“Молодша донька почала називати сестру мамою”

Єлизавета Гончарова

Ірина пропонує зустрітися біля входу до станції метро “Майдан Незалежності”. “На Майдані під час війни не зупиняється”, – кажу я, і корінна киянка щиро дивується: про такі зміни у рідному місті вона не знає. Так само Ірина не орієнтується в тому, які кав’ярні зараз відчинені. Здається, вона дивується просто з того, що вони працюють.

Лейтенант Ірина Сєргєєва пройшла шлях від початківця-аматора військових курсів і до заступника командира роти й офіцера групи військово-цивільного співробітництва у 130-му батальйоні ТрО. На війні вона – з першого дня. А ще Ірина – мама трьох дітей. І вона досі не впевнена, чи вірно розставляє життєві пріоритети.


“Я дивилася на Київ і думала: якщо прийде війна, хіба я зможу це все покинути?”

“Ви – перша цивільна людина, з якою я говорю у Києві, коли повернулася. І все це дуже дивно відчувати. Ми наче мали окреме життя ці місяці – я і мій Київ”, – зізнається Ірина.

Розповідаючи про свою любов до Києва, Ірина згадує про досвід спілкування із донеччанами, які були вимушені покинути свої домівки через війну. У 2015 році велика корпорація, в якій вона працювала, перевезла центральний офіс із Донецька до столиці. Ірина щоденно спілкувалася з донеччанами і бачила, як вони страждають, бо, попри все, продовжували дуже трепетно ставитися до свого міста. 

“Я їздила туди ще до війни, а вони з такою любов’ю показували своє місто. Їм хотілося, щоб я теж розділяла ці почуття, – згадує Ірина Сєргєєва. – У Києві у мене був щоденний маршрут по Гаванському мосту, і часто в корках я дивилася на Андріївську церкву і думала: от якщо у Київ прийде війна, як я зможу поїхати звідси і не бачити всього цього, покинути? Я дуже люблю київську архітектуру. І любов до міста – це окреме важливе почуття. Можливо, навіть сильніше, ніж любов до близьких людей”.

Ірина зрозуміла, що у разі нападу не зможе просто виїхати із Києва й жити з думкою, що її місто руйнують. Вона пішла на військові курси для того, щоб хоча б опанувати зброю.

“Одразу відчула – це моє! І не дивно: багато поколінь до мене були військовими: офіцери, бойові льотчики, ракетобудівники. Родини їздили по військових гарнізонах, у домі завжди були популярними військові історії, а на полицях можна було знайти багато військової літератури. Навіть мої перші дитячі спогади – як я шикую хлопців у дитячому садочку, щоб грати у війну”, – ділиться жінка.

“Я навіть не розглядала варіанту, що не піду на війну”

Після початкових військових курсів Ірину Сєргєєву запросили на поглиблені тренування. Вона по кілька разів на тиждень вивчала рукопашний бій, а в суботу – їздила на полігон. У сім’ї Ірини було двоє дітей і чоловік, геть далекий від військової справи. Він дбав про дітей, поки Ірина тренувалася.

Ми просимо стишити музику у кав’ярні. Офіціант дивиться на нас трохи роздратовано, але погоджується.

Ірина у тиші зізнається: вона відчувала “синдром самозванки” – бо бігає зі зброєю, але не належить до війська. Тоді якраз почала формуватися територіальна оборона. Всі хлопці з курсів підписали контракт військового резерву. Проте Сєргєєву не взяли. Лише за рік, у 2017-му, їй вдалося отримати омріяний військовий квиток. 

“На той момент у мене було два дипломи про вищу освіту. Один із них – із Лондона, я навчалася зв’язків із громадськістю. Але тримати у руках саме військовий квиток було найвищим щастям!” – згадує Ірина. 

Сєргєєва була єдиною жінкою у своїй роті. Вона продовжувала опановувати військові навички, зокрема, вивчала снайперську та тактичну стрільбу. Згодом поступила на курси підготовки офіцерів запасу в Університет оборони імені Черняхівського. У 2020-му молодший лейтенант Ірина Сєргєєва підписала новий контракт – як заступник командира роти. 

Поки Ірина вчилася, у неї народилася третя дитинка. Її нинішній чоловік, батько молодшої доньки, воює вже чотири роки.

“Радію, що встигла отримати навички та офіцерське звання. Я навіть не розглядала варіанту, що не піду на війну”.

“На кордоні хлопці дивувалися: яка війна?”

Багато хто з українців зізнається, що відчував наближення великої війни. Але Ірина не просто передбачала війну – вона розпланувала декілька варіантів дій: як евакуювати дітей, як вчасно прибути до військкомату. 

Про евакуацію домовилися із молодшою сестрою та кузеною. Сама Ірина і татусі дітей заздалегідь написали довіреності про вивезення неповнолітніх за кордон. “Я створила чат, назвала його “Евак”. Бо це була наша бойова евак-команда”, – каже Ірина.

На початку січня, приблизно за півтора місяці до широкомасштабного вторгнення, начальник штабу на офіцерських курсах зізнався: “Як офіцерам я маю сказати, що ЦЕ буде скоро”. Ірина сприйняла його застереження із серйозністю. Вона три години проплакала. Думала про дітей і про можливість не повернутися з війни. 

“Потім я прийняла реальність і склала плани”, – розповідає Ірина. 

Була субота. За кілька днів до війни жінка вивезла дітей до свого батька у “родове гніздо” до Ірпеня. Їй здавалося, що звідти буде швидше евакуюватися, ніж із густо заселеного Києва. Нині Ірина визнає, що це було її “найбільшою помилкою”. “І вже у понеділок у мене не було сумнівів – треба евакуювати дітей”.

Перед самим вторгненням Ірина забрала з Ірпеня двох молодших. Старший син, який навчається на капітана суден, сказав матері, що залишиться. Мати прийняла його рішення: ну що ж, 17 років – може вирішувати. 

Вночі Ірина з двома молодшими дітьми вирушила у бік Молдови. Там жили друзі родини – внуки жінки, яка у роки Другої світової прихистила осиротілу Іринину бабусю. Тож виходить, що вже вдруге за сто років люди рятують від війни дітей цієї самої родини.

“Ми їхали по порожній трасі. А вже через кілька днів на цій дорозі був жах – самі пам’ятаєте… На кордоні я навіть казала хлопцям, які прискіпалися до якогось папірця: “Пропустіть, ми військові, у нас контракт, скоро війна, треба швидко!”. І вони дивувалися щиро: яка війна?”

“Я почала кричати людям: Агов, це військовий контракт! Ти заходиш і вже не виходиш!”

До Києва Ірина повернулася надвечір середи, за кілька годин до нападу Росії. Вже вранці вона була в будівлі райадміністрації, підписувала документи на мобілізацію. 

Згадує, що в перший день до пункту мобілізації прийшла тисяча людей. Ніхто не був готовим до такого масштабу процесів. Папір і картриджі для принтерів звозили із офісів. Та що там: навіть ручок не вистачало, щоб усі охочі могли підписати контракт.

“Наприкінці першого дня я зрозуміла, що більшість не усвідомлює, куди вони йдуть. Вони думали, що зараз отримають автомат і підуть додому, і потім будуть стріляти у ворога. Я почала кричати цим людям – агов, це військовий контракт! Ти заходиш і вже не виходиш! Багато відповідали, що готові. Питаю: як ти готовий?! Ти стоїш в кросівках і джинсах. Йди додому збирай теплі речі, шукай хоч якесь спорядження, бери запас їжі та води. А завтра приходь із рюкзаком і з потрібними речами”, – емоційно розповідає Ірина.

Частина новобранців, які підписали тоді контакт у штабі у приміщенні паркінгу, після короткої підготовки вирушали у Гостомель та Жуляни. Ірині досі перед очима ті вантажівки, у яких сидять дівчата у легких куртках і з автоматами. 

“Там були й зовсім дідусі, приходили й зовсім юні, як курчата… Я плачу, кажу: “В мене дитина твого віку, давай краще будеш волонтерити”. Я знаю тих, хто все одно пішов воювати, хто досі в строю – бо вони мають покликання бути воїном”, – каже Ірина, і її очі наповнюються вологою.

Один день тривав для неї, як місяць. Тиждень – як рік. Ночувати доводилось на бетонній підлозі. Щовечора, коли лягали спати, подумки прощалися з життям: комбат називав ту скляну будівлю “братською могилою”, яка могла просто скластися під ворожим ударом.

“І все одно вперті кияни стояли у черзі. За перші тижні у батальйон набрали дві з половиною тисячі людей. Особисто з кожним я проводила співбесіду. З цих людей сформували два батальйони, з якими я пізніше поїхала на схід”, – пригадує Сєргєєва.

Лінія фронту по ірпінському подвір’ю

Ірині Сєргєєвій доручили командувати ротою такелажників, які будували захисні споруди в Києві. До військовослужбовців сходилися мешканці району, допомагали, інформували. Знайшовся водій, який зголосився поїхати разом із Іриною та трьома автоматниками до Ірпеня, де досі залишався її син. Їхали у темряві; вранці на цій дорозі розстріляли машину “швидкої”. 

“Я його ледь посадила на евакуаційний потяг до Львова. Пам’ятаєте, що у той час було на вокзалах… Син добрався до Польщі, а в Німеччині нарешті зібралися всі мої діти. Молодші дівчата вже були там. У Молдові, де вони жили, спалахнула пожежа, і діти дивом не постраждали. До Німеччини їх запросив двоюрідний дядько”, – розповідає Ірина.

Будинок в Ірпені, де залишався батько Ірини, побило “Градами”. Тато вийшов на зв’язок із донькою лише через два тижні. У місті вже розселялися чеченці, Ірина наказала йому спалити камуфляж, позбутися фотографій, які могли вказати на причетність родичів до війська.

“Вони з дядьком та собакою йшли вулицею Соборною, де лежали тіла, техніка розстріляна – це була їхня “дорога життя”. Я сиділа на асфальті біля мосту у Романівці і плакала: просто зараз хтось міг цілитися у двох чоловіків з великим собакою. Я як військова теж вважала б їх ціллю… Але вийшли”, – пригадує Сєргєєва.

Чоловік Ірини із розвідкою ходив до Ірпеня, малював лінію фронту. Одного дня вона побачила, що лінія проходить просто по її подвір’ю.

“Я перестала спати, бо снилися жахи”

Після звільнення Ірпеня батальйон Ірини вирушив до Харкова. Дислокувалися на Салтівці, тримали дорогу в напрямку центру. Жили у підвалах; база розташовувалась у метро. Потім, коли з Циркунів вибили росіян, допомагали в евакуації та облаштуванні життя цивільних. 

У той період головна функція Ірини як офіцера військово-цивільного співробітництва полягала в евакуації загиблих воїнів. У червні та липні, коли українське військо витискало окупантів із Харкова у бік кордону, йшли страшні бої – на хлопців щодня падало до тисячі снарядів.

“Був день, коли у нас дванадцять “двохсотих”. Хлопці на машинах їх вивозять, а я їду до моргу, куди везуть ці понівечені тіла. Тоді там були не тільки наші [з тероборони] – спецпідрозділи, Нацгвардія… Ми заходимо з офіцерами у морг і починаємо шукати – цей твій, цей мій. А всіх не знаєш в обличчя. Шукаємо по татуюваннях, шрамах, одежі. Фоткаємо, розсилаємо ротним – хлопці, чиї? А потім нам видають ці пакетики зі скривавленими особистими речами. І ти стоїш з цими дванадцятьма пакетами у руках… А треба бігти шукати труну, рефрижератор до Києва, форму знайти. Якось мені дзвонив комісар із області, сварив, чому я без берців тіло передала. А де я в зоні бойових дій знайду зайві берці?!”.

Після підриву на мінах воїнів привозили у ковдрах. Бувало, що тіло транспортують в один морг, руку – в інший. І вона їздила, збирала останки, щоб рідні могли гідно попрощатися.

Зізнається: для неї завжди було важливо, щоб родичі вчасно отримали тіло й могли попрощатися у відкритій труні. Якщо через бюрократичні процедури це затягувалося, її накривала істерика.

“Я перестала спати, бо снилися жахи. Всюди переслідував трупний запах, здавалося, що руки у трупній отруті… Але не плакала. Заплакала тільки раз, коли розмовляла з капеланом”, – пригадує Ірина.

Згодом підрозділові пообіцяли, що виведуть на ротацію у Київ. Ірина розповідає, що майже у всіх були або поранення, або контузії, або психологічні проблеми. Їх тимчасово залишили у Харкові, дали змогу трохи відновитися.

Ірина допомагала людям на деокупованій території у прикордонних селах. Каже, місцева поліція перейшла на бік окупантів. Відчувався сильний зв’язок із Росією. З’їздити на ринок юуло простіше в РФ, бо до нашого райцентру – п’ять годин військовою машиною, а звичайною і не проїдеш. Але, пригадує, в одному такому селі, коли зайшли окупанти, бібліотекарка сховала українські книжки, бо їй повідомили із сусіднього села, що їх спалюють. 

“Малюк, а де твоя мама?”

Ірина несамовито скучала за дітьми. Проте прагнула тримати себе в руках. Забороняла сестрам виходити на відеозв’язок: боялася, що зламається, щойно побачить малечу. У вересні змогла поїхати на тиждень до дітей.

“Я мала побачити дітей хоча б раз за пів року… Молодша, яку я напередодні великої війни тільки відлучила від грудей, почала називати мою сестру мамою. Спочатку до мене навіть не підходила. Кажу: я твоя мама. А вона: мама вдома, а де тато? Тільки на третій день притиснулася щічкою до мене. І завмерла. Згадувала. Відчувала. Але все одно – біжить до сестри. Діти сестри називають її мамою, і моя донька – за ними”.

Згодом Ірина відчула, що мусить зробити вибір. На неї накочувалися батьківські побоювання. У середньої доньки починається підлітковий вік, їй ні з ким поділитися переживаннями. Старший син – теж іще не такий дорослий: хто знає, про що думає у чужій країні – він замкнувся і вже наче не потребує щирого спілкування.

“Коли я була на війні, не була впевнена, що буду звільнятися. Але в останній день побачила, як мала дивиться у тік-тоці якесь відео: “Малюк, а де твоя мама? Ти що, заблукав? Це, мабуть, через те, що ти погано її тримав!” Тобто моя дитина може вважати, що вона винна, що мами поруч немає? – Ірина зривається на емоції. – І мене це просто накрило. Наступного я дня написала рапорт: за законом можна демобілізуватися, коли обидва батьки дитини служать. Два місяці мої документи губилися, туди-сюди їздили. І тепер я в Києві”. 

Ірина намагається пристосуватися до мирного життя. Намагається адаптуватися у Києві, і згодом поїде до дітей до Німеччини. Підшукала собі там аспірантуру – хоче податися на підготовку офіцерів CIMIC (civil-military cooperation) для НАТО. Тобто армійську кар’єру, вірогідно, ще не завершено. 

“Це дуже важкий вибір. Досі сумніваюсь, чи вірно я роблю. Вчора приїхала у військкомат, там зустріла друга, який приймав тих, кого ми відправляли. Його переводять – а він ледь не плаче: “Хто про них подбає? Я ж їх вантажив, одягав, я знаю, як…” І я так само себе відчуваю – хто, як не я?..”

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка