“Мою камеру відкрили і сказали: зараз прийдуть росіяни і всіх постріляють”: історія бранця з Ізюмської в’язниці

Надія Суха

Звільненні землі Харківщини − наша радість, і наш біль. Після того, як українське військо вигнало росіян із цих територій, там щодня знаходять сліди жахливих злочинів і звірств. Масові поховання, руїни, згарища, катівні. У Вовчанську, Куп’янську, Балаклії, Козачій Лопані, Шевченковому та Ізюмі виявили приміщення тортур, переважно, у будівлях поліцейських відділків..

…До місця масового захоронення в Ізюмі до українських правоохоронців підходить чоловік. “У катівню міста Ізюм треба привести журналістів”, − промовляє він, доки слідчий дає коментар пресі. Максим − так представляється чоловік − сам побував у цих застінках. Окупанти затримали його за тиждень до звільнення міста. Завдяки деокупації Ізюма чоловікові вдалося втекти.

ҐРУНТ переповідає його історію.


“Не пояснювали нічого”

Я просто був удома. Приїхала поліція − ну, автоматники. Вони приїжджали по-різному. То на КамАЗі, то на “Тайфуні”. Цього разу приїхала просто диверсійно-розвідувальна група з чотирьох людей.

Ми тут дуже навчилися слухати і чути все. Якщо хтось проїжджає повз − треба уважно прислухатися. І я почув шум машини, яка проїхала і десь зупинилась. Зупинилися біля сусідів − щоб я не помітив.

Я побачив автоматників із вікна. Відчинив двері. Вони одразу: “Руки до стіни!”, скували наручниками. Весь обшук я просто стояв у наручниках. Знайшли ключі від моєї другої квартири. Поїхали туди. Влаштували обшук там. А потім − відвезли в тюрму.

Не пояснювали нічого. Так само не пояснювали і наступного дня.

“На їхньому жаргоні катування і струм це “гріти”

Звісно, я цих пояснень чекав. Але мене просто вивели, натягнули шапку на очі та відвели − як виявилося, в катівню. Прикували наручниками і під’єднали струм. 

Перші два дні ніхто нічого не питав − були лише тортури. Я намагався спитати: що вам треба? Відповідали: ти сам знаєш. У перші два дні “спілкування” зводилося лише до таких коротких фраз.

На третій день тортур не було. Мене привели на допит. Але я був у дуже поганому стані. На голові була шапка. Я нічого не бачив: там темно, кімната темна − підвал, у якому не було світла. Вони мали налобні ліхтарі, світили. Кажуть: “Давай нормально поговоримо”. Відповідаю: “Давайте”. Далі пішли питання: “Коли тебе завербувало СБУ?”, “Хто тебе вербував?”.

Як я зрозумів, спершу вони намагаються повністю зламати людину. Два дні треба, щоб зламати людину. Як вони висловлювались: “Ми його гріли”. На їхньому жаргоні катування і струм − це “гріти”. Лише після цього розпочинали допити.

“Коли Україна наступала в Ізюмі, гуло все місто”

Я перебував у полоні тиждень − останній тиждень перед наступом української армії та звільненням міста.

У тюрмі катували росіяни. А роль “поліції” виконували “еленерівці”. Вони також виконували функцію тюремників.

В одній камері нас було троє. Ще двоє людей − це колишні атовці. Місцеві хлопці, які в 2014-2015 роках брали участь в бойових діях на Донбасі. Я − звичайний цивільний. В останні три дні привели четвертого. 

Це був молодий хлопець. Привели його із зав’язаними очима. Ми почали розпитувати. Казав, що його привезли з Балаклії. Що він пішов із ЗСУ − сказав, що вони 25 лютого з товаришами втекли… Жили в якійсь родині три місяці, а тоді вирішили перейти в Україну. Росіяни затримали. 

І от він розповідає нам історію і каже: “До вчорашнього дня був у Балаклії. А потім трапився форс-мажор”. А ми й не спитали, що то за форс-мажор. І тільки наступного дня він обмовився, що Балаклію взяли. Питаємо: в сенсі?! Ось тоді до мене дійшло значення слова “форс-мажор”. Так ми й дізналися про звільнення міст. 

А коли Україна наступала в Ізюмі, гуло вже все місто.

“Якщо що завтра кожному в кормушку кинуть по гранаті”

Коли в місто заходила українська армія, вони тікали. Мені пощастило врятуватися.

Напередодні ввечері росіяни дуже нервували. Прийшли до нас якісь нові наглядачі, не ті, що були. Сказали, що Україна наступає. І якщо що, то завтра кожному в “кормушку” кинуть по гранаті.

На наступний ранок забігли “еленерівці”. Вони тікали, вже були вдягнуті в цивільне. Відкрили всі камери, попередили, щоб ми тікали − мовляв, зараз прийдуть росіяни, вони вас розстріляють.

Там була кімната з великим шкафом. У ньому − відкриті комірки. Там зберігалися особисті речі, вилучені при арешті, паспорти. Але я свого не знайшов.

Ми всі розбіглися. День тоді стояв такий сонячний. Тікав через місто. Потрапити знову їм до рук зовсім не хотів. 

Зазвичай вони охороняли міст. Коли я перейшов річку мостом, питав людей: чи є хтось? Відповідали по-різному. Побіг на інший кінець міста і побачив, що по трасі стояла довжелезна колона російської техніки. Вони виходили в бік села Оскіл. 

А потім я прийшов в Україну. І слава Богу.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка