“Ми женемо рускіх до кордону сраною мітлою”: Олександр Ябчанка про переломний момент у війні з Росією

Інна Зелена

“У моєму дитинстві популярними були фільми про усіляких спецпризначенців на кшталт «Рембо» чи «Командо». Оце я дитиною і мріяв про усілякі спеціальні операції”, — писав після трьох місяців війни медик і військовослужбовець Олександр Ябчанка. З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр захищає Україну від російських загарбників. Спочатку — як військовий лікар у складі підрозділу “Гонор”, на Київщині. Сьогодні — на харківському напрямку у складі підрозділу того ж підрозділу як оператор БПЛА.

ҐРУНТ поговорив із Ябчанкою про контрнаступ на Харківщині, про людей, на яких тримається фронт, а також про те, чому перемога України невідворотна.


“Я заспокоївся, коли зайшов на базу і мені дали автомат”

— Ти можеш сказати, на якому ти напрямку зараз?

— На харківському.

— Як ти ухвалив рішення піти до ГОНОРУ? Ти до цього готувався? Взагалі, готувався до повномасштабної війни?

— Пам’ятаєш оці гойдалки до вторгнення, десь місяці три-чотири, – нападуть, не нападуть? Мене тоді якраз запросили експертом в одну міжнародну організацію на гарну посаду. А це для мене означало певний бан на висловлювання щодо політичних тем. Але перспективи були гарні, пристойна зарплатня, вимальовувалась якась стабільність.

Разом із тим, я постійно думав: що буде, якщо все ж Росія нападе? Вирішив, що піду в тероборону. А десь за місяць зустрічався з друзями, серед них був Сергій Філімонов (лідер руху “Гонор”, — Ред.). Ми обговорювали, що робити, якщо напад буде. Філя каже: “Будемо воювати”. Я запитав: “Лікар треба?”. І власне тоді для себе зрозумів, із ким поруч воюватиму.

23 лютого ми зібрались у Львові. Хлопці з “Гонору” радили мені поїхали в Київ з ними, щоб назавтра не їхати самому. У мене була запланована нарада на наступний ранок, тому я відмовився. Ми до ранку з другом проговорили про війну. Сиділи у львівській квартирі біля каміну. Кажу: “Уявляєш, можливо в 39-м році в цій самій квартирі сиділи якісь люди і говорили про те саме — «Почнеться — не почнеться»…”. Я мав враження, що в нас шансів [що війни не буде] більше: я сподівався, що людство за ці 80 років зробило певні висновки. А потім був ранок, почалась війна. Я сів і поїхав до Києва.

— Всі їхали з Києва, а ти повертався?

— Десь починаючи від Житомира, я потрапив у страшний затор. Думав: тільки б встигнути! Бо розумів, що житомирську трасу будуть перерізати першою. По радіо лунали повідомлення: в Гостомелі десант, в Гостомелі захопили… Подекуди довелось об’їжджати узбіччями. Коли під’їхав до Києва, видихнув. А далі вже зустрівся з пацанами. От тоді я заспокоївся – коли зайшов на базу і мені дали автомат.

— Спочатку твої завдання були пов’язані з Києвом?

— Так. Поки росіяни були під Києвом, ми були там. Допомагали артилеристам. Потім, коли вони від Києва відійшли, ми поїхали на Схід.

— Як ти потрапив у Гонор?

— У Києві однією з наших основних задач була розвідка. Ну і, звичайно, знищення противника.

Спочатку я був військовим медиком. Поставив собі завдання: усі мали розуміти, що робити, коли в тебе поранення, і що робити, коли поранення в когось іншого. Треба було довести до всіх алгоритм надання допомоги собі і алгоритм взаємодії при пораненні [побратима] — від вогневого контакту і до передачі пораненого лікарям.

За якийсь час хлопці були цілком готові по тактичній медицині і на базовому рівні кожен міг дати раду. Але специфіка розвідки… Слава Богу, я не мав роботи як медик. За винятком ситуації, коли всі перехворіли застудою. Тому я вирішив отримувати ще одну професію — вчитись керувати БПЛА. І від  початку літа це і є моя основна робота. Наша задача — виявити, і зробити так, щоб те, що ти виявив, було знищене з задіянням будь-яких доступних сил і засобів. Ми дружимо з артою, іншими підрозділами і допомагаємо їм.

blank
Фото з архіву Олександра Ябчанки

“Я собі малював картини вуличних боїв в Києві. А зараз ми женемо рускіх до кордону сраною мітлою”

— Ти зараз на харківському напрямку. Як тобі зсередини такий масштабний та ефектний наступ на Харківщині? Це відповідало твоїм очікуванням?

— Звісно, враження неймовірні. 24 лютого, коли я їхав до Києва, то думав: “Лиш би встигнути проскочити”. А далі я собі малював картини вуличних боїв у самому Києві. А зараз ми женемо рускіх до кордону сраною мітлою.

Я промальовував собі оптимістичний і песимістичний сценарії. Оптимістичний був, що в Києві ми встоїмо. І будемо триматись скільки, скільки треба. Але я виходив скоріше з песимістичної картини — щоб кордон не по Збручу проходив. А тут ми не те що не по Збручу, а по Дніпру, і навіть по Осколу женемо їх. Уяви собі мої думки стосовно того, що нас очікує — і реальність! Ну і, звісно, зараз відчуття в порівнянні з цим абсолютно фантастичні. Ми перемагаємо Росію.

Але це геть не легка прогулянка. Ми їх перемагаємо не однією лівою. Це дуже важка війна. Таке я бачив тільки в кіно – щоб по позиціях висаджували стільки заліза. Коли ми були на Лиманському напрямку, ти лежиш в окопі, а по тобі просто сиплеться дощ із мін. І ти не знаєш, яка з них тобі залетить. Бували дні, що по нам просто бахкало з ранку до вечора. Я собі не уявляв, що таке може бути, щоб стільки заліза вистрілювали по площі… І за те, що попри їхню перевагу в артилерії, кількості боєприпасів, ми умудряємося їх гнати і завдавати їм військових поразок, – це треба вклонитись військовим.

— У чому наша сила? Який рід військ, на твою думку, ламає російські позиції на Сході найбільше — артилерія, піхота, механізовані війська, авіація?

— Люди, які тримають на собі фронт, — це, тупо, титани. Наприклад, піхота. Вони тримають лінію оборони. Або десантно-штурмові підрозділи, які проривають фронт.

Ми воюємо проти росіян передовсім умінням і мотивацією. У людей захмарна мотивація! Я навколо себе зустрічаю купу люду, які надзвичайно мотивовані.

— І саме це є запорукою успіху наших Збройних Сил?

— Я виокремлю дві речі. Перша — так, мотивація. Багато людей добровільно пішли воювати. Другий фактор — це міжнародна підтримка. Якщо росіяни зараз валять тоннами боєприпасів, то ми переважаємо точністю. Вони б’ють по площах, а ми б’ємо по цілях. І тут наша роль як розвідки — це цілі давати.

Є ще третій фактор — відсутність мотивації у росіян. Бо за гроші ти ніколи так не будеш воювати, як за ідею.

Але треба розуміти, що нам не потрібно з цього (із власних перемог, — Ред.) робити міф. Я спілкуюсь з професійними військовими, які розповідають і про наші помилки теж. І, як на мене, дуже важливо, щоб ці помилки зафіксували. Що ми зараз робимо, крім того, що воюємо за своє життя? Ми вчимось. І тут самолюбування і шапкозакидання нам заважає. Війна — це все одно помилки, так чи інакше. Треба дивитись, вчитися.

— Ти можеш навести приклад помилок нашого військового командування?

— Я, звісно, не експерт військовий. Я експерт в питаннях охорони здоров’я, військової медицини і БПЛА. Але я дуже допитливий, і спілкуюсь з професіоналами. І професійні військові розповідають про помилки. Це цілком конкретні бойові ситуації, коли люди загинули, тому що вийшли на відкриту місцевість і їх побачив ворожий танк. А вийшли через те, що відповідальні люди не сказали їм, що робити. Інша конкретна історія — при зайнятті рубежів оборони було надано неправильні координати позицій.

Я щиро сподіваюсь, що ці помилки будуть зафіксовані. В академіях мають розповідати не лише про те, як ми героїчно воювали в цій війні. Що, звісно, правда. В академіях мають розповідати, як у цій війні можна було воювати краще. Війна — це, безперечно, сакральна річ. А якщо вона сакральна, то наче не можна показувати помилки. Я би не хотів, щоб цей ореол святості з нами зіграв недобрий жарт.

— Зараз варто публічно говорити про прорахунки? Чи будемо робити це вже після перемоги?

— Помилки треба фіксувати вже. Але — фіксувати. До того ж, у державі є непорядні люди, які ці помилки почнуть політизувати. І мені здається, що це вкрай непорядна позиція. На проблему треба дивитись таким чином: у нас були помилки, давайте зробимо так, щоб їх більше не відбулось. А якщо ми про це не говоримо, тому що суперполковник чи генерал “не міг помилятись”, то просто перетворимось на рускіх з “вєлікой побєдой”. І ризикуємо помилятися знову і знову.

А от стосовно того, чи варто це публікувати сьогодні — можливо, ні. Тут я не маю відповіді.

blank

“Волонтери — це теж держава. Без них складно було би уявити нашу перемогу”

— Як загалом оцінюєш стан справ в армії? Ти задоволений тим, як забезпечує військо держава?

— Перш за все, варто сказати, що військо — це і є держава. Це державна інституція. І вона офігенно робить свою роботу. Я б не розділяв поняття держави і ЗСУ.

Якщо говорити, наприклад, про логістику, я би хотів згадати американського генерала Першинга, який казав, що битви виграють солдати, а війну виграє логістика. Забезпечення української армії — на хорошому рівні.

Нам дуже добре допомагають волонтери. У нашого підрозділу більше запитів від волонтерів про те, що нам треба, аніж того, що нам реально потрібно. Забезпечують просто всім, починаючи від теплих шкарпеток, закінчуючи дронами. Волонтери — це теж держава. Потужна інституція, горизонтальна, не прописана на папері. Без них складно було би уявити нашу перемогу.

— А якщо говорити, наприклад, про головнокомандувача. Ти уявляв, що в останній бій нас поведе Зеленський?

— У мене були величезні сумніви стосовно профпридатності Зеленського до початку повномасштабного вторгнення. Я публічно вказував на його помилки. Тут я експерт, дипломований. Бо я ж мав досвід однієї з системних реформ в країні (Олександр Ябчанка входив до команди Уляни Супрун, яка проводила медичну реформу, — Ред.). І деякі кроки, які робив Зеленський, на мою експертну думку, були непрофесійними. У мене також були дуже критичні зауваження до нього як гаранта Конституції. Зокрема, по справі Сергія Стерненка.

Перед повномасштабним вторгненням у мене було побоювання, що він не дасть собі раду як Верховний головнокомандувач. У деяких важливих моментах він поводив себе вкрай не підготовлено. Виглядало, що ця людина потрапила в умови, до яких була абсолютно не готова. Ні, я не думав, що він негідник. Але думав, що це людина, яка вирішила стати Президентом, а потім зрозуміла, що реальність дещо відрізняється. Тому виникало побоювання, що якщо буде повномасштабне вторгнення, то він опиниться в ролі, до якої буде геть не готовий.

Але він мене приємно вразив. Людина не посипалась. І це теж про очікування. Чекаєш вуличних боїв в Києві — а тут ми виганяємо їх з Харківщини.

— До речі, ти взагалі очікував, що визволятимуть спочатку Харківщину, а не Херсонщину?

— У мене є одне сліпе переконання, починаючи із 24 числа. Я з першого дня ні на секунду не сумнівався, що ми в цій війні переможемо. Звісно, що я не ставив собі жодних часових проміжків. Ніяких 2-3 тижні.

Мені видається, що наш Генштаб просто обдурив рускіх. В боксі це називається показати-вдарити — показав із однієї руки, вдарив із іншої. Ми накачували ворога впевненістю, що контрнаступ буде на Херсонщині, а основне зусилля зробили на харківському напрямку. Вони не очікували і посипались. Ми перехопили стратегічну ініціативу. В моєму розумінні, це означає можливість визначати, де саме буде відбуватись бойове зіткнення. Коли ти володієш стратегічною ініціативою, ти диктуєш, де буде атака. Коли нею володіє противник, то ти мусиш вгадувати, де він буде докладати основне зусилля.

У контрнаступі головним фактором є військове командування. І в мене враження, що Зеленський туди не пхається. І дуже правильно робить. Він довіряє ініціативу військовим професіоналам. Дає їм робити їхню роботу. Це дуже важливо.

— Які відчуття, коли ходиш звільненими населеними пунктами?

— Це фантастика! Коли їдеш, а люди виходять, то руки просто не опускаєш, махаєш постійно. Потім, як зупинишся десь, – вони тобі руки тиснуть, обіймають. “Ми вас так ждали! Маєте де жити? А голодні мабуть, зайдіть до хати, поїжте ото нещодавно зготувала!”.

І це відбувається не тільки на звільнених територіях, а й на тих, які були прямо прифронтові. От на лиманському напрямку не працювали жодні заклади. Але жінки виходили на роботу, щоб нам готувати їсти. І оце материнське бурчання: “Що ви не поїли, поки було тепле? Чекайте, я вам підігрію!..”. Це було просто до сліз. Ми їхали від них на схід, гнали росіян. А вони плакали і говорили, що то був чудовий час, коли ми там були.

blank

“Росіяни будуть воювати стільки, скільки зможуть, а ми — стільки, скільки треба”

 Як ти гадаєш, що буде далі?

— Ми будемо воювати, поки не виженемо їх звідусіль, в тому числі з Криму. Бачу, що українське суспільство не прийме жодного іншого рішення від влади, крім перемоги. З того, що я бачу в суспільній дискусії, перемогою вважається повне звільнення усіх територій, включаючи Донбас і Крим. Для переважної більшості умови, з якими ми готові би були сідати за якісь перемовини, прості – забирайтесь звідси. Але я думаю, що це неприйнятно для переважної більшості росіян. Тому ця війна надовго. Наскільки — не знаю. Не буду судити по термінах. Росіяни будуть воювати стільки, скільки зможуть, а ми — стільки, скільки треба.

— Що ти зрозумів для себе на службі і що б порадив українцям?

— Я зрозумів, що Майдан набагато масштабніший. Майдан як проактивна частина суспільства. Я жив в ілюзії, що вона невеличка. А 24 лютого переконався, що це мільйони.

Я абсолютно не роблю градації по величині людського внеску. Це така національна риса — самобичування довкола думки, що “я роблю недостатньо”. Розвідка картає себе за те, що живе в приміщенні, а хтось стоїть в полі. Волонтери картають за те, що не допомагають всім. Ті, хто донатить — відчувають провину, що працюють не так, як волонтери. А зараз всі фігачать 24 на 7. І при цьому ці картання… Це крута риса українців для мене, бо вона про совість.

А порадив би не погубитися після перемоги. Давайте тепер з точно таким же завзяттям побудуємо класну країну.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка