Матір захисника “Азовсталі” Ірина Юрченко: “Я борець. Я дочекаюся свого сина”

Надія Суха

Було 29 квітня, коли боєць полку “Азов” Дмитро “Орест” Козацький опублікував відео з підписом: “Це моя мама, надзвичайно сильна жінка, яка в такий тяжкий час тримається і навіть старається підтримувати мене”. На тому відео Ірина Юрченко каже синові, що вірить: із ним та з побратимами, які знайшли прихисток у темних підвалах заводу Азовсталь, все має бути добре.

Дмитро перебуває в російському полоні. А його матір – продовжує і чекати на свого сина вдома, змушує бути сильною.

“Ми їх зустрінемо їх у своїх обіймах. Я уявляю, як це буде. Ми будемо просто тихо і довго плакати від радості. Обійматися. Мовчати. Потім будемо багато говорити”, – ділиться вона, хоча сама ледь стримує сльози.

Жінка усміхається, коли згадує свого Дмитра. Її очі наповнюються ніжністю, коли вона розповідає про сина та його побратимів, вони сяють, коли розповідає про своє захоплення людьми, котрі не дають забути про військовополонених, але й постійно  намагається сховати тривогу, коли подумки повертається в день трагедії в Оленівці.

В інтерв’ю медіа ГРУНТ Ірина розповіла про рішення Дмитра піти на війну, про силу його фотографій, про залякування окупантів публічним судилищем над захисниками, а також про те, як ми маємо допомогти людям, що повертаються з ворожого полону.


Поки опублікували списки з Оленівки, я тихо молилась і говорила до Господа: “Вони мають жити”

– Коли востаннє у вас був зв’язок із сином і про що вдалося поговорити?

– Після теракту в Оленівці я собі не знаходила місця, бо з сином дуже давно не було контакту, а я знала, що він в Оленівці. Але 2 серпня пролунав дзвінок, і я почула голос сина. Він сказав, що перебуває в Донецькому СІЗО. Я була в такій радості почути, що він живий! Бо не знала, де мій син перебуває, в якому він стані і взагалі що з ним. 

Я сказала: “Синок, ми про вас не забуваємо. Ми кожної секунди за вас всіх молимося і боремося. Кожною клітиночкою кожного тіла. Рідні, близькі, знайомі, керівництво країни, президент – ніхто про вас не забув. І ми шукаємо просто методи, щоб вас звільнити звідти”.

Він казав, що фізично не знущаються і не б’ють, не катують. Але я чула голос свого сина і розуміла, що психологічний тиск на них діється однозначно. Напередодні вийшло по всіх російських пабліках його нібито зізнання. Я дала [синові] зрозуміти, що ми чули це зізнання. Я знаю, що їм говорять, ніби вони зрадники. Але дала зрозуміти, що все нормально, ми їх чекаємо, за них боремося і молимося.

– Дмитро знав про Оленівку?

Так, він мені сказав це. У цю секунду ледве стримував сльози. Я чула, як у нього тремтів голос. 

– Коли відбувся теракт в Оленівці, ви не знали, чи в безпеці ваш син. Що вам допомогло втриматися в цю секунду?

– Мені допомогла втриматися віра, що він живий. І донечка моя. Як оце все сталося, ми були з нею разом. Її хлопець Ігор теж нас підтримував. Ми просто мовчки поглядами підтримували один одного. Оці півтори доби, поки якісь списки опублікували, я тихо молилась і говорила до Господа: “Вони мають жити, це цвіт нашої нації. Ті нелюди не мають права таке зробити”. Я просила його просто зберегти життя моєму сину і його побратимам.

– З ким ви зараз спілкуєтеся з приводу місця перебування Дмитра? Чи відомо щось про умови, в яких їх утримують?

– Я спілкуюся з мамами, з родичами. Ми підтримуємо одне одного. Але де він зараз перебуває і в якому стані – я не знаю. Тому що російська сторона не допускає ні Червоний Хрест, ні ООН, які давали нашим героям гарантії безпеки. Вони нам сказали, що виступають гарантами їхнього життя  – але нам все ще нічого не відомо.

blank
Поранений український захисник на Азовсталі (автор фото – Дмитро Козацький)

Від Червоного Хреста залишилась тільки назва

– Як загалом відбувається взаємодія з Червоним Хрестом?

– Ми постійно з ними на зв’язку. Постійно їм телефонуємо. Ми з громадською організацією “Жінки зі сталі” неодноразово з ними зустрічалися, ходили до офісу, на розмови. І декілька раз задавали питання – як вони, в яких вони умовах. Нам відповідали: “Ми не маємо права нічого говорити на благо хлопців”.

– Ви ж рідні. І вам не мають права говорити?

– “Заради азовстальців не маємо права говорити”. Ми чогось вірили, що все-таки хтось із ЧХ або ООН туди приїхали і хоча би побачили, в яких вони умовах. А як стався цей теракт – їх туди не допускали. Як так? Це Женевські конвенції! Це ж людські конвенції, людська якась гідність!

Я навіть дзвонила [до Червоного Хреста], коли дізналася, що син у Донецьку, в СІЗО. Вони питають прізвище, ім’я, позивний. А тоді одразу: “Інформації ніякої нема”. Я кажу: “То в мене є для вас інформація”. Образливо, що ми надаємо їм інформацію, а не вони нам. По всіх конвенціях вони мають слідкувати за цим, дивитися і передавати вам близьким.

– Вони надають хоч якусь допомогу, можливо, психологічну?

– Вони кажуть: “Ми працюємо”. Де? Над чим? Знаєте, може, вже досить цієї лояльності? Чому наших синів, батьків, дітей мають право принижувати, чому ви не маєте права взяти на себе відповідальність і зробити свою роботу, яку взяли на себе? Тільки назва – “Червоний Хрест”.

blank
Руїни Азовсталі (автор фото – Дмитро Козацький)

“А 24 лютого навіть не стояло питання, піде він на війну чи ні. Серце розірвалося. Але я розуміла: назад шляху немає”

Росія постійно тероризує нас новинами про полонених, трагедією в Оленівці. Тепер вони говорять про показове судилище над захисниками. Це неймовірно важкий тиск для всіх українців. Важко уявити, що переживають ті, хто чекає рідних із полону. Як вам вдається вберегти себе?

Коли вони були на Азовсталі, дуже було тяжко. Потім полон. Я, знаєте, трошечки  видихнула. Думала: все ж таки, на тій стороні люди, і їм дають якісь гарантії як військовополоненим. А вони з них намагаються зробити неонацистів, вбивць.

У важкі дні на Азовсталі я говорила з Дмитром. Намагалася втримати себе від сліз. А він: “Мамо, от мені цікаво, а сесію мою там зарахують? Бо я ж не здав сесію, як це так буде?”. Потім я спілкуюся з іншою мамою, вона каже, що син також так хвилюється, щоб його з медуніверситету не відрахували. Це люди, які думають про навчання, про майбутнє, про життя. А не про зброю, вбивства.

Я дивлюся фотографії свого сина: то з собачкою, то з котиком. Він їх обнімає, цілує. Вони шукають творчі моменти навіть у цій війні. А не вбивства, ненависть, злість. Є фотографія, де він у квітах. Це було на Азовсталі, коли вони виводили дітей і цивільних. І він в цей момент десь знайшов квітучу абрикосу і сфотографувався. Які це нацисти? Це люди веселі, добрі, щирі.

Росіяни по всіх своїх ресурсах показують, як вони клітки готують, як вони хочуть там судилище зробити. А я згадала: “Что русскому народу нужно? Хлєб і зрєліща”. Їм треба “зрєліща”?! Ну хай подивляться ще на це “зрєліще”. Вони наших воїнів намагалися в полоні нижче плінтуса опустити. Не вийшло. Вони хочуть клітками цими. Вони опускаються до первісного ладу. Що ж, якщо ви такі люди, у вас регрес, а не прогрес, – вам із цим жити, а не нам; ми це все переживемо.

Я знаю, що Боженька допоможе дочекатися наших героїв, наших хлопців додому. Так, це дуже важко, але ми це переживемо.

– Ви багато розповідаєте про Діму. Із його соцмереж видно, що він – творча, світла й добра людина. Коли він прийняв рішення долучитися до полку “Азов” і захищати країну, ви як ви на це відреагували як мама?

– У 2015 він вступив до лав Нацгвардії. Потім у 2017-му він захотів в “Азов”. Я була “за”. Я дивилась на їхню організацію, правильні дії, зосередженість. Я прийняла його рішення. Він тоді приїжджав – був такий правильний, зосереджений.

А 24 лютого навіть не стояло питання, піде він на війну чи ні. Вони захищають свою рідну землю, своїх близьких і рідних від російсько-білоруської навали. Серце розірвалося. Але я розуміла: назад шляху немає – тільки вперед, тільки до перемоги. Це було дуже боляче. Але він військовий і має робити свою справу.

blank
Промінь надії на Азовсталі (автор фото – Дмитро Козацький)

“Серед цих страшних руїн і цього кінця світу він шукав промені”

– Напередодні 24 лютого очікували, що от-от може початися війна?

Не очікувала. Діма теж, напевно, не очікував. Бо якщо би очікував, він би сказав вивезти сестричку Дашу або поїхати за кордон. Він просто сказав: “Мамо, збери, будь ласка, валізку тривожну”, це так уже звучало в нас по телевізору. Я: “Що таке?” “Нічого, просто якась така ситуація незрозуміла. Ми не знаємо, чого очікувати”.

24 лютого він подзвонив о 5:45. Сказав: “Мамо, ти в мене не панікер, ти розумничка. Почалася війна”. Не розуміючи, що й до чого, спитала: “В сенсі?”. Він: “Бомблять уже всі міста України. Будь ласка, обдзвони всіх знайомих, щоб зібрали свої речі і спускалися в підвали”. Він завжди такий – допомагає комусь.

– Дмитро тоді був уже в Маріуполі?

– Так.

– Коли ви востаннє бачили сина?

– На Новий рік. Він зазвичай приїздить на Новий рік, на Великдень, і старався на мій день народження. І от на Новий рік ми з ним бачились в крайній раз. Ми з ним ще побачимося обов’язово!

– Він давав вам якісь настанови, що допомагають триматися зараз?

– Тоді вже розмови велися, що на кордоні з білоруссю збираються війська. Я в нього запитала:“Синок, щось серйозне?” Він: “Мам, ні. Якщо мені дали відпустку на 10 днів, все нормально”.

– Може, він вас беріг?

Може, й беріг. Він оберігає нас постійно. І на Азовсталі, як вони там трималися, він багато чого не розказував. Я питала завжди як мама чи у них є що їсти? Він казав, що так, ще десь на тижні два є. А потім якось обмовився, що нарешті вони потрапили до розбомбленого складу, дістали якусь їжу, і хоч ситі заснули. От, може, й за війну не хотів говорити.

– Вашого сина називають “очима Азовсталі”, бо саме завдяки його роботі світ побачив умови та побут, в яких жили наші захисники, і, власне, самих захиників. А які фото він надсилав вам?

– Він мені надсилав деякі відео з Азовсталі. І фото, які були на виставці. Я їх показувала, щоб люди бачили, що там відбувалося. Що там було не те, що спекотно, не те, що пекельно а було дуже страшно і безнадійно.

І я своїм сином так пишаюся, що серед цих страшних руїн і цього кінця світу він знаходив місце для своєї творчості! Шукав якісь промені! І він так шукав, що людина проста не побачить. Цими фотографіями він доніс світу, в якому жахітті вони пробули 82 дні. 

– У розмовах він теж фокусувався на життєствердних речах?

– Він якось прийшов від хлопців і був у дуже важкому психологічному стані. Сказав: ”Дуже тяжка фотосесія. Але подивіться в очі цих хлопців, наскільки вони горять, світяться”.

Декілька таких було моментів, коли він переживав, як тоді сказав, смерті і нового життя. 15 квітня на завод впала 500-кілограмова бомба, це був удар в саме їхнє розташування. Тоді дуже багато загинуло, а його викинуло з ліжка. І його ліжко накрило стіною. Я собі уявити навіть не можу, як це. Він тоді щасливий був, коли знайшов свою напарницю Наву: “Я її викопав, я її дістав, вона жива”. 

Перед виходом він сказав: “Мамо, ти знаєш, як я люблю життя? Але я не боюся померти. Я боюся бачити, як гинуть мої побратими від голоду і від поранень”. Я дякую Богу, що він мені подарував такого сина, який не за свою шкуру, а більше хвилюється за своїх ближніх. І завдяки цьому ми тримаємося. Віримо, чекаємо їх додому.

blank
Український захисник на заводі Азовсталь (автор фото – Дмитро Козацький)

“Обійми завжди дають свою силу. Ми їх зустрінемо їх у своїх обіймах”

– Як вам здається, чи достатньо ми говоримо про Азовсталь?

– Якщо б ми мовчали, то уже б мовчали і вони. А так ми, рідні, близькі, ви журналісти, не даєте світу забути це. Бо таке швидко забувається. Раз – і пройшла картинка. А ми не маємо мовчати до звільнення останнього полоненого і звільнення нашої української землі від загарбників.

Акції проходять по всьому світу. Я в захваті від цих людей, просто небайдужих людей, які кричать про це по всьому світу. Мене так надихає, дає сили, впевненості в тому, що світ не має забувати про них. Ми не маємо права про них забувати. Бо це наші герої, які тримали не тільки Маріуполь, Україну, а Європу. 

Я не знаю, чи ми робимо достатньо… Ми стараємося. Робимо акції, виставки, спілкуємося. Я всім дякую, за кожне слово, фотографію, меседж, акцію. Вони боролися за нас, тепер ми маємо боротися за них. 

– Ми дійсно багато говоримо про наших військових та полонених, але поки щ,о між собою. І трохи лякає те, що коли вони повернуться, – буде складно сказати про свою вдячність. У вас немає побоювань, що ми можемо не знайти слів або не знати, як підтримати людей, які повернуться з того пекла?

– Я знаю точно, що вони повернуться живі. Але ми знаємо всі, яке вони пекло пройшли. Ми їх обов’язково всіх дочекаємося. Обійми завжди дають свою силу. Ми їх зустрінемо їх у своїх обіймах. 

Я уявляю, як це буде!. Ми будемо просто тихо і довго плакати від радості. Обійматися. Мовчати. Потім будемо багато говорити. Але це не надасть професійної психологічної підтримки. 

Це жахіття буде з ними довго, якщо з ними не працювати. Потрібна буде підтримка медична в протезуванні, психологічна. Азовстальці майже пів року вони були без сонця. Вони були в такому пеклі, яке тепер треба виганяти з їхніх голів і душ. Я закликаю, просто прошу владу, волонтерів, усіх – потрібно буде просто з ними працювати, готувати психологічні, реабілітаційні центри! Ми маємо їх зустріти і надати їм психологічну, медичну і просто людську допомогу. Це обов’язково.

– Знаю, що вам уже пропонують допомогу для Дмитра. Але ви поки що хочете, аби вона адресувалася саме тим, хто наразі повертається. Чому так?

– Мені вже декілька людей дзвонили з різних країн, фондів, організацій і говорили, що хочуть зробити виставку, зібрати кошти і допомогти Дмитру. Інші дзвонять – уже зібрали, хочуть передати. Коли він вийде з полону, я знаю, що йому допоможе багато хто. Я знаю, що його підтримає багато хто. А зараз мені хочеться цими коштами, які збираються на виставках, допомогти полоненим, які повернулися з Азовсталі, які повернулися з полону, які повернулися скалічені, без ручок і ніжок, у тяжких психологічних станах. Я хочу, щоб ці кошти наразі направлялись ним на реабілітацію.

Мені дуже хочеться допомагати комусь. Тому що мій син скоро повернеться. Ти сьогодні допоможеш одним а тобі завтра сторицею повернеться.

– Пані Ірино, як ви гадаєте, чи є у вас перед сином зараз якийсь обов’язок?

– Так, є. Я дуже, бувало, багато плакала. Часто руки в мене опускалися. А потім згадувала слова мого сина: “Мамочка, мамусик, маманчик, будь ласка, тримай себе в руках, будь ласка, ти в мене умнічка. Коли ми зустрінемося, щоб ти в мене була гарнюня”. Я ще згадую слова їхньої цієї пісні…

“Плач не дав свободи ще нікому”?

– “А хто борець, той здобуває світ”. От я беру себе в руки. Трошки поплачу. І я борець. Я дочекаюсь свого сина! Постараюся гарною. Я розумію, що ми вже не ті. Уже не будемо тими. Нас уже життя змінило. Але знаю, що його дочекаюся і все буде добре. 

 Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі медіа “Ґрунт”

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка