“Я би стер ту країну з лиця землі”. Майданівець пішов на війну після кульового поранення на Інститутській і став бойовим медиком

Надія Суха
Василь Галамай інтерв'ю

Дев’ять років тому львів’янин Василь Галамай приїхав до Києва, аби підтримати Революцію гідності у вирішальні дні Майдану. Лік загиблих уже йшов на десятки. Василь вважав, що мусить захистити вибір свого народу жити у власній країні гідно. 20 лютого, в день розстрілів на Майдані, Василь отримав кульове поранення на вулиці Інститутській. Парамедики, які стояли із ним по один бік барикад, були першими, хто надав йому допомогу.

Після тривалого лікування Василь відновився. Коли Росія розв’язала війну на Сході України, він вирішив не стояти осторонь. Спершу займався волонтерством. Потім долучився до добровольчого батальйону “Госпітальєри”. Тепер він каже, що медицина – це данина долі: він рятує інших – після того, як врятували його самого.

Василь Галамай – бойовий медик у 46-ій окремій аеромобільній бригаді ЗСУ. Тримаючи фронт проти ворога, медик переконаний, що тоді, дев’ять років тому на Майдані, як і зараз, ми воювали проти Росії. Тільки тепер маємо прямого ворога, а не його маріонетку. У вирі війни Василь рідко стежить за розслідуванням злочинів проти Майдану. “Зараз, на жаль, події Майдану пригадую, в основному, тоді, коли підходять дати або гинуть побратими”, – зізнається він в інтерв’ю для ҐРУНТа.

Ми розмовляємо з Василем про те, за що стояв Майдан і чому повномасштабна війна була закономірним продовженням революції, про те, чи доводиться бойовому медику ходити на на штурм зі зброєю, і про покарання для тих, хто пролив українську кров.

“Наша незалежність ніколи не влаштовувала росіян”

– Дев’ять років тому Революція гідності закінчилися перемогою Майдану. Але боротьба не завершилась – нині триває війна, з активіста ви стали бойовим медиком у Збройних Силах. Якою для вас через дев’ять років видається ця перемога?

– Я переконаний, що Росія докладала значних зусиль, щоб знищити Майдан руками Януковича, використовуючи всі засоби, включно з так званою “гуманітарною допомогою” – гранатами для розгону демонстрації. Те, що ми перемогли, згуртувалися, є дуже великою заслугою саме української нації. Її ядро сформувалося на Майдані. Адже люди з різних куточків України, кардинально різні, приїхали до столиці, і їх об’єднало одне бачення, спільні цінності. Завдяки цьому ми перемогли.

– Якщо дивиться з перспективи цих років, то за що саме стояв Майдан і в чому він переміг?

– Майдан був голосом народу. Збиратися на майдані, висловлювати свою думку, обирати гетьмана на Січі – це цілком притаманна річ для українського народу. На Майдані хтось був проти чогось, хтось за щось – трактував кожен по-різному. Але цей внутрішній стан був спільним і він вів до одного. До того, щоб ми жили у своїй державі гідно, мали право вибору і могли впливати через обирання влади на майбутній курс нашої держави, розвитку нашого суспільства.

– Що би ви відповіли людям, які сказали би вам: “Для чого був той ваш Майдан? Це ж звідти все почалося, вся ця війна!”

– Хай ці люди не виправдовують гвалтівника. Люди, які таке кажуть, на мою думку, є малоосвіченими, необзінаними і недалекоглядними. З такими людьми навіть не варто гаяти часу і дискутувати.

– Ця велика війна для вас – закономірне продовження подій Революції гідності?

– Це було питанням часу. Наша незалежність ніколи не влаштовувала росіян. Московія не полишала би планів щодо захоплення наших територій. Те, що нам вдалося на початку 90-х відновити свою державність, явно не співпадало з планами Москви. У той момент [коли тріщав Радянський союз] ми вправно скористалися цим вікном можливостей, серед українського населення була надзвичайно велика підтримка і запит на самостійність. Те, що буде війна, свідомі патріоти розуміли завжди. І я впевнений, що після майбутньої перемоги за 100-200 років нас все рівно чекають конфлікти з цими сусідами.

“За це я би вже стер цю країну з лиця землі. Такі люди не мають права на те, щоб далі продовжувати свій рід”

– Чи можна було уявити, що масштаби наступу будуть такими великими?

– Повномасштабне вторгнення передбачає саме такий масштаб. Чи я очікував, що з такою цинічністю будуть знищувати міста? Ні. Бо війна – то не є щось нове у світі. Є правила ведення війни, конвенції, засади поводження з цивільними, військовополоненими. 

Але коли йдеться про Московію, то не варто апелювати до здорового глузду чи правил ведення війни. Цим людям – я не назву їх ні нацією, ні народом – байдуже, яким чином досягти кінцевого результату, байдуже, яка кількість жертв буде серед їхніх військових чи цивільного їхнього населення. Я вже мовчу про наших загиблих і покалічених людей. Думати, що могло бути по-іншому, як зараз бачимо, було хибною думкою.

Єдине, я не сподівався все-таки, що вони будуть так систематично знищувати цивільних, дітей, жінок, молодь, літніх людей. За це я би вже стер цю країну з лиця землі. Такі люди не мають права на те, щоб далі продовжувати свій рід.

– Стерти? Як гадаєте, Росія справді може розпастися на багато національних держав?

– На початку повномасштабного вторгнення представники цих різних народностей у складі Московії часто добровільно йшли воювати. Стверджуючи, що він “рускій” – хоча має абсолютно східноазійське обличчя, гени, мову, культуру, звичаї, спілкуючись однак російською. Потім вони дуже класно валялися, зокрема, під Києвом – засмажені бурятські кабанчики. Це було, чесно кажучи, приємно.

Треба подумати добре, чи розпадеться все-таки Росія на різні державні формування. Адже є ще зовнішньополітичні чинники. Наприклад, США, Британія, Німеччина, Франція навряд чи зацікавлені вести перемовини з купою дрібних держав, у яких є ядерна зброя. Одну людину, мабуть, вмовити легше, ніж 5-6 різних сил, які прийшли до влади. 

“Мій вибір – данина тому, що парамедики на Майдані були першими, хто надав мені допомогу”

– Ви долучилися до служби ще під час АТО як медик-доброволець у складі “Госпітальєрів”. Тепер ви вже бойовий медик. Як вирішили стати саме на цей шлях?

– Коли прийшла повномасштабна війна – я її очікував. У мене кілька тижнів лежало все наготовлене у вітальні – наплічники з різним спорядженням, амуніцією. Дякувати Богу, я мав досвід тактичної медицини, певний багаж знань та амуніцію. Адже на початку війни велика була проблема з бойовими медиками, з парамедиками. Якщо лікарів іще вдосталь, і вони можуть працювати на стабілізаційному пункті, в лікарні, то саме на полі бою з цим на початках була проблема. Навіть зараз це залишається актуальним питанням. Плюс, пощастило, що ми мали певний багаж знань і спорядження.

Мій вибір – то, в першу чергу, мабуть, данина тому, що парамедики на Майдані були першими, хто надав мені допомогу. По-друге, спрацювали роздуми: як бути найбільш корисним та ефективним. По-третє, коли волонтерив у 2014-му, вже коли став на ноги, то літом було багато тактичної медицини (ідеться про вишколи, – Ред.). Я зрозумів, що ніша дуже важлива і в ній можна бути максимально ефективним. Адже, розумієте, всі здатні стріляти з гранатомета, вести стрілецький бій, наступати, штурмувати, обороняти. Із медициною таких охочих я бачу небагато.

Існує певний психологічний бар’єр – побачити скривавлені кінцівки, тіло побратима, який мучиться. Це не легко. Крім того, інколи доводиться запхати руки в кінцівку при тампонуванні, процедурах. Це також не кожен може робити. Але треба. Оскільки моє бажання співпадає з потребою, я із задовленням цим займаюся в міру своїх сил і можливостей.

– Як швидко людина може навчитися і стати бойовим медиком?

– Міністерство оборони постійно має запит постійно на навчання бійців, які по штату є на посаді бойових медиків. Вони займають ці посади – але не всі можуть медиками в бою. На жаль. Настільки мені відомо, Міноборони має закрити це питання, навчаючи.

Однак тут є нюанси. Не можна це робити так, як роблять у нашій армії: є людина – призначили на посаду, і все. Армія має сама відфільтровувати людей. Має бути селекційний процес. На навчання потрібно відправляти людину вмотивовану, яка сама має бажання бути бойовим медиком. А не просто, щоб заповнили штат: “Ага, ти бойовий медик” – хоча той боїться крові, втрачає свідомість. Має якісний відбір в армію взагалі.

– Як часто вам доводиться ставати до зброї?

– Оскільки я бойовий медик, то бували і такі ситуації. Доводилося і самому, беручи на підмогу одного бійця з ТрО, утримувати позиції, коли ворог стояв від нас за 200 метрів. І з бліндажа закидувати гранати в ближньому бою. Тобто ближній контакт для бойового медика – це нормальна річ. 

Розуміючи, що можуть бути різні ситуації, я ще на початку опанував велику кількість озброєнь, закордонних, зокрема. Практично всі індивідуальні протиповітряні засоби, які надавалися партнерами, протитанкові засоби, гранатомети – цим усім я володію. І, на жаль, усім довелося активно користуватися неодноразово.

У нашій бригаді бойовий медик – як боєць, який іде на штурм із групою. Доводилося штурмувати і в Соледарі ворога, який займав певні будівлі, тому що ситуація там була дуже складна. Ніхто там не каже: “От я бойовий медик, нікуди не йду”. Звісно, хлопці в підрозділі дуже бережуть мене, бо медик у нас один, і якщо щось станеться, то ситуація для них погіршиться. Я завжди поруч з ними, використовую свої навики, щоб якісно допомогти. А поки немає роботи як парамедика, то штурмую разом з ними пліч-о-пліч або відбиваюся. 

– Вам не дошкуляє поранення, отримане на Майдані?

– Я намагаюся психологічно тримати себе готовим, на позитиві, не зважати. Є моменти, коли дуже сильно дошкуляє, від болю падаєш на землю і кричиш. Це дуже неприємно. У мене як у парамедика є знеболювальні, які доводиться приймати. Але загалом я очікував, що буде гірше. Дякувати Богу, незважаючи на всі ці складні умови, на перемерзання, на недосипання, наслідки від попереднього поранення не настільки сильно даються взнаки, як я очікував.

– А флешбеки від пострілів із Інститутської вас наздоганяли?

– У перші дні повномасштабної війни були згадки, асоціації з Майданом. Але загалом – ні, тому що тут інтенсивність та розмаїття вибухів і пострілів є в рази вищими. Я на цьому не фокусуюся. Коли ти в процесі бою чи виконуєш завдання, ти сконцентрований лише на одному, спостерігаєш, дієш у складі групи. Тому зараз, на жаль, події Майдану пригадую, в основному, тоді, коли підходять дати або гинуть побратими.

“Інколи мусиш сказати бійцю з пораненою ногою: “Встань і йди”

– Видається, що бойовий медик – це ще й трохи психолог, який має заспокоїти пораненого. Нещодавно в мережу потрапило відео, на якому польський парамедик втішає нашого бійця: “Виживеш, братику”. Чи доводиться вам виконувати таку роль?

– Хочете прикол? Ми з цими парамедиками працювали в Соледарі, в одній команді. Конкретно цей, до речі, працює в Польщі, щось на кшталт нашого РНБО. Вони дуже привітні, класні хлопці.

Звісно, доводиться працювати таким чином. По-перше, ти мусиш встановити контакт із пораненим, ти його заспокоюєш, кажеш, що все ок. Пораненого треба заспокоїти, щоб мінімізувати вплив шокового стану на свідомість. Під час роботи тобі не раз потрібна його ж допомога. Коли він менше пручається, тобі легше виконувати роботу.

Це теж важлива частина роботи. Я людина комунікабельна, мені легко це зробити. Коли в нас був “золотий” склад батальйону, де всі всіх знали, до мене просто зверталися “Джміль, допоможи!”. І ти допомагаєш, можеш навіть щось особисте спитати, щоб відволікти. Типу: “Як там твій пес?”. Йому боляче – але він згадує пса. То допомагає. Це вивільняє думки, боєць концентрується на чомусь іншому на мить. Так легше.

– Чи траплялося, коли все ж важко говорити, бо ситуація важка і варто сконцентруватися на процедурах?

– Це все йде в комплексі. По-перше, ти вже підсвідомо це застосовуєш. По-друге, ти інколи мусиш сказати “Встань і йди” бійцю з пораненою ногою. Тому що він настільки важкий, що ти його не витягнеш, а на полі бою багато хто ще потребує допомоги. Якщо робиш все по протоколу, ти знаходиш точку опори і кажеш: “Друже, а тепер твій час – іди”. Пояснюєш, що на місці небезпечно, а необхідно дістатися до точки евакуації. А я цим зайнятись не можу – мушу надавати допомогу іншим. І він, стрибаючи на нозі, йде. Двоє інших тягнуть попід руки.

– А коли людині страшно, але ви не впевнені в успіху, чи доводиться обманювати?

– Ні, бо, звісно, ця людина відчує. Камон, треба навпаки казати: “Друже, та й мені страшно, але все буде добре, не хвилюйся”. Та й усе. Коли ти сам у чомусь не переконаний, переконати когось неможливо. Треба пояснювати, що ситуація складна, але ми зараз зробимо все належне, евакуюємо тебе і будеш у безпеці. Просто іншими словами описати те, що нас майже оточили і його треба якось витягти.

– Що ви відчуваєте, коли усвідомлюєте, що врятували когось із бійців?

– Коли в дуже складній ситуації вдається стабілізувати важкого пораненого і бачиш, що він має шанси вижити, незважаючи ні на що… Це відчуття, яке важко передати. Це вир позитивних емоцій. 

Бувають й інші приємні моменти. Коли забігаєш у справа в реанімацію, тебе зустрічає боєць і каже: “Дякую, Джміль, дивись, як я виглядаю”. Питаю: “А я тут до чого?” А він каже”: “Ти мене евакуйовував”. На полі бо усі брудні, поранені, тому на одне лице бувають, чесно. Але дуже приємно стає, що хлопці пам’ятають, і тішишся, що вони окей.

“Війна – це час, коли треба жорстко все міняти, час для змін” 

– Наша перемога дається нам дуже великою ціною – ціною загибелі й поранень найкращих воїнів.

– Так, це відповідає дійсності.

– Якщо людина отримує доволі легке поранення, то скільки їй потрібно часу на відновлення, перш ніж вона знову зможе стати до зброї?

– Тут є цілий ряд чинників. Детальний огляд поранення, яке, на перший погляд, було легким, може виявити купу проблем. Оцінка на полі бою і оцінка в лікарні за допомогою медичного обладнання – то небо і земля. 

Друге – все залежить індивідуально від організму людини. Навіть при однакових пораненнях два бійці можуть відновлюватися у кардинально різні терміни. 

Ну, і вже потім, після медичного лікування, вони йдуть на військову комісію лікарів, які визначають, скільки часу їм потрібно ще на відновлення. І це теж індивідуально. Є бійці, які відмовляються від цієї комісії і повертаються в підрозділ. Дуже багато наших медиків так зробили.

– До речі, про комісію. Останнім часом виникло багато неприємних історій із ВЛК, є велике невдоволення. Чи справді проходження комісії пораненими нагадує таке знущання?

– Я можу про це говорити лише зі слів бійців, а мені завжди хочеться бути об’єктивним у своїх твердженнях. Дійсно, є дуже великі черги, інколи тижнями можна пробиватися до певних спеціалістів. Але це викликано великим напливом поранених. Щодо діагнозів – все залежить від лікаря, від того, настільки він компетентний.

Я вважаю, що війна – це той час, коли треба жорстко все міняти, час для змін, реорганізації – але обдуманих і свідомих змін. Якщо людина не професіонал, своїми діями робить тільки гірше, така людина має нести відповідальність. Непрофесіоналізм має бути покарано. Рік війни – ми б уже мали це все вирішити. Треба зробити все, щоб система працювала якісно, ефективно, швидко. 

Однак армія – це дуже складна структура, де є багато радянщини. І лише коли ми викорінимо її, в нас не буде проблем, зокрема, навіть скандальних ситуацій із комісіями, де хлопцям без кінцівок немає де сісти, щоб почекати… Допоки в суспільстві і командуванні не буде розуміння нюансів тих проблем, до того часу ми будемо з ними стикатися.

 “Я сподіваюся, що винуватці розстрілів на Майдані вже знищені”

– Вам вдається відстежувати перебіг справ Майдану?

– На жаль, не вдається відстежувати процеси, незважаючи на те, що є Starlink. У нас багато роботи, інформацію складніше відстежувати. Зазвичай дізнаюся новини, коли гинуть майданівці. Нещодавно загинув Олег Собченко, активний учасник Революції гідності. Роман Ратушний був зовсім дитиною, коли відбувалися ті події. Дуже шкода, адже ці люди після Майдану формували порядок денний у своїх містах та селах.

– Вірите у покарання винних?

– Я сподіваюся, що винуватці розстрілів на Майдані вже знищені нашими руками. Адже дуже багато “беркутівців” втекли у Московію і були залучені до війни проти нас. Тому, сподіваюся, вони вже надули лапки, віддали Богу душу і гниють в українській землі.

– Але як щодо правосуддя? Чи не страшно, що у веремії війни ми забудемо про тих, хто чинив злочини на Майдані?

– Таку подію і такий шокуючий епізод нашої історії, сподіваюся, українці не забудуть ніколи. Винних так чи інакше покараємо. Якщо знайдеться каральний меч на посіпак режиму, то цих людей не варто не те що садити за грати… Думаю, тим, хто фізично ліквідує причетних, іще дати медаль треба. Сподіваюся, що колись у житті поталанить зустрітися на полі бою з непорядними людьми, які були причетні до вбивства мирних людей на Майдані.

– А ви вірите, що ми дістанемося до самого Януковича?

– Маю сумніви. Але мене більше цікавлять люди, які голосували за нього і які потім його сліпо підтримували. Нам уже не жити із Януковичем поряд, і це доконаний факт. А з цими людьми – жити в одній країні. І якщо вони не усвідомлять і не визнають своїх помилок, вони приведуть із часом до влади другого такого Януковича в іншій оболонці.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка