“Я хочу, щоб лікарі ніколи в житті не пошкодували, що врятували мені життя”, – Масі Найєм

---

“Я наче ще падаю вниз. Я став достатньо різким, і це дуже мені заважає”

– Ти писав на фейсбуці, що після поранення зробив для себе декілька важливих висновків у житті. Про що вони? 

– Перш за все, про те, що в мене не було сенсу життя – сформованого та чіткого. Або хоча би розпливчастого. І власне, часто, якщо не завжди, я діяв так, як вимагало того суспільство. Друге – те, що я не усвідомлював, наскільки сильно люблю свого брата та свою сестру. І коли я побачив, як їм було страшно, я тоді справді усвідомив, наскільки це близькі мені люди. І, мабуть, третє – що я не знав, наскільки сильний. Три дні тому я побачив фотографію машини, на якій підірвався. Не знаю, як так сталось, що я живий. Тепер я довіряю своєму тілу більше, ніж до повномасштабного вторгнення. 

– Що тобі допомогло пройти через ці психологічні та фізичні випробування? Підтримка друзів і родини, ще щось?

– Я достатньо інфантильний. Коли я отримав поранення, пам’ятаю, що у перший же день, коли прокинувся в лікарні, думав: “Зможу поставити собі значок інвалідності в машину. Це ж класно, зможу паркуватись, як мудак”. 

Але що мені найбільше допомогло – те, що я медитував. 

У мене таке ставлення до життя, що насправді все не вічне, тому глибинного сенсу за щось сильно триматися або чогось сильно боятися немає. Ну і я достатньо легко до цього ставлюсь. Те, що сталось зі мною – трохи сумно, важко, психологічно дуже важко. Але загалом я якось справляюсь, і суспільство мені дуже допомагає. 

– Як ти відчуваєш, тобі вдалося повернутися до повноцінного життя?

– Не вдалося. Я наче ще падаю вниз, розумію, що іноді починаю ламати свої соціальні зв’язки. Я бачу різку зміну у ставленні до подій, які відбуваються навколо. Я став достатньо різким, і це дуже мені заважає. Просто ти не можеш про це з кимось поговорити. Сказати людині на вулиці: “Мені важко”. Людині на вулиці теж важко через війну. 

Раніше, коли не було повномасштабного вторгнення і була просто війна в Донецькій, Луганській області, то ти міг прийти до цивільних, хоча би якось поговорити. Тому що цивільні були сильні, у них було набагато менше проблем. А зараз у всіх багато проблем. Якось з цим ні до кого не підеш. З психологом іноді говорю, але цього замало. 

– Як близькі люди можуть допомогти пораненому бійцю повернутися до життя?

– По-перше, щирістю і ставленням до поранених не як до розумово відсталих, проблемних, ризикових, розумних, ідіотів. Просто ставитись до цих поранених, як до рівних. Тому що поранена людина вперше проходить цей шлях. Вона ще не стала пораненою по факту свого поранення. Її психіка, ставлення до самого себе ще старі. У мене навіть зараз до себе ставлення, нібито в мене два ока. 

Тобто якби мені сподобалась якась дівчина, я захотів би мати з нею стосунки, я б з нею спілкувався і намагався показати, який я хороший, забуваючи, що в мене немає одного ока. Я все ще сприймаю себе нормальною людиною. І дуже важливо, щоб інші люди ставились до осіб з інвалідністю, як до нормальних, звичайних, повноцінних людей. Якби так було, я б до себе сам так ставився і не включав би режим жертви. 

“Учора в тебе була нога, а сьогодні її немає. Але вона все ще є в твоєму сприйнятті”

– На фейсбуці ти жартував на тему свого поранення. І твої колеги жартували, що ти маєш очолити департамент по боротьбі з піратством. Ти нормально сприймаєш такі жарти?

– Звісно, нормально. Якщо я задаю цю рамку, то я розумію, що це для того, щоб люди почувалися біля мене спокійно. Жарти – це про прийняття нової реальності. Це, вибач за порівняння, як секс у СРСР – він наче є, але ми про нього не говоримо.

Проблема з людьми з інвалідністю – вона ж існує, про це можна і треба говорити, рефлексувати. Через це ми більше розуміємо, що насправді з нами відбулось. Ще раз нагадаю: хлопці не одразу стають особами з інвалідністю. Вони не одразу відчувають це. Вчора у тебе була нога, а сьогодні її немає. Але вона все ще є у твоєму сприйнятті.

Деякі військові починають пити або приймати наркотики. Важливо дати їм почути, відчути радість від чогось іншого, більш екологічного. Поступово, обережно. Коли в них буде ця радість, можливо, вона збалансує тривогу, яка є після поранення. Тому що це дуже небезпечно. Треба допомагати.

– Де для тебе та межа, за якою тобі смішно, і де для тебе вже образа і травма?

– Коли ми говоримо, наприклад, про мої політичні вподобання, а мій опонент починає жартувати над моїм пораненням – для мене це дивно. Коли б ми говорили про поранення і там почали жартувати – я б сприймав це нормально, це межа адекватності. 

Я би міряв цю межу по тому, як ставиться сам боєць. Я ставлюсь так, що межі майже немає. В тому сенсі, що я людина, в мене є дві руки, одне око. Я “пірат”, давайте пожартуємо. А якщо мені скажуть, що ти “чурка”, наприклад, “одноглазий” – це про що? Це недоцільно. 

– Ти згадав про дискусії щодо політичних уподобань. Пам’ятаю, тебе дуже огидно та нелюдяно атакували “порохоботи”, так, що навіть Порошенко прийшов у коментарі їх приструнити. Зараз тебе атакують?

– Так. Не почули вони свого лідера. Думаю, що лідер достатньо нещиро це написав. А що він мав зробити? Сказати: “Так, це я дав команду це зробити, а тепер зупиняю цю команду?” Ні. Ці люди продовжують не менш огидно цю історію.

Я до цього ставлюся, як до вад. Це як у величезному красивому місті – є каналізація. Порошенко та його агресивні прибічники – це каналізація нашого суспільства. На жаль, вона існує, ми від цього нікуди не дінемось. Обійняти і пожаліти. 

– Ти мусульманин, на шиї носиш Будду. У що ти віриш? Як віра допомогла тобі пройти цей шлях?

– Ти знаєш, вірю в те, що все у світі якось пов’язано. Умовно: мій батько, або матір, яка померла ще в Афганістані – вони в цьому всесвіті є. У нас відбувається розмова з моїм братом, не словесно навіть. Просто тому, що ми існуємо. Я вірю в те, що якщо я достатньо щиро люблю людей – будь-яких, навіть якщо це прибічники Порошенка – то ставлюсь до всіх подій у житті достатньо спокійно. 

Мені під час операції і після неї допомагала одна думка: після того, що траплялось і що я переживав, траплялось якесь чудо, і життя налагоджувалось. Ставало краще.

Все, що відбувається – не назавжди. Погане і хороше. Медитації допомогли стати більш спокійним. Менш реактивним. Не бути реактивним – це дуже складно, особливо коли ти повернувся з бойових дій. Але якщо ти навчишся це робити, якщо бійці будуть менш реактивними, то життя подарує багато яскравих фарб.

“Тих органів, які карають та контролюють військових, дуже багато. Немає жодного органу в державі, який би захищав права військових”

– У медіа підіймається тема труднощів із військово-лікарськими комісіями. Постили світлини кілометрових черг, у яких змушені чекати поранені бійці на милицях. Чому так відбувається? Хто винен?

– Раніше, коли ми говорили слово “ветеран” – у нас було уявлення про умовних ветеранів, тих, хто воював у Другій світовій війні, або ще гірше – в Афганістані. У нас не було філософії іншої, нової історії. Дуже слушна була ідея – називати цих людей не ветеранами, а захисниками.

Немає філософії, нової філософії. Чому ми не даємо цим людям максимальний перелік послуг від держави? Це була б велика пошана, дяка за те, що вони зробили. Чому це важливо? Бо я хочу своїм дітям у такій же затишній ситуації розповідати: “Дивіться, я захищав Україну, і от Україна дала мені такі послуги. Якщо буде війна з Російською Федерацією – а вона знову і знову може бути – то йдіть, будь ласка, на війну, вам буде за це подяка”. 

Щодо причин, чому тепер не так. Я думаю, ті, хто ці послуги надають, перевтомлені, не розуміють ситуації, філософії. І найголовніша проблема – це зарплатня, бо держава не сфокусувала на це свої ресурси. 

Я впевнений, що ми це поміняємо.

– Це надихнуло тебе та твоїх колег на створення громадської організації “Принцип”. Якої мети ви хочете досягти?

– Щонайменше є три задачі, які ми хочемо виконати. Перше – це військово-лікарська комісія, щоб вона надавала послуги з повагою до бійців. 

Друга дуже важлива історія. Ми, коли дуже вдячні військовим, маємо розуміти, що це гіперопіка, яка може зробити цих людей бунтарями. Я хотів би, щоб ми вже почали про це говорити. Для того, щоб військові не стали бунтарями, ми як суспільство маємо дати їм зрозуміти одну річ: ви воювали, ви захистили це суспільство. Тепер, коли ви повертаєтесь у суспільне життя, захищайте його далі. Тому що коли медики когось врятували, ріжучи його [під час операції], не треба потім повертатись додому і різати своїх рідних. Я хочу проводити лекції і говорити про те, щоб слідчі, прокурори і судді після того, як ми виграємо війну і ветерани повернуться до цивільного життя, не вважали обтяжуючою обставиною участь у війні. Для цього ми хочемо займатись просвітництвом.

І третє – ми би хотіли дати зрозуміти військовим, що в них є права. Ці права у якійсь частині обмежені, але там, де вони не обмежені, вони можуть захищатись. Ми хочемо дати їм цей інструмент. Не для того, щоб послабити ЗСУ, а для того, щоб навпаки посилити.

Тих органів, які карають і контролюють військових, дуже багато. Немає жодного органу в державі, який би захищав права військових. Жодного. 

– Де ти знаходиш час та сили на це все? 

– По-перше, я повернувся на військову службу. Мене покликали назад, і я, фактично, далі продовжую здійснювати свої обов’язки. 

Ти знаєш, я зрозумів, що до війни у мене якось не було проблем. Зараз, коли і фірма, і громадська організація, і військова служба, я став більш ефективним. І я думаю, що ця трансформація буде відбуватись далі. 

Я стаю більш системним, більш дисциплінованим. Сили беру тільки з того, що я дивлюся на 2024 рік, на лютий-місяць. І думаю: якщо ми на той момент виграли війну, я хочу подивитись на себе та сказати: “Ти знаєш, Масі, був от важкий час, коли було дуже темно – ти був молодець!” І я собою хочу пишатись, сам собі хочу довести, що я можу.

Тому що є хлопці, які зараз у Бахмуті або на інших бойових позиціях. Там міг бути ти, і тебе там могло б не стати. Фактично, ти живеш життя у борг. Так само я хочу, щоб лікарі ніколи в житті не пошкодували, що врятували мені життя. Якщо його врятували, то маєш жити далі, пишатися собою. 

Я у майбутньому бачу трьох дітей, які біля мене сидять, а я їм кажу: “Знаєте, от у той час я, попри те, що було дуже важко, зміг оце, оце та оце зробити”. Чому? Ну, мабуть, щоб довести собі, що ти людина. Важкий час дуже-дуже мотивує мене жити, взагалі діяти. Бо покидьком типу Ківи стати може кожен. 

– А ти вже готовий одружитися, завести дітей?

– Після смерті батька я про це почав частіше думати, а після поранення усвідомив, що, так, я дуже велику помилку зробив, що не мав дітей до того. Всі ті, кому зараз 20 років або 21, нехай бігом роблять дітей якомога більше. 

“Багато хто з військових, які повернуться, будуть дуже гостро реагувати на проблеми в державі. Я цього дуже боюсь”

– У соцмережах періодично проскакують тези на кшталт: “От хлопчики повернуться з війни і порішають всі наші проблеми – покарають всіх корупціонерів і взагалі зроблять життя у країні кращим, ніж воно було”. За твоїми відчуттями, це реальний сценарій? 

– Ні. Ви розумієте, яка історія? Ми (суспільство, – Ред.) втомились від покидьків, ми уявляємо собі збірний образ військового і вважаємо, що всі військові ціннісні. Це логічна помилка, і вона дуже небезпечна. Чому? Тому що коли ми хочемо не мати покидьків у владі, а є ціннісні військові – ми всіх військових хочемо відправити у владу. І це дуже небезпечно. 

По-перше, не всі військові ціннісні. Чому? Тому що це – зріз суспільства. Я, наприклад, не свята людина. Я дуже лякаюсь, коли пишу якісь пости, і мені 10 тисяч лайків прилітає. Лякаюсь, тому що суспільство думає, що я ідеальний. Але я далеко не ідеальний. І я дуже боюся, тому що суспільство мене потім знищить. 

Військові – вони не ідеальні. І от що буде відбуватись. З цих людей, які ще недостатньо цінні або не всі ціннісні, ми не можемо поставити у владу когось. Тому що важлива не тільки ціннісність, а ще й компетенція. І мені здається, в ситуації, коли людина у владі, компетенція дуже важлива. Можливо, на одному рівні з цінностями, а можливо, навіть вище.

Ну і ще один дуже важливий момент. Військові працюють у жахливих, важких умовах. Ви хочете їм сказати: “Шановні військові, ви там попрацюєте – приходьте сюди, ще тут попрацювати треба буде”? Ну а цивільні чим будуть займатись?

Я думаю, що багато хто з військових, які повернуться, будуть дуже гостро реагувати на ті чи інші проблеми в державі. Це підніме градус дискусії, і це обов’язково призведе до тих чи інших проблем. У тому числі це і вбивства, і таке інше. Я цього дуже боюсь. Я хотів би зараз усім військовим просто сказати: кожного разу, коли ви чимось не задоволені в державі, треба пам’ятати, що держава – це Україна. Ми захищали країну не з метою її знищити тепер всередині. Критикуйте – добре. Але піднімати градус дискусії не можна. 

Військові мають більшу відповідальність, тому що в них є зброя, вони вміють нею користуватися. Треба пам’ятати, хто ти і що ти є.

Я дуже боюсь, що політики, які будуть накручувати тих чи інших військових, не контролюватимуть і не нестимуть відповідальність за те, що будуть робити ці військові. Це дуже небезпечно. Я це бачу по кількох кейсах, коли хлопці Порошенка накручують певних військових. Так само може статися і зі сторони партії Зеленського. Це дуже небезпечно.

– В одному з попередніх інтерв’ю ти казав, що не всі, хто пішов на війну, герої. Як визначити хто герой, а хто ні?

– Ми ж не даємо Героя України людині, яка не б’є свою дружину або не вбиває собак. А чому не даємо героя? Тому що це – нормально. Якщо я не краду в магазині – я ж не герой, це нормально. 

Є така упередженість ще з Радянського Союзу про те, що треба тікати від армії. Є той, хто не втік. Він молодець. Якщо порівнювати себе з громадянами Російської Федерації, то ми всі герої. Але ми – трошечки про інше. Ми про систему координат України. У цих координатах України нормально – піти на війну. Не нормально – коли ти втік. Тобто коли ти на війні пішов захищати суспільство – це нормальність, це не героїзм.

Для мене героїзм – коли людина під час прийняття рішення діяти та вмерти, або не діяти та дати вбити цивільних громадян прийняла рішення діяти та піти боротися. От за це орден давати треба. Бо з нагородами іноді такий ідіотизм буває…

Ти знаєш, мені дали орден, і це максимальний ідіотизм. Мені дали орден за отримання поранення. У лапках ще написали “важке”. Це що таке? Тобто хочете сказати всім хлопцям: “Хочете орден за важке поранення? Ідіть на міну і бийтеся головою”. Ну, типу, що це за орден? Що ви хотіли цим сказати? Хлопці мають розуміти, що найперша задача у них – зберегти особовий склад і себе. І друга задача – це виконати наказ. А тут цією нагородою наче кажуть: “Знаєш що? Ну, наказ можна не виконувати, якщо ти важко поранишся, буде медалька”. Що за ідіотизм?

– Що робити з тими, хто не герой, але кого героєм зробили прихильники чи медії?

– Я думаю, що суспільство має створити таку рамку, при якій ці люди самі по собі втратять власний капітал. Ми раніше, можливо, заплющували очі на те, що десь у поліції хтось когось ґвалтує. У нашому теперішньому суспільстві це неможливо, тому що ми цього не приймемо. Така сама історія з цими людьми. Тих, хто сказав, що він воював, а насправді не воював, або тих, хто на цьому намагається вибудувати політичну кар’єру, треба достатньо жорстко оцінювати. Дуже важливо критично мислити. 

Чому я в 2017 році мусив доводити суспільству, що Ківа – не дуже розумна людина, м’яко кажучи? Суспільство бігало за ним, вважало, що він молодець… Ми маємо займатися освітою. Кожній людині треба ставити перед собою питання: чому я цій людині довіряю, з яких підстав? 

“Після війни куплю собі яхточку, поїду в навколосвітню подорож, напишу книгу”

– Ти був в АТО, потім повернувся до адвокатури, і цього разу – знову на війні, але юридична фірма продовжує працювати. Де ти себе відчував на своєму місці – на службі чи в якості адвоката?

– Я пам’ятаю свій пост, який написав весною минулого року, коли оформили мій підрозділ. Я написав, що нарешті відчуваю спокій, бо під час війни бути в армії – це найкрутіше місце. Я себе відчував максимально сильним, безсмертним. Мені не потрібно було заохочення суспільства, або комусь показувати, доводити: “Дивіться, що я роблю”. Я був настільки в дзені, я був, як вікінг на священній війні. І це під час війни те саме місце. 

До повномасштабного вторгнення бути адвокатом мені дуже подобалось. Я дуже сумую за цією роботою, дуже сумую за тим, щоб виступати в суді, доводити свою думку, будувати стратегії. Але коли закінчиться війна, я думаю, що, мабуть, не виберу жодної з цих професій. 

– А чим би ти хотів займатись? 

– Чесно, я все життя мріяв писати книги. От живий ще мій пес Бармалєй, якого я привіз з АТО – я про нього мрію написати книгу. Тому що його життя – це для мене просто щось якесь чудо.

Коли ми виграємо війну, в моїх мріях обов’язково купити собі яхту. Вона коштує 8 чи 10 тисяч доларів. Бувають дорожчі, за тисяч 20. То я продам свою машину, куплю собі цю яхточку, поїду в навколосвітню подорож, у мене буде час написати книгу і, можливо, не одну. Це для мене навіть ціль, а не мрія. Я все життя хотів це зробити. 

– У тебе є юридична фірма. Чи звертаються до вас військовослужбовці і з якими питаннями?

– Багато хлопців звертаються по допомогу. Здебільшого це пов’язано з тим, що командири неправильно поводяться щодо особового складу. Або з тим, що не дається відпустка. Рідше – проблеми з виплатами. Але здебільшого – з тим, що хлопців, які проходять ВЛК, із певними пораненнями відправляють назад на війну. Люди просто хочуть мати можливість реабілітуватись, а потім уже повертатись на війну. 

– До 24 лютого минулого року ти активно боровся проти переслідування активістів, вимагав покарання вбивць Каті Гандзюк, виступав проти російських агентів впливу. Чи після початку повномасштабного вторгнення в Україні стало більше справедливості? 

– Ні, не стало. Можливо, стало менше толерантності до проросійських посіпак. І це трошки полегшило роботу нашу. Нам не доводиться тепер доводити, що на Сергія Стерненка вчиняли напади проросійські всякі люди. І навіть пан головуючий у “справі про самооборону” вже трошечки став проукраїнським. Я його вітаю з цим.

Але справедливості стало не більше – її стало менше насправді. Порушення прав людей стало більше, і особливо в тій частині, де це потім виправдовувалось воєнним станом. Бо прозорості і в державі, і в прийнятті певних рішень поменшало. А це створює велику загрозу порушення правил і законів. Тому загалом – ні, справедливості не стало більше.