“Це тварини. З глибокої провінції”, – Павло Петриченко про ворогів і війну на Півдні

---

“У 2014 році я пропустив війну. Тому в мене було моральне переконання, що прийшов час захищати країну”

– Ти якось говорив, що потрапив у громадсько-політичний двіж, коли тобі було 20 років. Як це сталося?

– Смішно про це говорити на фоні всього, що сталося в державі. У нас на районі будувалася нова велика школа, в якій мали навчатися півтори тисячі дітей. Вона називалася “Київська Русь”. Я дізнався, що ідея міської влади – а тоді мером був [Олександр] Попов від Партії регіонів – зробити цю школу російськомовною. 

Я зрозумів, що це загрозлива історія, коли дітей навчатимуть російській мові й культурі в центрі незалежної держави. Все, що на той час можна було зробити, – зібрати підписи, звернутися до міської влади. Ми зібрали акцію під міськрадою і заблокували створення російськомовної школи. 

Це перша активність, яка була була доведена від початку і до результату. Далі були акції протесту, Майдан, початок війни, справа Каті Гандзюк, справа Сергія Стерненка.

– Перед війною ви з Сергієм Притулою їздили містами, зустрічалися з людьми, говорили про нову партію; ти мав очолити партійний штаб. Але почалася війна. Ти вирішив піти на фронт. Що спонукало прийняти таке рішення?

– Перші два місяці я займався волонтерством. Ми заснували Фонд Сергія Притули, по суті, з першого дня повномасштабної війни. Юридично він був створений раніше. Фонд займався переважно освітніми проєктами, соціальними питаннями, допомагав дітям із інклюзією. Ми переформатували роботу фонду на мілітарну інституцію, яка може здійснювати великі оптові закупівлі, допомагати армії масштабно. 

У мене не було досвіду військового волонтерства, але в мене був організаційний досвід. На базі напрацювань, підготовлених для політичної партії, я допоміг сформувати кістяк фонду. Після перших двох місяців я вважав, що виконав свою місію – допоміг організувати персонал, процес, команди в регіонах. І прийняв рішення – йти на фронт. 

У 2014 році я пропустив війну. Тому в мене було моральне переконання, що прийшов час захищати країну.

“Морально краще я почуваю себе на фронті. Розумію, що захищаю державу, вбиваю ворога”

– Ти служиш п’ять місяців. Чи можна сказати, що ти вже досвідчений солдат?

– Не можна сказати, що я досвідчений солдат. Я людина, яка може приносити користь на фронті. 

Не хочу називати себе військовослужбовцем. Військовослужбовець – це професія. Наразі я людина, яка воює тим способом, який змогла опанувати за короткий час. 

– Ти почуваєшся на своєму місці?

– У мене не було відчуття, що я не на своєму місці, коли працював у фонді. Я розумів, що в той момент роблю набагато масштабнішу роботу, ніж зараз. Але морально я почуваю себе набагато краще. Я розумію, що захищаю державу, вбиваю ворога. 

– Яка твоя посада і чим ти безпосередньо займаєшся?

– Я звичайний солдат. Займаюся аеророзвідкою. Літаю на 2-3 видах дронів, корегую артилерійський і мінометний вогонь, розвідую цілі.

– Які основні навички потрібні для пілота аеророзвідки?

– Перш за все, треба вміти керувати дроном. Це, напевно, найлегше з того, що треба навчитися, щоб приносити користь. Також потрібні навики орієнтації на місцевості, розуміння лінії фронту, позицій противника, загальних військових дій, які відбуваються в секторі, координація між підрозділами, топографія.

Компонент аеророзвідки дуже важливий на Півдні, тому що активні бойові дії ведуться за допомогою артилерії. Я за п’ять місяців не стріляв з автомата. Моя зброя – це очі в небі.  

Не можна забувати, що за тобою так само ведуть спостереження. Можна потрапити під артилерійський чи мінометний обстріл. 

Працюємо щодня. Буває, що нельотна погода: вітер, погана видимість. Але в армії така психологія, що ти не можеш бути чимось незайнятим. 

– Який характер війни на Півдні, якщо говорити про літо?

– Ми посилюємося, надходить допомога від західних партнерів. Ми приносимо достатньо смертей і пошкоджень ворогу. Думаю, що в нас тут є хороші перспективи. 

– Твої відчуття щодо Херсона: зможемо повернути?

– Я впевнений, що це наше завдання-мінімум. Херсон буде українським. 

“Переможець у війні буде один – український народ, а не якась політична чи військова постать”

– Ти все ще маєш політичні амбіції? 

– Абсолютно не думаю про політичні амбіції. Наразі основне завдання – збереження країни, державності, нації. І з того, як поводить себе окупант, ми бачимо, що в нього на меті не тільки знищення держави чи політичної нації, а й народу. 

Не можна логічно пояснити ті звірства, які вони робили в Маріуполі. Це геноцид мирного населення, який не вписується навіть у міфи їхньої пропаганди. Тому зараз не до політики. У всіх має бути одна мета – вигнати окупанта з нашої землі. 

– Але коли ворог відійшов від Києва і минуло кілька місяців, в політиці відновилися срачі між великими політичними силами. Ти це спостерігаєш?

– Я не помічаю фундаментального протиріччя, яке б мене сильно обурило. Я бачу, що атакують активних людей, волонтерів, військових, керівництво держави. Це роблять сили, які позиціонували себе як державницькі, проукраїнські. Але поводяться вони деструктивно. Мені здається, що ці політичні сили, лідери повинні зникнути. У момент найвищої історичної кульмінації України вони обирають сторону розбрату, а не об’єднання. 

– Ти маєш на увазі прихильників Петра Порошенка?

– Вони активні в соціальних мережах і їх важко не помічати. У це вкладався великий ресурс. Купа людей, які хочуть заробити на мільярдері, який хоче повернутися до влади. Але електорально, я думаю, вони ні на що вже не претендують. 

– Що ти думаєш про політиків і партії, яких називають “синім блоком” – колишніх “регіоналів”, представників “ОПЗЖ”. Вони зникнуть, про них забудуть? Вони чекають Росію?

– Я не помічав їх після початку повномасштабного вторгнення. Здається, вони всі встигли втекти, крім Медведчука. Але я бачу, що наприклад, Вілкул активно займається Кривим Рогом. Гадаю, це класична історія, коли “Техас грабують техасці”. У Вілкула немає іншої мотивації. Якби ця людина переживала за Україну, за державність, вона б не грабувала її 30 років. 

Я надіюся, що після того, як ми розберемося з зовнішнім ворогом, у нас буде час зайнятися людьми, які теж частково винні в цій війні. 

– Як ти гадаєш, чи є загроза авторитаризму в Україні? Ми бачимо рівень захоплення Президентом: він стійкий, мужній. Таке ставлення до лідерства, мабуть, потрібне воюючій країні. А якщо ми подивимось на роки вперед?

– Під час війни влада концентрується у вужчому колі, вибудовується вертикаль, щоб керувати всіма ресурсами. Але я не бачу загрози авторитаризму, бо добре знаю український народ. Тут автократія не виходить. Є велика традиція [демократії] ще з давніх часів – чорні ради при козаках, віче в Київській Русі. 

Так, буде певна централізація. Уже тепер багато влади зосереджено в руках обласних військових адміністрацій. Але переможець у війні буде один – український народ, а не якась політична чи військова постать.

– Чи є в тебе загалом претензії до влади за цей час? До центральної або місцевої?

– Мені здається, основною проблемою Володимира Зеленського було те, що він вирішив у цій управлінській бюрократичній системі, створеній за 30 років, поставити людей, які вміють нею керувати. Я маю на увазі саме тих одіозних людей в Офісі Президента.

Я очікував, що Зеленський захоче змінити систему управління. Він бізнесмен і мав би бачити, що неефективно виконуються функції держави. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми побачили, яким неповоротким є цей механізм. Багато питань вирішувались по телефону. Найвищі посадовці говорять: я подзвонив тому, тому. А чому ви дзвоните, хлопці? Тому що система не працює. Вона побудована в інтересах бюрократа, в дужках – корупціонера. 

“Горіли вони дуже й дуже яскраво”

– Що ти думаєш про нашого ворога? Чи ти стикався з полоненими росіянами? Як можеш їх охарактеризувати?

– Ворога потрібно знищувати. Не може бути людських стосунків із ними. 

Я був присутній на допиті двох російських військовополонених. Одному було 22 роки, іншому – 27. Це тварини. З глибокої провінції. У них немає ніякої освіти, словникового запасу. Говорять завчені фрази про “учєнія”, про те, що їм “віддали наказ”, що вони тут через гроші. Немає ніякого ідеологічного підґрунтя. Це гарматне м’ясо, яке відправляють сюди для того, щоб убивати.

Українська кадрова армія, яка прийняла перший бій 24 лютого, показала, що росіяни смертні, розвіяла міф про велику силу і незламність цієї армії, який Росія культивувала своєю пропагандою. Горіли вони дуже й дуже яскраво. 

– Ти зустрічав хороших росіян? Чи є такі? 

– На фронті поширений жарт, що кожен двохсотий – це хороший росіянин.

Якщо відповідати на це запитання серйозно, то я дуже радий, що вся опозиція в Росії розгромлена, що в них не існує іншої точки зору, а є суспільство, накручене на війну, і є влада. Між ними є вакуум, який нікому заповнити. Тобто, вони могли б сказати: “У нас є Навальний” – але немає у вас Навального. Є ви, Путін, Кадиров і вбивці з “ПВК Вагнера”. І вони будуть вас убивати. Можливо, цей вакуум вони колись заповнять своїм відчаєм.

– Деякі наші медіа запрошують на ефіри лібералів чи “хороших росіян”. Вони не спокутують своєї провини, а намагаються пояснити, чому Росія напала, вчать нас перемагати Путіна.

– Ці російські експерти типу Нєвзорова чи смішного діда Піонтковського не мають каналів донесення інформації до росіян. Тому наші медіа їх кличуть сюди і збирають мільйон переглядів. Інша причина – у нас культивувався комплекс провінційності. Нібито журналіст із Москви навчить нас вести “Свободу слова”. Журналістики в Росії не існує. Їх по інерції кличуть, бо думають, що вони щось знають, розуміють. Але це ідіотизм. 

– Ми бачимо, що західні журналісти приділяють уже менше уваги Україні та війні. Як ти до цього ставишся як військовий?

– У моєму розумінні, менше уваги – менше допомоги. Війна йде великим фронтом. По суті, уздовж континентальної Європи. Цю війну не можна не помічати. Ми пройшли пік уваги, але, думаю, про війну все одно будуть говорити.

Ми повинні висвітлювати воєнні злочини, поводження з цивільними на окупованих територіях, витягувати історії з людей, показувати, як Російська Федерація веде загарбницьку війну, чинить геноцид. 

У західних медіа я бачу, що вони звикли до такої війни, коли кожна сторона має якусь долю вини. Ось ці заклики: “No war”, “Peace” – вони не говорять про те, що нам треба перемогти Росію. Накладається стереотип із Другої світової, коли є вина обох сторін, а невинними є лише цивільні. Але Росія – апріорі винна. Росія – загарбник. Не ми на них напали, а вони на нас.

Там говорять: був постріл по військовому об’єкту, по ньому можна стріляти, а по цивільній інфраструктурі – не можна. Але військовий, який зараз в армії, ще кілька місяців тому був цивільним. Це не якась професійна армія чи найманці, яких можна відправити в поле і вбивати. Це український народ воює. 

На Заході не можуть прийняти факту, що один із їхніх стратегічних економічних партнерів виявився фашистською країною, яка у XXI столітті вчиняє геноцид в Європі. 

“Я не розумію, як це – Україна не незалежна” 

– Ти говорив, що наше пріоритетне завдання – зберегти державність. Що це означає для тебе? Чи допустима ситуація, що ми не зможемо повернути всі території і збережемо державність лише у певних межах?

– Ми повернемо всі території, це поза сумнівом. Але коли це станеться, за яких обставин, чи буде це саме військове повернення… Ділянка фронту дуже велика. 

Моя основна думка і бажання – зберегти державність, суверенітет. Щоб нам не могли нав’язати вибір інтеграційного руху, щоб не диктували ідіотизму типу “зробіть російську мову другою державною” чи змініть адміністративно-територіальний устрій, як було в “мінських домовленостях”. Не вступати в НАТО…

У своєму домі ми повинні бути господарями, вирішувати, куди ми рухаємося, як живемо. Якщо ядерна країна віджала в нас частину територій, то рано чи пізно вона їх поверне. Ми зараз розмовляємо в українському Миколаєві, у столицю приїжджають європейські лідери, люди сидять у ресторанах, святкують День Незалежності (інтерв’ю з Павлом Петриченком записувалося 24.08, – Ред.) – ми вже багато зробили. 

– Що для тебе означає Незалежність?

– Незалежність для мене – в першу чергу те, що я бачу на війні. А бачу я, що воюють хлопці, які стають командирами у 25-26 років. Це люди, для яких Незалежність, як і для мене, – не наш здобуток. Це факт, при якому ми завжди жили. Я не розумію, як це – Україна не незалежна, і від кого ми взагалі були залежні. 

Хочу, щоб ми це розуміли як факт, але поважали і пам’ятали героїв, які зробили великий подвиг, щоб здобути цю Незалежність для України. А ми повинні її зберегти, відстояти.

– Які люди чи організації тебе найбільше вразили під час війни?

– У цій війні бере участь дві одиниці українського народу, якщо розглядати їх окремо від влади. Це армія і волонтерський рух. 

Вражає армія, яка змогла втримати наступ, дати бій, відкинути ворога від Києва, Сум, Чернігова, Миколаєва, Харкова. Стримує ворога на Донбасі вже пів року. 

І волонтерський рух. Я виділю дві великі інституції – фонд “Повернись живим” і Фонд Сергія Притули. Вони не просто зібрали мільярди гривень, а зробили з них майно для війська. І є ще великий рух інших волонтерів, які точково забезпечують армію – купують машини, дрони, зв’язок, форму.

– Іноді здається, що між цими двома великими волонтерськими фондами є певна конкуренція, можливо, суперечка. Це так?

– Ні. Немає ніякої конкуренції. Це наші друзі. До початку вторгнення ми і з Тарасом Чмутом, і з Андрієм Римаруком робили багато спільних поїздок, закупок. Може, є якась здорова конкуренція: хто що крутіше купить для армії. Чисто медійно. Втім це привертає більше уваги, підштовхує людей допомагати обом фондам. І там, і там працюють прекрасні люди. І вони мають спільну ціль. 

➡ Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі медіа “Ґрунт”