“Коли я вагаюсь, то уявляю, що на мене дивиться Валерій Залужний” – стендапер Антон Тимошенко

---

“Що таке, Антон? Щось ти взагалі розкис”

– Поділись, який твій улюблений мем за останній час?

– Напевно, те, що було в Іркутську і Єйську (авіакатастрофи російської військової авіації, – Ред.) – це моя улюблена категорія мемів, які Росія створює сама. Навіщо нам замовляти дрони-камікадзе, якщо є пілоти-камікадзе в Росії?

– Свого часу тобі вдалося розсмішити Зеленського на шоу “Розсміши коміка”. Які жарти ти б розповів йому, щоб підтримати та розвеселити?

– Зараз пишу біт (жарти на певну тему, – Ред.) про порохоботів. Думаю, йому б сподобалося.

Я просто не люблю оці срачі між українцями. Зараз війна і хотілося б, щоб усі сили йшли на зовнішнього ворога, а не на пошуки зради всередині. Я бачив відео у Фейсбуці, там такий підпис: “Він казав, але його не чули”. І там Порошенко. І розповідається, що треба було поставити бригаду тут і тут, і якби був президентом Порошенко, то не було б цього вторгнення. Я просто не розумію: мене дійсно хочуть переконати, що людина, яка не змогла виграти вибори в чувака з “Кварталу”, змогла б виграти війну?

– Скільки було моментів під час війни, коли тобі ну зовсім було не до сміху?

– Безліч. Це насправді основна частина мого життя, коли мені не смішно. Кажуть, що є два типи українців – Буданов та Чмут, я от більше Чмут (Тарас Чмут, очільник фонду “Повернись живим”, – Ред.) по життю. 

Я сьогодні зранку прокинувся. У мене на столі стоять паперові серветки, а на них намальована собачка маленька і підписано: “Коли я виросту, я теж стану героєм” – там на підтримку ЗСУ якісь кошти збирають. Я ледве не заплакав. Думаю: “Що таке, Антон? Щось ти взагалі розкис”. 

Стільки всього відбувається… Ти часто бачиш погані новини з фронту, і від друзів отримуєш погані новини. Менталка дуже дивно себе поводить. Настрій: в один день ти вмотивований, а на другий день – не можеш нічого зробити. А жарти треба писати кожного дня.

– Ти просто сидиш і кажеш собі, що треба написати жарт?

– Так. Я, прямо, роботу таку маю. Роботу ти не відкладеш – треба сісти й писати. 

Коли у Kalush вийшов кліп на пісню із Євробачення – він же був таким, що ти маєш заплакати. На це ставка, і вона правильна. Думаю: “Я знаю, на що ставка, це ж очевидно, тому плакати не буду”. Я дивлюся, все нормально, а в кінці, коли титри, починає йти перелік міст – і я все… Потім умився, пішов написав жарт на “Радіо Промінь”, на “Телебачення Торонто” та собі ще (для виступів, – Ред.).

“На росіян ніякої надії немає”

– Коли почалося вторгнення, Україну підтримало дуже багато зірок. Чи за нас вписалися основні стендапери?

– Я знаю негативні приклади. У Дейва Шаппелла був запис виступу, як він обкатує матеріал, і там були погані жарти про Україну. “Україна – це країна, де можна купити собі вигідно коня”, “Чого Зеленський досі живий, шо там Росія не може?”, “Росія велика країна, чому вона не знищила Україну?”. Це не дослівно, але посил такий. І я дуже засмутився. Бо Шаппелл – один із кумирів-стендаперів у світі. Прикро, що він не розібрався в цьому – просто по поверхні пройшовся, і нам це мінус репутаційний. 

Натомість мені розказувала Марія Латарія (українська стендаперка, – Ред.), що їй писала одна американська комікеса. Вона дуже переживає. Сама особисто писала, що збере кошти, допомагає. Це класно. 

Луї Сі Кей – нічого не чутно; у якомусь інтерв’ю він каже “The Ukraine” (артикль “the” не доречний при згадці незалежної країни, – Ред.), він не в контексті. 

Девід Леттерман приїздив в Україну, взяв у мене маленьке інтерв’ю. Він прийшов у наш стендап-клуб підпільний, казав приємні слова. Може, наш український стендап у якомусь випуску там і буде лунати. Я вважаю, що це гарна підтримка – не побоявся, приїхав.

– А за російськими стендаперами стежиш? Що вони зараз пишуть?

– Я відписався від усіх, у мене лишився лише Довгополов. Він дуже активно писав із перших днів, мені здавалося, що антиросійська позиція лунає. І я подумав, що треба собі якесь віконце лишити, щоб розуміти, який контекст там відбувається.

У мене був період, що я підчищав підписки. Я, як і багато моїх колег, раніше слідкував за російськими коміками. Не тому, що вони нам подобалися. А щоб зрозуміти – ага, такий ринок, там працює оце, купують квитки на це. Відписатися було дуже легко. Але від когось забувся відписатися. На днях перевіряв, і вирішив подивитися, чим люди живуть. Поклацав ці афіші – все нормально в людей, у них чудове життя, концерти, виступи. 

Я шукав якийсь метафорично-іронічний натяк, що “в нашій країні пизда” й “ми напали на іншу країну”, “мені соромно” – але я не знайшов. І мені так стало сумно. Хоча що “сумно”? І так зрозуміло, що на цих людей ніякої надії немає. Якось важко усвідомлювати, що можна жити спокійно, коли твоя країна на когось напала і ти далі робиш концерти. Я просто не уявляю, щоб я міг нормально функціонувати, не те що виступати.

Була маленька надія, що є щось навіть у росіян. Але нє. Вони просто не вірять, що на щось впливають. Або їм просто зручно. Я думаю, що вони все розуміють і не хочуть визнати правду. Вони дуже бояться відчуття провини, тому кажуть: цього немає, не існує… Та нє, все ти розумієш. Інтернет, 2022 рік – ти можеш усі факти перевірити, це не важко. Але ти боїшся правди, бо це відповідальність. А росіяни не вміють брати на себе відповідальність.

– Навесні ти записав стендап англійською. Якою була реакція іноземців?

– Дуже крута. Відос у твіттері залетів дуже сильно, репостнув Дара О Брієн (ірландський комік і телеведучий, – Ред.). Мене почали дуже сильно ненавидіти колеги-коміки через те, що першим, кого помітив хтось із світових коміків, був я. Це нормальна така ненависть, робоча. І Леттерману сподобалися жарти з мого відоса, він казав, що вони смішні.

Ми вже побороли, здається, комплекс меншовартості щодо Росії, або вже в процесі фінальному. І так само треба побороти комплекс меншовартості щодо Заходу. Ми так само можемо бути смішними на цьому ринку. Єдина проблема – мовний бар’єр. Його треба подолати, і по якості ми не будемо поступатися.

Наш досвід набагато цікавіший, ніж досвід будь-яких коміків у світі. Є, умовно, Девід Леттерман – а є Сергій Ліпко, який записав спешл (сольний концерт, – Ред.) перед тим, як піти у тероборону. Він пішов воювати на фронт, воював пів року, приїхав на п’ять днів, записав ще один спешл. І там не просто: “От я – Сергій, воюю, підтримайте мене”. Ні, в нього смішний матеріал, година прописаного смішного матеріалу. І він круто виступив. І ти розумієш: це єдиний комік у світі, який має такий досвід. 

– Плануєш розвивати англомовний напрямок?

– Я займаюся із репетитором англійською, бо якщо брати мій стендап, то там “е лот оф містейкс”. Буду працювати, покращувати мову, і навіть якщо спаде цей інтерес до України, все одно цікаво записати англомовний спешл. Щоб була ця історія англійською з гумором про війну в Україні, щоб вона існувала в інтернеті – і, думаю, колись спрацює. Спробувати варто. Якщо дрони-камікадзе не завадять цьому всьому.

“Для мене є ЗСУ і є всі інші люди. Завжди відчуваю, що роблю мало”

– Як би ти оцінив свій внесок у перемогу?

– Я би оцінив свій внесок у перемогу як ніхуя. Дуже багато людей приходять на стендап, кажуть, “ти молодець”. Сергій Ліпко каже мені, що я молодець. Не знаю… Я завжди відчуваю: не воюю на фронті, тому роблю мало. Для мене є ЗСУ і є всі інші люди. Так, гроші збираються. Ось цей англомовний стендап – це щось таке унікальне, що я можу зробити, тому моє життя ніби є важливим. Але коли починаєш так думати, то комплекс провини дуже сильно починає працювати. Я вважаю, що зробив мало і треба робити більше. Це базове відчуття в українця – що він щось мало робить. 

Коли приходять військові на концерти, це дуже допомагає. У Києві мені подарували шеврони. Вони дякують, кажуть, що на фронті дивляться стендапи, якісь відоси просять записати для побратимів. Це дуже допомагає. ЗСУ підтримують і фронт, і мене психологічно.

У нас був випадок, ми сиділи з Сергієм Липком після концерту спілкувалися. Один із наших друзів мав дуже оптимістичний вайб: “Та ми цю русню їбашим, у них взагалі немає шансів, ми їбашим Москву, все спалим”. Але ця людина не воює. І мені так незручно, бо сидить Сергій, який займається цим, і ми, які не займаємося. І чувак, який не займається, розповідає: “Та ми там туда-сюда”. І я такий: “Не кажи так!”. А він: “Та чого, треба ж бути позитивним!”. Так, треба зберігати позитив. Але при військових треба поводитись стримано. Це вони так можуть казати, якщо хочуть, а ми не можемо. Нам треба зберігати певну повагу. Ну, це таке дивне відчуття.

Я намагаюся перевіряти: коли я щось роблю правильно чи ні, то уявляю, що на мене дивиться Валерій Залужний, і яка в нього реакція. Якщо: “Антон, це хуйня!” – я зразу перестаю це робити. Якщо “Ну ладно, трошки можна” – я такий: фух, ура! Така ментальна вправа. Але Валерій дуже суворий якщо що, мало що дозволяє.

– Як справи із грошима у стендаперів? Як змінився фінансовий стан?

– Спочатку було важко, бо не було роботи. Тепер мій фінансовий стан достатньо стабільний: у мене є робота на “Радіо Промінь”, де є зарплатня, є “Телебачення Торонто”, де теж дають кошти. Я пишу сценарій для мультфільмів – це теж буде оплачуватися, корпоративні виступи – це теж завжди гарний дохід. У мене був тур, з якого я передав більшу частину на ЗСУ. Київ, найбільший концерт, я весь віддав. Але якусь суму теж на цьому турі заробив. 

Я обережніше ставлюсь до фінансів зараз. У мене є батьки, яких вивіз із Нікополя. Треба думати, як це все в майбутньому буде. Я не жаліюся. Багато працюю. Не вважаю себе якимось багатієм. Я їбашу, в мене 4-5 робіт, лягаю спати о 2-ій ночі, тому гроші є. Але при цьому немає квартири чи машини.

Загалом, стендап не може бути єдиним, чим ти заробляєш на життя. Тим паче зараз, коли багато грошей із концертів хочеш передати на ЗСУ. Для того, щоб стендапом можна було заробляти на життя, потрібна інфраструктура комедії. Так, щоб поїхати в тур і, умовно, в 5-7 містах було по 500-700 людей. Бо зараз понад 500 можна зібрати в Києві, майже стільки ж у Львові – але це все. Я не знаю жодного коміка, який заробляє лише стендапом і щоб у нього була квартира. У кожного додатково сценарна робота, IT, іще якісь підробітки.

“Люди такі: “Ой, фу, крінж”. Але ж воно працює!”

– Чи не вважаєш, що пес Патрон переоцінений?

– Смішне питання. Та звичайно! Накидали на собаку скільки всього. Бідний пес… Може й добре, що це пес Патрон, бо якби це була людина, то з розуму зійшла б. Вона не витримала б ці всі пісні, меми, тому, може, й добре, що пес Патрон несе всю цю місію. 

Пес Патрон – це щось для дітей. Потрібен якийсь такий герой мультяшний, і він у цьому плані грає. Але я не можу до нього ставитися серйозно. На жаль. Він робить роботу, розміновує. Але я на нього дивлюся, згадую пісню “хто не ходить на газон” – і не можу сприймати його як серйозного представника ДСНС.

– Щодо пісень. Якби тобі сказали, що ти потрапиш на безлюдний острів на 10 років із плеєром, де є тільки одна пісня, що б це було – “Ванька-встанька”, “Джонсонюк Боріс” чи “Пес Патрон”?

– Балалайки – ні. При всій повазі (якій повазі?) це точно ні. “Джонсонюк Борис” – я цю не чув.

– Ну, там “Джонсонюк Борис танки гриз, як барбарис”.

– (Сміється – Ред.) Я так це люблю, це настільки неймовірно – оця вся творчість! Ніби в університеті були дні факультету і всі щось мають приготувати – от пісня, от малюнок. 

Пісню “Пес Патрон” написав мій дуже добрий товариш, тому я виберу її, бо автор дуже класний. Пісня крінжує, але він точно писав її з добрим наміром. Люди такі: “Ой, фу, крінж”. Але ж воно працює, як ви хотіли? 

– Як ти переживаєш те, що якийсь жарт може виявитися для людей несмішним? Це великий удар по его?

– Це найгірше відчуття в житті. Ти виходиш із жартом, який, як думав, спрацює – а люди такі: нє. Ти народжуєш маленьку жарт-дитину свою, ти виплекав його. Приходиш – а тобі кажуть: “Нам не треба цей жарт”. Стоїш і думаєш: “А куди я його тепер? Викинуть свою жарт-дитину, просто позбутися? Так не роблять батьки”.

З Нікополем була неприємна історія. Я написав жарти ще навесні, залив на YouTube пізніше, і відео вийшло тоді, коли почалися дуже жорсткі обстріли. Люди почали писати, що я жартую про місто, яке обстрілюють. А я такий: “Та ні, це ж гіперболи, гумор, інший дискурс…” Але з людьми, яких обстрілюють, не треба сперечатися. 

Коли кажуть, що жарт не смішний (а люди з нього сміялися!), я починаю бути злим, починаю захищатися. Але в цьому випадку я підрізав жарт, його провокативну частину. Треба розуміти ситуацію і ставати на місце людей. У всіх різний досвід. Хтось втратив багато, хтось – нічого. І їх обох треба розсмішити. А вони сміються з різних речей, когось із них може щось образити. Тому ти маєш дуже обережно між краплинами пробігти.

“Вторгнення – це гарний фільтр, щоб зрозуміти, чи ти гарний комік, чи ти відчуваєш суспільство”

– Назви три речі, які для тебе є в гуморі неприйнятними.

– Ці речі можна називати по адміністративних пунктах в Україні. Маріуполь, Буча, Ірпінь. Багато таких міст можна назвати. Що про них жартувати і навіщо? Якщо є мета привернути увагу, і якщо жарт не висміює, а навпаки возвеличує людей-захисників, то, може, в такому варіанті можна написати. 

Коли між коміками спілкуємося, то деколи говоримо: “От цей жарт смішний, але чи він того вартий?”. Ти пожартуєш, отримаєш сміх, але ти б’єш в дуже складну точку. Чи варто тобі заради сміху йти на таку жертву? Це дійсно когось може образити. Який сенс? 

Комедія розвивається тоді, коли в неї немає обмежень. Якщо є цензура, то жарти стають однаковими. Не хочеться постійно бути “Радіо Байрактар”, “Байрактар-Ньюз”, коли ти просто жартуєш однаково, що русня хуйня. Це ясно, що русня хуйня. І всі вже трошки втомилися від цих приколів. Але їх буде іще багато в майбутньому. Треба якось вишукано вбивати русню у своїх жартах, щоб це було по-новому, цікаво сприймалося. 

Коміки завжди намагаються бути в контркультурі. Бо це краще працює, коли є якась мінімальна провокація. Тоді краща реакція залу, ти ніби б’єш у больову точку, і всі такі: “Ого молодець! Насмілився це сказати, підтримаємо його”. Але коли йде війна, то треба дуже обережно в цю точку бити. І чи треба в неї взагалі бити?.. Тому я, звичайно, за необмежений стендап. Він тоді буде розвиватися і ставати кращим, цікавішим, глибшим, буде давати більше приводу для рефлексії людям. Але зараз це треба робити обережно. 

Вторгнення – це гарний фільтр, щоб зрозуміти, чи ти гарний комік, чи ти відчуваєш суспільство. Бо вміти писати жарти – це не дуже важко. Важко відчувати, що люди думають, чи ти попадаєш у них цим жартом чи ні.

– Зараз українці дуже багато жартують. Чи немає із цим перебору?

– Є складні речі. Наприклад, коли ми зараз контратакуємо Херсон, і у всіх запал та оптимізм. Але ще є Бахмут, там усе дуже важко. І в цьому вайбі можна втратити відчуття, що відбувається щось складне. 

У цьому плані я теж іноді відчуваю, що несеться багато приколів, трошки ми ніби занадто веселі. Хоча я теж не люблю, коли деякі говорять: “Не можна розслаблятися, в країні війна, всі забули, що в країні війна…”. Та ніхто, блять, не забув! Думаєш, ти один чувак із твіттера знаєш, що в країні війна? Всі пам’ятають, шо в країні кожен день війна!

А з іншого боку, дійсно, люди якісь такі веселі. Чого ви такі веселі? Дуже важко шукати баланс… Жарти – це, мабуть, спосіб боротьби з травмою. Ти жартуєш у колі друзів, тобі приємно бути в цьому колі, ти відчуваєш себе захищеним. Так, треба не перегинати. Як це робити? На вас дивиться Залужний чи Буданов, чи пес Патрон, чи хто ваш авторитет – і ви вже думайте, чи треба, чи не треба це робити.

– Останнє питання: як помре Путін?

– Ну, є стільки варіантів смертей. Мені хочеться придумати, щоб це було і смішне, і цікаве, як би його заїбашили. Мені було б прикольно, якби він випадково вмер. Просто йшов кудись, послизнувся, вдарився об свій стіл та вмер, і всі такі: ой блять. Сподіваюся, що він помре швидше.