Кирило Верес зустрічає нас неподалік одного з полігонів на Донеччині. Тут тренуються українські захисники. Під звуки пострілів із гранатометів ми примощуємося в затишному дворі приватного будинку.
“Курити можна?”, – ґречно перепитує майор Верес. Він – командир легендарного підрозділу “К2”, який із перших днів повномасштабного вторгнення публікує у соцмережах натхненні відео зі знищенням російської техніки. Кирило зізнається: статистика ворожих втрат наповнює його мотивацією. А відео покликані показати, як вправно працюють його бійці.
Про Вереса журналісти пишуть: зібрав усі державні нагороди. Майор – повний кавалер ордену Богдана Хмельницького. У квітні цього року він удостоївся звання Героя України. І коли ми розмовляємо з Кирилом на полігоні, він саме збирається вирушати до Києва на нагородження.
– Настрій прямо зараз чудовий. Перше – мене незабаром викличуть до Офісу Президента, і я нарешті потраплю додому до сім’ї. Це триватиме лише день, але цей день буде моїм, – відповідає герой на питання ввічливості про настрій. – А друге – маю шикарний настрій, адже сьогодні немає втрат.
Ми запитуємо в Кирила про його рідню, про головні прорахунки росіян на війні, про мотивацію українських бійців, про жагу помсти через понищені домівки і, звісно, про те, якою буде наша перемога.
“Щовечора дивлюся на суму втрат противника. Мене вона влаштовує”
– Чому вас викликають до Офісу Президента?
– На нагородження Героя України, вручення “Золотої Зірки”. Я киянин, мене нагороджуватимуть у Києві. Після цього – додому. Дадуть добу на цю справу. Як тут не радіти?
– Давно не бачили своїх близьких?
– Від початку війни. 28 лютого у мене мала бути п’ятиденна відпустка – зовсім трохи до неї не вистачило. Місяць до цього вдома не був, іще чотири місяці ми воюємо – виходить, п’ять місяців.
– Що найбільше надихає та мотивує на роботу бійців вашого підрозділу?
– Статистика. Що більше я поставлю у графі «втрати противника», то більше це мотивує. Половина нашого підрозділу ганяється за російською артилерією, половина – шукає піхоту. Як правило, сума наприкінці дня мене влаштовує.
– Які бувають суми?
– В основному – танки, БМП-1, БМП-2. БТРів мало – такого “щастя” ми знищили п’ять штук. Більше не їдуть вони до нас. До мене їдуть лише танки.
Якщо йдеться про ствольну артилерію – 1-2 “самохода” (САУ, самохідна артилерійська установка, – Ред.), Д-30 (гаубиця калібру 122 мм, – Ред.). “Гради”, системи залпового вогню, на жаль, іще не знищував.
– А фінансова складова додає мотивації?
– Премію ми ще не отримували. А якщо йдеться про “атошні” 100 тисяч, то не те що б мотивує, але приємно.
Щойно розпочалася війна, я переказав їм усі кошти. Передзвонив, наказав зняти, бо думав, що нам не платитимуть довго. Хоча й розумів: навіть якщо не буде фінансового забезпечення, то я виконуватиму свій обов’язок. Сказав: “Усе, що маю, забирайте, витрачайте: нас тут годують”. А за двадцять днів виявилося, що нам платитимуть. І це просто шедеврально підняло настрій! Я готувався до того, що взагалі нічого не буде, а вийшов приємний бонус.
“Війна не змінилася – лише збільшився калібр”
– Ви працюєте на позиціях біля Мар’їнки, Красногорівки. Як давно ви тримаєте цей напрямок?
– Я тут був у 2016-2017 роках у складі 92-ої бригади. Цього разу я тут із 1 вересня 2021 року.
Дуже допомагає те, що ми тут усе знаємо. Підрозділові не треба пояснювати вулиці, де виїде супротивник і таке інше. Нам вдається мінувати шляхи просто перед їхніми колонами. На мінних полях ми висадили в повітря головну машину в одній колоні, у другій – теж. Ми просто вирахували, як вони їхатимуть. Не можу сказати, що вони тупі – просто ми виявились моторнішими.
– Чи суттєво змінилась обстановка на вашій ділянці після повномасштабного вторгнення?
– Вони авіацією ху*чать. Звичайно, ми трохи напружилися. Раніше спав під міномети – тепер сплю під “піони” (2С7 «Піон» – радянська самохідна гармата калібром 203 мм, – Ред.). А так, війна не змінилася – збільшився калібр та артилерія. У цьому є і плюс для мене. Я тепер не хвилююсь ні за ОБСЄ, ні за розслідування. У мене тепер два завдання: знищити ворога й не просрати свою смугу.
Коли позаду нас була загроза оточення, я звернувся до керівництва: «Товаришу полковник, у нас тут котел, що нам робити?». Він каже: «Навчися відповідати за себе, тримай свою смугу до останнього». Я дуже добре засвоїв цей урок. Що б не було ліворуч-праворуч, моє завдання – тримати смугу. Навіть якщо моїх бійців виб’ють з якоїсь позиції, я їм кажу: «Пацани, через 20 хвилин пожену вас назад. Сам не піду. Тому що ви її просрали, тож краще так не робіть».
– Тобто ви з ними суворий?
– Я їм кажу правду. Шикую роту перед заходом на якусь позицію і кажу: “Мужики, діти, орли, синки, ми всі помремо, але, сука, не в цю ротацію. Гиньте де хочете, але не при мені і не зі мною. За країну не треба вмирати – за країну треба вбивати! Дотримуймося цього правила, і все вийде”.
“Вигнати росіян до кордону – не означає перемоги”
– Неподалік від вашої позиції ще є місцеві мешканці? Чи є між вами якась взаємодія?
– Звісно. У Мар’їнці [місцевих] значно менше, бо місто постійно під обстрілами, люди сидять у підвалах. У Красногорівці – краще. Там працюють магазини, поліція ходить.
Ми взаємодіємо конкретно. Учора прилетіло в цивільний будинок, було троє поранених. Ми з військовими медиками і ДСНС виїхали на допомогу. Якщо звертаються, то й воду возимо.
– Як думаєте, чому місцеві не евакуюються?
– З багатьох причин. Напевне, частина людей захоче залишитись, чиєю б не була ця територія. Їм головне – вдома. Є частина людей, яка підтримує русскій мір. Це маленький відсоток, але він також є. А ще частині просто нікуди їхати. Дехто думає, якщо вони поїдуть, їхній будинок розіб’ють, пограбують.
Люди живуть навіть у сірій зоні. Тому не завжди виходить відпрацювати. Наприклад, бачимо ціль. Але за два кілометри дуже складно ідентифікувати, хто це – баба Шура з клунками чи противник.
– Ті, хто підтримує русскій мір, можуть вам загрожувати?
– Особисто мені – ні. Якщо всіх боятися, то сенс взагалі щось робити? Якщо боятися, то треба за кордон виїжджати і жити там. А якщо ти народився, і країна до семи років тобі метро оплачувала, то тепер треба відпрацьовувати.
Мій батько теж захотів піти на війну. Я кажу йому: “Куди ти лізеш, я замість тебе тут уже відслужу цих півтора року!” За особовий склад переживаєш, а за рідню – ще більше. Хоча якби мій син був уже дорослим, його би я відпустив. Батько не допоможе: я ж його не вчив. А сина виховую. І планую його виховати нормально: йому сім років, а я купив йому першу зброю. У нього є маленька “акашечка” (АК, автомат Калашникова, – Ред.), ми виїжджаємо на полігон, він з нею тренується.
– Чому вирішили саме так виховувати сина? Вважаєте, що загроза з боку Росії – це надовго?
– Я щиро вірю, що наша влада дійде до кінця. Але вигнати росіян до кордону – не означає перемоги. Це ми просто повернули своє. Перемога може бути тільки одна – коли ми знищимо ворога повністю, і він у найближчі сто років не зможе на нас нападати. Забрати Крим – це добре, а забрати якусь ростовську область – це вже перемога. Хоча б два квартали.
Допоки ми граємо другим номером, розповідати про великі перемоги я не можу. Ми знищуємо не в них, а в нас. Це різні речі.
– Ви справді гадаєте, що після відвоювання наших територій нам потрібно воювати і на їхній території?
– Якщо ми повернемо лише свої території, то я впевнений на 200%, що моєму синові через 10-15 років також доведеться воювати. Я не хочу, щоб він цим займався. Їм треба завдати такої шкоди, щоб вони ще свої міста років тридцять відбудовували.
“Якщо життя їх не навчило і батьки не виховали, тоді маємо навчити ми. Я валив би все”
– Армія противників – вони хто? На початку повномасштабної війни складалося враження, що це мало не бомжі. Але якщо це так, тоді чому ми досі продовжуємо з ними воювати?
– Якщо я скажу, що вони бомжі, але ми досі з ними воюємо, то вийде, що і ми такі. У них дуже велика армія. Ми маємо елітні підрозділи – і в них є елітні підрозділи. У нас є не дуже якісні – такі ж є й у них.
Вони припустилися двох великих помилок. Перша – щиро сподівалися, що візьмуть нас без бою. Друга – прорахувалися з переконанням, що навіть якщо ми чинитимемо опір, то візьмуть нас нахрапом. Просто недооцінювали противника.
Якщо й ми так робитимемо, то в нас будуть великі втрати. Яким би там не був бурят Пьотр з Якутії, якщо він зробить постріл із танка чи якоюсь самохідною артилерійською установкою в наш бік, то снаряд все одно долетить. Вони в близькому бою можуть і програвати. І в нас досвіду є більше. Але щоб стріляти ракетами за 200 кілометрів, не треба бути великим фахівцем.
– Те, що ми воюємо вдома, є перевагою?
– Мені було б значно легше вести вогонь на їхній території. Я не можу стріляти біля приватного сектору, бо там є мої цивільні, там мій народ. Також я не можу сильно стріляти в Донецьк, бо там мої люди. Нехай не 100% із них мене підтримують, але це територія моєї країни. Коли ми заберемо Донецьк, то його доведеться відбудовувати на гроші наших платників податків. То навіщо його заздалегідь розвалювати?
Зате в ростовській області я валив би скрізь і звідусіль. І не тому, що хочу помститися за Київ, Гостомель та Чернігів. Просто, якщо життя їх не навчило і батьки не виховали, тоді маємо навчити ми.
– Бажання помсти допомагає вам у боротьбі? Наскільки я знаю, окупанти пошкодили ваш будинок у Гостомелі.
– У мене холодний розум. Не хочу, щоб помста його затьмарила, щоб я піддався емоціям і віддавав неправильні накази. Не хочу наражати на небезпеку життя своїх людей.
Я не хочу мститись за Гостомель – я хочу помститися за всю Україну. Коли мене запитують, звідки я родом, відповідаю – з України. Адреса, прописка – це другорядне питання. Я всюди живу добре, де мені є де жити.
А воювати в іншій країні набагато краще. Не треба вигадувати, як рятувати цивільних та гасити пожежі. А ми думаємо про це, розумієте? Прилетіли “гради” – обдзвонив усі свої підрозділи: “Цілі?” – “Цілі!”. Потім дізнаюся, чи є трьохсоті серед цивільних. Це складно.
А в мене є робота, контракт. Ми давали присягу захищати країну. Проте країна захищається не [тоді], коли все гаразд, а коли все погано. Так само, як друг пізнається в біді, так і нормальний воїн пізнається лише у біді. Це не означає, що всі герої. Усім страшно. Але одна справа – боятися за 300 кілометрів від лінії фронту, інша – боятися за два метри від фронту.
– Як ви боретеся зі страхом?
– Ніяк. Від того, що будеш боятися від ранку до вечора, лише посивієш швидко і волосся випаде. Треба тримати страх при собі. Ще не одну сотню боїв я не збираюся вмирати. Тому перша фраза, яку я кажу бійцям: «Ви всі помрете, але не сьогодні».
– А це їм допомагає?
– Напевно, так, якщо слухаються. Я перед кожним боєм говорю людям якісь теплі слова. Починається якась операція чи бій – кажу: “Нам сьогодні буде дупа, нам поставили таке завдання, яке я не хотів би, щоб мені ставили, але вибору немає. Тому є два варіанта – або ми обісремся і її не виконаємо, або зберемося і виконаємо, повернемося героями. Хоча б для себе, не для країни”.
“Якщо в Києві є мирне життя, значить, ми добре справляємося”
– Що для вас особисто було найскладнішим з моменту повномасштабного вторгнення?
– Найскладнішого – нічого. По-своєму складний кожен день. Грати другим номером – завжди складно, бо ти не знаєш, що задумав ворог. Коли граєш першим номером, то він за тобою ганяється. Зараз наше завдання – зрозуміти, що він запланував, випередити і ще й завдати шкоди.
– Підтримувати зв’язок із рідними буває складно?
– Я зідзвонююся з рідними двічі на тиждень. Не частіше, інакше почну більше думати про сім’ю. Цн недозволена розкіш для мене. У мене є “енна” кількість бійців у підрозділі, я маю думати про них.
– Але підтримка рідних важлива?
– Я й так (без дзвінків, – Ред.) знаю, що вони за мене хвилюються. Зайві соплі – це не завжди доречно. «Боже, тобі ж там, синочку, важко, стріляють зранку до вечора, ой синочку, тримайся» – ось ця фраза має підбадьорити воїна? Ніхрена собі!
Я надсилаю батькові повідомлення, якийсь відос, коли ми когось знищили. Він мені відповідає: “Плюс, красунчик”. Ось це відповідь мужиків. Син про мене в інтернеті читає, у телевізорі бачить.
– Ви осуджуєте людей, які продовжують жити у мирних містах, відвідувати кав’ярні, гуляти з тваринами?
– Ні. Ми для цього тут стоїмо. От, як зрозуміти, чи добре ми несемо службу чи ні? Якщо за двадцять кілометрів від моєї зони відповідальності є нормальне мирне життя, працюють ринки, магазини, клуби, – це означає, що я добре несу службу. Якщо в Києві є мирне життя – а воно там є! – і люди живуть добре, отже, вони не бояться, і ми даємо собі раду.
Проте я сильно засуджую тих, хто не хоче йти воювати. Згоден, є багато людей, які не повинні. Є ті, кому доведеться відбудовувати країну. Люди, які займаються точними науками, набагато важливіші в тилу. А якщо ти не здобув двадцять вищих освіт, не став фізиком-ядерником і не будуватимеш новий літак, не вироблятимеш якісь боєприпаси, озброєння, то ласкаво прошу – окопу вистачить на всіх!
“Х*як – йде бій. Я дочекався, задоволений!”
– Про втрати особового складу говорять небагато. Як ви вважаєте, це правильно, що нам їх мало озвучують?
– А навіщо людям знати правду першого дня? Ми ще не встигли звільнити населений пункт – 20 блогерів, 30 журналістів уже написали пост у Фейсбуці. Може, росіяни могли залишити населений пункт, не сказавши своєму керівництву? Наші змогли б закріпитися, окопатися. А так, виходить, усі їхні генерали, керівництво знають, що вони звідти пішли, і їм доводиться йти назад, знищувати наші сили.
Ми маємо втрати. Вони немаленькі. Але навіщо підіймати бойовий дух ворогові? Вам приємно, коли ви дізнаєтеся про втрати росіян? Навіщо робити такий подарунок їм? Треба казати – двіста людей за всю війну загинули.
– Як часто працюєте з іноземним озброєнням?
– Досить часто. Особисто у мене на озброєнні переважно протитанкове все іноземне. Мене це влаштовує. Мені більше поки що не потрібно. Хотілося б Switchblade – ударні дрони-камікадзе. Але поки що всього цього нема, треба давати раду з тим, що є.
Якщо мріяти: дайте мені гарне озброєння, щоб я почав вбивати ворога, – то що робити зараз? Не воювати? Люди ж раніше якось палили і гранатометами, і протитанковими, мій дід берданкою (гвинтівка Бердана, – Ред.) палив. І зупиняли танки. Ми не гірші!
– Як ви уявляєте нашу перемогу?
– Перемога буде тільки в тому випадку, коли ми повністю звільнимо територію, і я знатиму, що хоча б у найближчі п’ятдесят років у нашій країні не буде війни.
Але я маю й іншу думку: країна має воювати. Це правильно, коли армія воює, коли вона набуває досвіду на іншій території. Не так, як ми їздимо – миротворчим контингентом. А на нормальну війну. Я щоранку прокидаюсь і йду на нормальний бій. День сиджу – немає бою, два сиджу – немає бою, потім х*як – йде бій; мені хлопці кажуть: «Дочекався?». Відповідаю: «Так, дочекався, задоволений!».
– Як швидко буде ця перемога?
– Не знаю. Навіть думати про це не хочу. Є інші люди, які виступають із приємним голосом – нехай вони скажуть, коли це буде. Я хотів би сам дізнатися: додому хочеться. Але це поки що розкіш і дрібниці. Зараз не про це.
➡ Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі Медіа “Ґрунт”
