зараз – бачити результат. Ось чому я не хочу в політику. 

Ну і плюс, всі, хто йдуть в політику, відразу стають гімном в очах народу. Ну що, не правда? Щоправда, останнім часом все ж таки ставлення народу до українських політиків змінилося. Тут я готовий подякувати Президенту.

blank

“Тішуся тому, що перед вторгненням не виїхав за кордон”

– Якби ти міг повернутись у 2021 рік і дати собі одну пораду, що б ти сказав?

– Мені здається, неможливо бути готовим до війни. І от зараз аналізую: якби я 100% знав, що буде війна – що б я зробив? Та я тішуся тому, що я не знав, і тішуся тому, що не виїхав, наприклад, за кордон! Я не хотів би зараз бути за кордоном і відчувати весь той біль на відстані. Я би собі цього не пробачив.

Я був тут весь час і робив користь державі. Так, я не пішов воювати, і оце мій біль. Я як чоловік постійно думав: де я більше потрібний – тут чи там? Як чоловікові мені хотілось туди. Здоров’я є, бігати вмію, стріляти вмію. Але навіть не знаю, чи діти з дружиною, знаєш… Найголовніше, я питався постійно військових, вони кажуть: “Слухай, ти коли до нас приїжджаєш, з нами спілкуєшся і, пафосно кажучи, підіймаєш бойовий дух – це набагато важливіше, ніж те, щоб ти зараз з нами тут рив окопи”.

– Тоді питання: чи має українське суспільство прийняти після перемоги тих чоловіків, які без законних причин спетляли і зараз відсиджуються за кордоном? 

– Я не хочу нікого засуджувати. Ти знаєш, я спілкувався після війни з моїми друзями, які переїхали свого часу з Донецька, і вони мені сказали таку тезу: “Я вже переїжджала раз в Київ, і потім я виїжджала з Києва. Не засуджуйте їх. Ви не знаєте, як би ви відреагували, якби дійсно на вас ішли війська, якщо ваша жінка істерить, якщо ваші діти плачуть”. У кожного своя реакція. Я не можу їх засуджувати і не буду цього робити. 

Єдине – що вони робили там під час війни? Якщо ти тілом не в Україні – ти можеш допомагати там на відстані. У мене є знайомі, які, навчаючись за кордоном, виходять на акції, шукають донати. Мій однокласник давно живе в Польщі – і вони постійно щось передають сюди. Наприклад, зараз вони з мером їхнього маленького містечка передають пожежну машину. Він там живе давно – але морально він тут. 

Тих, хто втік, засудить їхня мораль, мені здається, замучає совість. Я просто бачу по тому, як вони спілкуються зі мною звідти. Їх вже мучає совість. 

– В Україні була низка скандалів через те, що чиновники та прокурори, як виявилось, катаються відпочивати за кордон. Чому так виходить, що їм можна, а нам – ні? 

– Суки. Ну, я не можу ніяк пояснити, якщо вони туди їздили саме відпочивати. 

Я – за відпочинок. Всі мають відпочити. Рік воювати на передку, в тилу, всюди – це дуже важко. І хлопцям потрібні ротації і відпочинок, і цивільним це потрібно. Ну ти не зможеш, якщо завтра треба реально допомагати, а ти вигорів. Кому від того буде краще? Треба знаходити якусь можливість відпочити. Як – це вже ваше діло. Я проводжу цей час з сином, ходжу на спорт. 

Я не виїжджав за кордон. Тож для мене їхати на Куршевель і витрачати там бабло – це неприпустимо. Один день там – це еквівалент пари джипів для військових. І от коли вони на Куршевелі, в Монако проїдають ці гроші, ще й показують – ну, це жесть. 

Ось таким я би заборонив в’їзд в Україну. Я не хочу їх тут бачити. І я щиро сподіваюсь, що вони сюди не повернуться. Ну а нафіга вони тут треба? Ті, хто за минулий рік вивіз за кордон тонни бабла – це тварі.

blank

“Телебачення так швидко не зникне”

– Давай іще повернемось до професійної діяльності. Як війна змінить українське телебачення? І з якими проєктами ти бачиш там себе після перемоги?

– Ну, по-перше, я сподіваюсь, що телебачення зрозуміє – проєкти мають нести певний соціально важливий внесок. Не тільки “розважуха” має бути на телеку. Народу треба розважатись, треба відволікатись – це одна з функцій телебачення. Але хочеться, щоб телебачення несло ще й освітню функцію, щоб щось корисне показували дітям. І я бачу себе саме в таких проєктах. 

– За чим майбутнє – за телевізором чи інтернетом?

– Ми бачимо, що телебачення потребує дуже багато фінансових вливань. Воно перетрансформується. Думаю, після війни ми не побачимо такої кількості дорогих проєктів, тому що вони не витримують конкуренцію з інтернетом. Тому, напевно, я ставлю більше на інтернет-контент. Але, ти знаєш, ми з тобою не застанемо ще ті дні, коли зникне телебачення в Україні. Я в цьому впевнений. Не зникне воно так швидко.

– Де цікавіше працювати і робити проєкти?

– В інтернеті цікавіше, тому що ти можеш створювати те, що хочеш, і говорити те, що хочеш. Але й відповідальність на тобі. 

Телебачення завжди давало більший масштаб, на телебаченні можна було робити якісніший продукт. І це простіше – ти зайшов в кадр, відпрацював за три дні шість програм, і вони вже крутяться. Далі – це не твої проблеми.

З інтернетом інакше. Треба знайти камери, про все домовитись, зробити, зняти, змонтувати і ще потім донести це для людей. Вже рік, як роботи на телебаченні немає, тому робимо все в інтернеті самі. 

– На завершення – дещо філософське питання. Що найголовніше ти для себе зрозумів за цей останній рік?

– Мені сподобалась теза: війна показала, що найголовніше в твоєму житті вміщується у дві руки. Це, фактично, якась валізка з речами, і твоя сім’я.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка