Матір захисника “Азовсталі” Ірина Юрченко: “Я борець. Я дочекаюся свого сина”

---

Поки опублікували списки з Оленівки, я тихо молилась і говорила до Господа: “Вони мають жити”

– Коли востаннє у вас був зв’язок із сином і про що вдалося поговорити?

– Після теракту в Оленівці я собі не знаходила місця, бо з сином дуже давно не було контакту, а я знала, що він в Оленівці. Але 2 серпня пролунав дзвінок, і я почула голос сина. Він сказав, що перебуває в Донецькому СІЗО. Я була в такій радості почути, що він живий! Бо не знала, де мій син перебуває, в якому він стані і взагалі що з ним. 

Я сказала: “Синок, ми про вас не забуваємо. Ми кожної секунди за вас всіх молимося і боремося. Кожною клітиночкою кожного тіла. Рідні, близькі, знайомі, керівництво країни, президент – ніхто про вас не забув. І ми шукаємо просто методи, щоб вас звільнити звідти”.

Він казав, що фізично не знущаються і не б’ють, не катують. Але я чула голос свого сина і розуміла, що психологічний тиск на них діється однозначно. Напередодні вийшло по всіх російських пабліках його нібито зізнання. Я дала [синові] зрозуміти, що ми чули це зізнання. Я знаю, що їм говорять, ніби вони зрадники. Але дала зрозуміти, що все нормально, ми їх чекаємо, за них боремося і молимося.

– Дмитро знав про Оленівку?

– Так, він мені сказав це. У цю секунду ледве стримував сльози. Я чула, як у нього тремтів голос. 

– Коли відбувся теракт в Оленівці, ви не знали, чи в безпеці ваш син. Що вам допомогло втриматися в цю секунду?

– Мені допомогла втриматися віра, що він живий. І донечка моя. Як оце все сталося, ми були з нею разом. Її хлопець Ігор теж нас підтримував. Ми просто мовчки поглядами підтримували один одного. Оці півтори доби, поки якісь списки опублікували, я тихо молилась і говорила до Господа: “Вони мають жити, це цвіт нашої нації. Ті нелюди не мають права таке зробити”. Я просила його просто зберегти життя моєму сину і його побратимам.

– З ким ви зараз спілкуєтеся з приводу місця перебування Дмитра? Чи відомо щось про умови, в яких їх утримують?

– Я спілкуюся з мамами, з родичами. Ми підтримуємо одне одного. Але де він зараз перебуває і в якому стані – я не знаю. Тому що російська сторона не допускає ні Червоний Хрест, ні ООН, які давали нашим героям гарантії безпеки. Вони нам сказали, що виступають гарантами їхнього життя  – але нам все ще нічого не відомо.

Від Червоного Хреста залишилась тільки назва

– Як загалом відбувається взаємодія з Червоним Хрестом?

– Ми постійно з ними на зв’язку. Постійно їм телефонуємо. Ми з громадською організацією “Жінки зі сталі” неодноразово з ними зустрічалися, ходили до офісу, на розмови. І декілька раз задавали питання – як вони, в яких вони умовах. Нам відповідали: “Ми не маємо права нічого говорити на благо хлопців”.

– Ви ж рідні. І вам не мають права говорити?

– “Заради азовстальців не маємо права говорити”. Ми чогось вірили, що все-таки хтось із ЧХ або ООН туди приїхали і хоча би побачили, в яких вони умовах. А як стався цей теракт – їх туди не допускали. Як так? Це Женевські конвенції! Це ж людські конвенції, людська якась гідність!

Я навіть дзвонила [до Червоного Хреста], коли дізналася, що син у Донецьку, в СІЗО. Вони питають прізвище, ім’я, позивний. А тоді одразу: “Інформації ніякої нема”. Я кажу: “То в мене є для вас інформація”. Образливо, що ми надаємо їм інформацію, а не вони нам. По всіх конвенціях вони мають слідкувати за цим, дивитися і передавати вам близьким.

– Вони надають хоч якусь допомогу, можливо, психологічну?

– Вони кажуть: “Ми працюємо”. Де? Над чим? Знаєте, може, вже досить цієї лояльності? Чому наших синів, батьків, дітей мають право принижувати, чому ви не маєте права взяти на себе відповідальність і зробити свою роботу, яку взяли на себе? Тільки назва – “Червоний Хрест”.

“А 24 лютого навіть не стояло питання, піде він на війну чи ні. Серце розірвалося. Але я розуміла: назад шляху немає”

– Росія постійно тероризує нас новинами про полонених, трагедією в Оленівці. Тепер вони говорять про показове судилище над захисниками. Це неймовірно важкий тиск для всіх українців. Важко уявити, що переживають ті, хто чекає рідних із полону. Як вам вдається вберегти себе?

– Коли вони були на Азовсталі, дуже було тяжко. Потім полон. Я, знаєте, трошечки  видихнула. Думала: все ж таки, на тій стороні люди, і їм дають якісь гарантії як військовополоненим. А вони з них намагаються зробити неонацистів, вбивць.

У важкі дні на Азовсталі я говорила з Дмитром. Намагалася втримати себе від сліз. А він: “Мамо, от мені цікаво, а сесію мою там зарахують? Бо я ж не здав сесію, як це так буде?”. Потім я спілкуюся з іншою мамою, вона каже, що син також так хвилюється, щоб його з медуніверситету не відрахували. Це люди, які думають про навчання, про майбутнє, про життя. А не про зброю, вбивства.

Я дивлюся фотографії свого сина: то з собачкою, то з котиком. Він їх обнімає, цілує. Вони шукають творчі моменти навіть у цій війні. А не вбивства, ненависть, злість. Є фотографія, де він у квітах. Це було на Азовсталі, коли вони виводили дітей і цивільних. І він в цей момент десь знайшов квітучу абрикосу і сфотографувався. Які це нацисти? Це люди веселі, добрі, щирі.

Росіяни по всіх своїх ресурсах показують, як вони клітки готують, як вони хочуть там судилище зробити. А я згадала: “Что русскому народу нужно? Хлєб і зрєліща”. Їм треба “зрєліща”?! Ну хай подивляться ще на це “зрєліще”. Вони наших воїнів намагалися в полоні нижче плінтуса опустити. Не вийшло. Вони хочуть клітками цими. Вони опускаються до первісного ладу. Що ж, якщо ви такі люди, у вас регрес, а не прогрес, – вам із цим жити, а не нам; ми це все переживемо.

Я знаю, що Боженька допоможе дочекатися наших героїв, наших хлопців додому. Так, це дуже важко, але ми це переживемо.

– Ви багато розповідаєте про Діму. Із його соцмереж видно, що він – творча, світла й добра людина. Коли він прийняв рішення долучитися до полку “Азов” і захищати країну, ви як ви на це відреагували як мама?

– У 2015 він вступив до лав Нацгвардії. Потім у 2017-му він захотів в “Азов”. Я була “за”. Я дивилась на їхню організацію, правильні дії, зосередженість. Я прийняла його рішення. Він тоді приїжджав – був такий правильний, зосереджений.

А 24 лютого навіть не стояло питання, піде він на війну чи ні. Вони захищають свою рідну землю, своїх близьких і рідних від російсько-білоруської навали. Серце розірвалося. Але я розуміла: назад шляху немає – тільки вперед, тільки до перемоги. Це було дуже боляче. Але він військовий і має робити свою справу.

“Серед цих страшних руїн і цього кінця світу він шукав промені”

– Напередодні 24 лютого очікували, що от-от може початися війна?

– Не очікувала. Діма теж, напевно, не очікував. Бо якщо би очікував, він би сказав вивезти сестричку Дашу або поїхати за кордон. Він просто сказав: “Мамо, збери, будь ласка, валізку тривожну”, – це так уже звучало в нас по телевізору. Я: “Що таке?” – “Нічого, просто якась така ситуація незрозуміла. Ми не знаємо, чого очікувати”.

24 лютого він подзвонив о 5:45. Сказав: “Мамо, ти в мене не панікер, ти розумничка. Почалася війна”. Не розуміючи, що й до чого, спитала: “В сенсі?”. Він: “Бомблять уже всі міста України. Будь ласка, обдзвони всіх знайомих, щоб зібрали свої речі і спускалися в підвали”. Він завжди такий – допомагає комусь.

– Дмитро тоді був уже в Маріуполі?

– Так.

– Коли ви востаннє бачили сина?

– На Новий рік. Він зазвичай приїздить на Новий рік, на Великдень, і старався на мій день народження. І от на Новий рік ми з ним бачились в крайній раз. Ми з ним ще побачимося обов’язово!

– Він давав вам якісь настанови, що допомагають триматися зараз?

– Тоді вже розмови велися, що на кордоні з білоруссю збираються війська. Я в нього запитала:“Синок, щось серйозне?” Він: “Мам, ні. Якщо мені дали відпустку на 10 днів, все нормально”.

– Може, він вас беріг?

– Може, й беріг. Він оберігає нас постійно. І на Азовсталі, як вони там трималися, він багато чого не розказував. Я питала завжди – як мама – чи у них є що їсти? Він казав, що так, ще десь на тижні два є. А потім якось обмовився, що нарешті вони потрапили до розбомбленого складу, дістали якусь їжу, і хоч ситі заснули. От, може, й за війну не хотів говорити.

– Вашого сина називають “очима Азовсталі”, бо саме завдяки його роботі світ побачив умови та побут, в яких жили наші захисники, і, власне, самих захиників. А які фото він надсилав вам?

– Він мені надсилав деякі відео з Азовсталі. І фото, які були на виставці. Я їх показувала, щоб люди бачили, що там відбувалося. Що там було не те, що спекотно, не те, що пекельно – а було дуже страшно і безнадійно.

І я своїм сином так пишаюся, що серед цих страшних руїн і цього кінця світу він знаходив місце для своєї творчості! Шукав якісь промені! І він так шукав, що людина проста не побачить. Цими фотографіями він доніс світу, в якому жахітті вони пробули 82 дні. 

– У розмовах він теж фокусувався на життєствердних речах?

– Він якось прийшов від хлопців і був у дуже важкому психологічному стані. Сказав: ”Дуже тяжка фотосесія. Але подивіться в очі цих хлопців, наскільки вони горять, світяться”.

Декілька таких було моментів, коли він переживав, як тоді сказав, смерті і нового життя. 15 квітня на завод впала 500-кілограмова бомба, це був удар в саме їхнє розташування. Тоді дуже багато загинуло, а його викинуло з ліжка. І його ліжко накрило стіною. Я собі уявити навіть не можу, як це. Він тоді щасливий був, коли знайшов свою напарницю Наву: “Я її викопав, я її дістав, вона жива”. 

Перед виходом він сказав: “Мамо, ти знаєш, як я люблю життя? Але я не боюся померти. Я боюся бачити, як гинуть мої побратими від голоду і від поранень”. Я дякую Богу, що він мені подарував такого сина, який не за свою шкуру, а більше хвилюється за своїх ближніх. І завдяки цьому ми тримаємося. Віримо, чекаємо їх додому.

“Обійми завжди дають свою силу. Ми їх зустрінемо їх у своїх обіймах”

– Як вам здається, чи достатньо ми говоримо про Азовсталь?

– Якщо б ми мовчали, то уже б мовчали і вони. А так ми, рідні, близькі, ви журналісти, не даєте світу забути це. Бо таке швидко забувається. Раз – і пройшла картинка. А ми не маємо мовчати до звільнення останнього полоненого і звільнення нашої української землі від загарбників.

Акції проходять по всьому світу. Я в захваті від цих людей, просто небайдужих людей, які кричать про це по всьому світу. Мене так надихає, дає сили, впевненості в тому, що світ не має забувати про них. Ми не маємо права про них забувати. Бо це наші герої, які тримали не тільки Маріуполь, Україну, а Європу. 

Я не знаю, чи ми робимо достатньо… Ми стараємося. Робимо акції, виставки, спілкуємося. Я всім дякую, за кожне слово, фотографію, меседж, акцію. Вони боролися за нас, тепер ми маємо боротися за них. 

– Ми дійсно багато говоримо про наших військових та полонених, але поки щ,о між собою. І трохи лякає те, що коли вони повернуться, – буде складно сказати про свою вдячність. У вас немає побоювань, що ми можемо не знайти слів або не знати, як підтримати людей, які повернуться з того пекла?

– Я знаю точно, що вони повернуться живі. Але ми знаємо всі, яке вони пекло пройшли. Ми їх обов’язково всіх дочекаємося. Обійми завжди дають свою силу. Ми їх зустрінемо їх у своїх обіймах. 

Я уявляю, як це буде!. Ми будемо просто тихо і довго плакати від радості. Обійматися. Мовчати. Потім будемо багато говорити. Але це не надасть професійної психологічної підтримки. 

Це жахіття буде з ними довго, якщо з ними не працювати. Потрібна буде підтримка медична – в протезуванні, психологічна. Азовстальці майже пів року вони були без сонця. Вони були в такому пеклі, яке тепер треба виганяти з їхніх голів і душ. Я закликаю, просто прошу владу, волонтерів, усіх – потрібно буде просто з ними працювати, готувати психологічні, реабілітаційні центри! Ми маємо їх зустріти і надати їм психологічну, медичну і просто людську допомогу. Це обов’язково.

– Знаю, що вам уже пропонують допомогу для Дмитра. Але ви поки що хочете, аби вона адресувалася саме тим, хто наразі повертається. Чому так?

– Мені вже декілька людей дзвонили з різних країн, фондів, організацій і говорили, що хочуть зробити виставку, зібрати кошти і допомогти Дмитру. Інші дзвонять – уже зібрали, хочуть передати. Коли він вийде з полону, я знаю, що йому допоможе багато хто. Я знаю, що його підтримає багато хто. А зараз мені хочеться цими коштами, які збираються на виставках, допомогти полоненим, які повернулися з Азовсталі, які повернулися з полону, які повернулися скалічені, без ручок і ніжок, у тяжких психологічних станах. Я хочу, щоб ці кошти наразі направлялись ним на реабілітацію.

Мені дуже хочеться допомагати комусь. Тому що мій син скоро повернеться. Ти сьогодні допоможеш одним – а тобі завтра сторицею повернеться.

– Пані Ірино, як ви гадаєте, чи є у вас перед сином зараз якийсь обов’язок?

– Так, є. Я дуже, бувало, багато плакала. Часто руки в мене опускалися. А потім згадувала слова мого сина: “Мамочка, мамусик, маманчик, будь ласка, тримай себе в руках, будь ласка, ти в мене умнічка. Коли ми зустрінемося, щоб ти в мене була гарнюня”. Я ще згадую слова їхньої цієї пісні…

– “Плач не дав свободи ще нікому”?

– “А хто борець, той здобуває світ”. От я беру себе в руки. Трошки поплачу. І я борець. Я дочекаюсь свого сина! Постараюся гарною. Я розумію, що ми вже не ті. Уже не будемо тими. Нас уже життя змінило. Але знаю, що його дочекаюся і все буде добре. 

➡ Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі медіа “Ґрунт”