“Пушкін? Та в жопу Пушкіна!” – Дантес

---

“Я дуже боявся приїхати в Харків”

– Перше питання – про твоє ютуб-шоу “Мамо, я ганяю тачки”. Яку мету ви ставили у цьому проекті? Вдалося її досягли?

– Мета змінювалась із кожним разом. На початку, коли ми писали цей проект, ми думали, що б таке показати людям, пов’язане з теперішніми реаліями. Але не через сум. Тому що влітку ще всі були в дуже граничному такому стані. І хотілось якогось корисного розважального контенту. 

Але згодом, з кожним епізодом, з кожним новим гостем плани мінялися і ми розуміли, що взагалі нічого не знаємо про волонтерський рух, що ми нічого не знаємо про людей, які живуть, наприклад, у Хмельницькому, або в Харкові, або у Дніпрі. Що кожен із нас перебуває у якійсь своїй бульбашці і думає, що так воно є і по всій Україні.

Судячи з коментарів і судячи з того, що відбувається всередині нас, ми розширили для себе поняття волонтерства, поняття, як живуть українці. Всі працюють, у всіх своя війна, у всіх своє сприйняття, у всіх своє горе. Але при всьому цьому всі українці посміхаються, всі радіють кожному дню – тому що живі.

Для себе я досяг мети – я став більше пишатися, кохати країну. І це найголовніше.

– Які подальші плани? Другий сезон плануєте?

– Про другий сезон думаємо. Це буде не раніше кінця весни або початку літа. Але нам уже пише багато фондів із інших країн, вони готові надавати нам тачки: “Приїжджайте, ми готові покрити витрати, приїжджайте, забирайте будь ласка”. Клас!

– Ви багато викатали по Харкову, по Харківській області. Що ти відчував у цій поїздці?

– Краще сказати, що я відчував до цієї поїздки. Я дуже боявся приїхати в Харків, я реально дуже боявся побачити місце свого дитинства. Я туди останніми роками мало заїжджав, у мене не було якоїсь прив’язки. 

І коли почали бомбити… Ось, 1 березня – я пам’ятаю цей день, коли сильно почали в центр фігачити і попали на площу Свободи. Я плакав. Пам’ятаю, сидів за кермом і почав ридати. Це перший раз, коли я ридав.

Думав, що дитинство моє зруйноване. Боявся повернутися в Харків, думав, що мене там розірве. А, знаєш, чим далі ти перебуваєш від якогось жахливого місця подій, тим більше тобі здається, що там все вщент зруйновано. Тобі здається, що там життя нема.

А потім ми приїхали в Харків – і я такий: “Вау, тут так класно!”. Мене знову накрили емоції, я і плакав, і сміявся, і радів. 

Сам Харків тримається, люди офігенні, люди роблять неймовірні справи. Але от область Харківська – я таке вперше побачив…

– На деокупованих територіях?

– Так. Циркуни – взагалі їх немає. Тишки теж – їх немає. Ти просто їдеш – і немає жодної будівлі, яка не зруйнована. А там люди живуть досі. Ківшарівка теж. Просто мертві міста, в яких досі живуть люди.

І найдивовижніше, що люди будують плани. Вони розповідають якусь нереальну історію – для фільму, для кіно – як вони виїжджали, як танки стояли в них у дворі, стріляли з усіх боків.

І вони зараз кажуть: “Отут ми стіну знесемо, отут побудуємо дах”. І я думаю – клас! Я в Києві такий: “Ой, я не знаю, що буде завтра, я не можу будувати майбутнє” – а люди там: “Та ми знаємо, що буде завтра і як ми будемо жити далі”. Мене це дуже сильно надихнуло.

– Напевне, у поїздках ти зустрів багато цікавих людей. Хто тобі найбільше запам’ятався?

– Важко виділити. Але останнього, про кого я згадував – Олег із Вінниці. Він робить із конопель кікімори (маскувальні костюми для снайперів, – Ред.). І він дуже такий… не знаю. “Божа людина” я таких називаю.

Це історія, коли ти зустрічаєш за одягом, а потім дізнаєшся, що найголовніша навіть не ця історія, що він робить кікімори із коноплі. А те, що він викладає в школі дітям із аутизмом. І йому так цікаво з ними спілкуватися, він не бачить жодної різниці між звичайними дітьми і дітьми з аутизмом. І це правильно. Але ти б ніколи не подумав. Він набагато глибша людина, сильна, щира.

Мені подобаються люди, про яких насправді мало хто знає – але вони просто роблять, тому що їм це подобається і вони вважають це правильним.

– Наскільки я знаю, тебе ще вразили жінки, які готували сухі борщі?

– Це пані Ніна. Вона взагалі така сталева жінка. Спочатку була “сталева”, а потім ти розумієш, що це просто захисний механізм. Вона вже, напевно, вісім місяців без перерви фігачить сухі борщі, горохові та грибні супи і передає на “нуль”. Каже: “У хлопців немає нічого гарячого”. І це реально важливо. А вона ще й рієлтор, і паралельно займається своєю роботою у Хмельницькому. І до неї додому приходять подруги, колеги, чоловік допомагає.

Ми знімали іще восени. І я питаю: “Коли ви відпочиваєте?”. Вона каже: “А хлопці наші відпочивають? От коли закінчиться все, тоді я і буду відпочивати. А зараз немає часу на відпочинок”.

“Артисти зробили зі слів “байрактари”, “калина” шароварщину”

– Ти бачив багато волонтерів, і сам ганяв тачки, збираєш гроші на Сили оборони. Як тобі нова пісня Потапа про волонтерів?

– (сміється) Ну навіщо ти це питаєш?

Я колись думав, що треба про колег щось казати таке, правду-матку рубати. Але, знаєш, коментарі під піснею, напевно, кажуть самі за себе. 

Але, з іншого боку, чесно, я дуже добра людина, і в якийсь момент я намагаюсь поставити себе на його місце. Може, він так уявляє собі волонтерство? Може, в нього це так? Але, знаєш, це досвід, це класний досвід для будь-якого артиста. Ти на цьому досвіді навчишся далі робити щось інше.

Давай так. Мене здивувало. Я, чесно, переписувався з Васею Байдаком, і в нас було одне питання: навіщо зараз діставати самокат? Оце найголовніше питання.

– Тебе самого поїздки по країні надихнули на написання пісень?

– Нєее, ти що! Я особисто взагалі проти пісень, в яких зустрічаються слова типу “війна”. Ну, без цього неможливо. Але я про те, що артисти, і я так само – ми зробили зі слів “байрактари”, “безпілотники”, “дрони”, “калина” шароварщину.

Чим більше слів про війну, тим, я вважаю, гірше. Пісні мають відповідати тематиці цього часу, але мене навпаки надихає більше писати щось ліричне, чи навіть позитивне. Я взагалі написав пісню просто поржати. Тому що я знаю, чого людям хочеться.

Це так, як на концертах. Є класні пісні, під які можна поплакати, але люди хочуть відволіктися. Якщо вони прийшли відволікатися, а ти їм співаєш про те, як постійно хтось вмирає чи які ми непереможні – всі і так все це знають. Ми це кожного дня робимо. Хочеться не пов’язаного чогось із нашими буднями.

“Я хочу це забути. Єдине, що буду пам’ятати після перемоги: Росія – країна-гній”

– Ти робиш собі якісь нотатки із поїздок? Типу тревел-щоденника, щоб нічого не забути і потім включити в якийсь свій контент.

– Ні, Я хочу це забути, я не хочу це пам’ятати. Класні моменти – вони й так запам’ятовуються. Якісь фотки, якісь відео – я їх зберігаю.

Тепер я розумію бабусю і дідуся, які не розповідали нічого про Другу світову війну. Тому що це жахливо. Єдине, що я буду пам’ятати після перемоги – що росія – країна-гній. І все. Це мені не треба занотовувати.

– Ти організовуєш збори за кордоном на Сили оборони? Які у вас плани на найближчий час?

– У нас зараз Україною тур із Льохою Дурнєвим, і, чесно кажучи, підвимотались. Це важкувато. Але ми хочемо зробити великий тур. Зробити нарешті тур в Лондоні, ми не були в Німеччині, не були в Іспанії, Португалії. Думаємо про такі країни, тому що там багато українців. Вони пишуть: “Приїжджайте, приїжджайте”.

Якщо поїдемо, то це буде кінець весни. Але я не знаю: все так змінюється швидко, що, може, і сенсу не буде їхати збирати гроші.

– А хто допомагав вам виїжджати? Бебі-бокси?

– (сміється) Ні, в нас є від Міністерства культури дозвіл. Ти подаєш прохання, ти показуєш, які в тебе концерти, і ти виїжджаєш. Якщо тобі ок.

Я, до речі, хочу звернутися до всіх людей, які дивляться нас за кордоном і які виїхали по таких списках від Міністерства культури, чи від Міністерства спорту, чи будь-якого міністерства, і не повернулися. Я ніяк не хочу наступать на вашу безпеку, якщо ви вважаєте, що вам там безпечніше і ви це робите для родин. Це супер-класно. Але тим самим ви підставляєте всіх тих, хто виїжджає за кордон, щоб зробити щось для країни. Тому що з кожною людиною, яка не повернулася, все важче і важче стає кожному з нас виїжджати і щось робити. 

Ну, може, хтось прочитає і скаже: ой, проблема у нього – “виїжджати”. Просто, мені дуже важко збирати гроші з українців в Україні і віддавати їх тут. Мені морально легше збирати там бабки і привозити їх сюди. І нагадувати людям, які живуть за кордоном, що війна триває.

– Скільки за рік ви вже зібрали коштів турами та іншими акціями? Твій особистий показник?

– Я ще не так багато виїжджав. У мене було з Льошою два виїзди, декілька виїздів із “Доброго вечора, ми з України”. Спробую приблизно підрахувати… Ну, десь 4-5 мільйонів точно.

– Коли ви спілкувались з українцями за кордоном, які в них настрої? Вони планують повернутися? Може, хтось уже знайшов собі новий дім і нове життя?

– Важке питання. Все залежить від того, що це за українці, і як давно вони виїхали, і про яку країну йдеться. Тенденція така, що якщо людина жодного разу за цей рік не поверталася в країну, мені здається, вона більше й не повернеться. Якщо вона їздить до коханої людини, до батьків, до роботи чи просто так їздить в Україну, то 90% – ця людина повернеться. 

– Минулого року ти бував в Ізраїлі. Що там думають про війну в нас? На чиєму боці суспільна думка?

– Ізраїль – це важка тема. Я хоч сам єврей, мені важко дуже спілкуватися з місцевими, тому що… Там багато хто виїхав. Я думаю, що всі, хто туди виїхав, вони взагалі не замислюються над питанням, що тут, як тут. Ті, хто давно, їм здається, що війна в них така сама, як і у нас. Що їх теж бомблять, в них там теракти є. І я не можу нехтувати їх почуттями, статистику проводити, аналітику. 

“Перші два місяці я взагалі думав, що все, моє сексуальне життя закінчилося”

– Питання про стосунки на відстані. Багато українських пар розділені. У вас, здається, схожа ситуація: Даша Кацуріна – у Варшаві, ти – в Києві. Які поради ти міг би дати із підтримки стосунків на дистанції?

– Я взагалі не маю права давати нікому якихось порад, тому що всі пари в різній ситуації. Дехто має змогу їздити, як я, наприклад. У мене бувають виїзди з концертами – я можу заїхати побачитись. Багато хто не може.

Дехто з жінок може приїжджати в Україну до своїх чоловіків. А багато хто з чоловіків на лінії фронту. І в них немає ні ротації, нічого. І вони не можуть навіть з жінками побачитись. Дехто з жінок приїздить під лінію фронту, знімають хату, живуть там і чекають своїх чоловіків. У кожного своя різна історія.

Мені здається, не знаю, це якийсь великий іспит для усіх пар. Немає якоїсь поради, типу: “Спілкуйтесь по телефону частіше, виходьте на відеозв’язки”. Все це буллшіт. Кожен обирає своє. Просто терпіння можу всім порадити.

– Як повномасштабне вторгнення вплинуло на твоє сексуальне життя? 

– Мені здається, що перші два місяці я взагалі думав, що все, моє сексуальне життя закінчилося. Ну реально. В мене не було… Десь, напевно, місяць-півтора ти такий: “Секс? Це що таке? Не зараз, не на часі”. А так, мені здається, що інстинкт самозбереження – він настільки в людині сильний, що я чекаю на бебі-бум. Я реально чекаю від українців на бебі-бум.

Раніше, пам’ятаєш, була у “Плюсів” заставка: “Кохаймося, бо ми того варті”? Я думаю, що потрібно повертати цей слоган. Секс став не найголовнішим в житті, взагалі. Але він є, і класно. Блін, ти зараз прямо поставив мене в тупік! Я думаю, блін: а реально, секс – який він, яка роль у моєму житті? Ну, не перша.

– Через який час ти вже міг спокійно жартувати про свої стосунки з Дорофєєвою?

– Я завжди жартував про свої стосунки.

– Тобто в тебе не було періоду, коли тобі було сумно, важко? 

– Та я і під час нашого спільного життя жартував. Жарти – це твій спосіб захисту від всього, що є зовні. Військові, з якими ми мали розмови, теж кажуть, що постійно жартують. Волонтери, які бачать жахи, вони постійно жартують, жорстко жартують. І тут так само – це ти захищаєшся від всіх проблем. Тобто в мене не було моменту, коли я не міг жартувати.

“Україна стає українською. Дивно в 23-му році це чути, так?” 

– Ти писав, що 33 роки спілкувався російською мовою. І я знаю, що в табелі навіть у тебе був предмет “рідна мова” – і це була російська. Але ти дуже швидко й органічно перейшов на українську. Як ти її вивчив? Як переключився?

– Ми живемо в Україні. Кожна людина знає українську мову, насправді. Я не беру тих, хто навчався в Радянському союзі ще і в кого не викладали української мови. Я говорю про своє покоління.

По-перше, я все життя дивився українське телебачення. Або кіно в кінотеатрах. Воно було українською, все було українською. Серіал “Друзі” чи “Альф” – це ж просто діамант українського перекладу!

У мене був певний супротив проти того, щоб я розмовляв українською. Мені здавалось, що мене примушують. Але коли я йшов на телебачення – там же ж потрібно розмовляти українською, якщо ти ведучий чи в тебе якась головна роль у проекті. Тому я почав займатись українською мовою з викладачкою, десь два чи три роки тому. Просто щоб не бути тупим на фоні інших людей, які класно розмовляють.

І все – позаймався, а потім почав розмовляти. Я не розмовляю вже російською в побуті, і це найголовніший вчитель української. Чим більше ти розмовляєш тою мовою, яку хочеш вивчити, тим краще її знаєш.

Найголовніше – коли з тобою розмовляють російською. Це екзамен суперський, якщо з тобою розмовляють російською, а ти продовжуєш розмовляти українською! Це дуже складно. Тобі хочеться постійно перейти, коли ти ще не впевнений. Ти починаєш перекладати слова, ти плутаєш, тобі так хочеться перейти на російську – на ту мову, яку ти знаєш. Але якщо ти стримуєшся, то все – ти здав екзамен і далі тобі буде тільки краще і краще, ти будеш пускати нові слова у свій словничок.

– Назви, будь ласка, трьох найкращих стендаперів України. Твій топ-3.

– Зараз скажу. Є Вася Байдак, Антон Тимошенко, Сергій Ліпко. Взагалі, слухай, і Настя Зухвала. Можна ще перераховувати. Паша Євчук, який зараз повертається в стендап, – теж класно. З молодих когось іще нещодавно дивився… 

Може, я необ’єктивно підходжу. Але все об’єктивне – воно суб’єктивне. 

– Щодо стендапу та мови. Нещодавно був скандал із сумським стендапером Феліксом Редькою через мовне питання…

– А я не вважаю, що це скандал.

– Ну, трошки поскандалили.

– Слухай, Фелікс класний чувак. Усі стендапери, усі творчі люди – в кожного свої якісь дивності. Мені теж у тік-тоці попався цей момент, коли він спілкувався і його зірвало. Я взагалі в цьому скандалу не почув.

Для мене він сказав правду саме в тій ситуації, в якій він перебував. Це не означає, що всі галичани чи всі на заході країни так ставляться до всіх, хто зі сходу. Це брєд, не можна так сказати. Але в той момент там декілька людей, які вигукували – вони були саме такими.

Є такі історії, коли приїжджаєш в Ужгород чи Івано-Франківськ і там ставляться дивно до людей із Харкова. Але так само є багато харків’ян чи донецьких, які приїхали у Львів чи ще кудись, розмовляють російською, і до них нормально ставляться. Все є в нашому житті. Люди бувають конченими – це, на жаль, є.

І те, що Фелікс виступає українською, а йому прилітає за російську – шо?!. Він взагалі історію розповідає.

– Тоді він просив не підганяти людей, які переходять із російської на українську.

– Я повністю з цим погоджуюсь. Я сам іноді стаю на ці рейки і починаю заганятись трохи з того моменту, що треба всім українською, от, прямо зараз спілкуватись. Слухай, так, це класно. Але не треба всім ставати Фаріон. Треба трохи гальмувати іноді. Це як прийти кататися на лижах. У тебе вийшло, ти поїхав одразу – і ти під’їжджаєш до тих, хто падає, і кажеш: “Та що ви, лузери? Не гоні, давай, що ти!”. Якщо в тебе вийшло – не задовбуй інших. Допоможи. Це адекватна позиція – не задрачуй і допоможи. 

Але є ще люди, які розмовляють російською і кажуть: “Це мова моєї родини, моїх прадідів, і ми не будемо переходити. Мені не хочеться, щоб мене заставляли розмовляти українською”. Ну, чуваче чи чичувіхо, це все твої якісь неправильні наративи. Я поважаю те, як твоя родина розмовляла, як ти розмовляв. Але, вибач, давай почитай історію, через що так розмовляла твоя родина, чому саме так воно відбувалося. І подивись трохи далі, ніж прадід і прабабця. Подивись, може, вони розмовляли українською до цього? 

Коротше, підлаштовуйтесь під те, що Україна стає українською! Дивно, да, в 23-му році це чути?

“Я взагалі хочу, щоб не було цього ідолопоклонства. В принципі, воно не прикольне”

– Чи потрібні в Україні пам’ятники Пушкіну? 

– У мене багато питань до тих, хто їх встановлював. Для мене немає питань до тих, хто їх зносить. Але, ну – воно мені що є, що нема… З цього робити якусь таку новину, типу, знесли пам’ятник Пушкіну – дивно. Та просто знесіть його та й все! Не треба з цього лютий хайп робити.

– До речі, в тебе дуже підходящий псевдонім для того, щоб очолити кампанію по знесенню пам’ятників Пушкіну. 

– А я казав: дайте мені побувати на зносі пам’ятника! Ніхто мене не покликав! Я навіть Жадану писав – у нього був момент: куди би він не приїжджав, після нього зносили пам’ятники. Я кажу: “Сергію, можете якось організувати?”. 

Я взагалі хочу, щоб не було цього ідолопоклонства. В принципі, воно не прикольне. У нас треба поважати і шанувати людей за життя. Наші воїни, волонтери, мами, тати – ось хто герой зараз. 

Усі ці пам’ятники людям, які жили 200 років, 300 років тому… Цю історію, знаєш, тисячу разів вже переписали – хто правий, хто ні. Пушкін? Та в жопу Пушкіна! Ну, типу, хочеш почитати його книгу – читай книгу. Хочеш якось на нього погано казати – кажи погано. Ну бо демократія, країна демократична! Але робити з цього шоу, типу, вау, ми зносимо пам’ятник… Та ну окей.