55-річний Вадим Джувага – історик, і він добре знає історичного українського ворога – Росію. А ще Джувага – воїн Збройних Сил України, і він вирішив узяти до рук зброю, щоб самому докластися до історії.
Вадим Джувага пішов у військо ще до повномасштабного вторгнення. У 2014 році він записався на війну добровольцем, пізніше займався волонтерством, а у 2019-му підписав повноцінний контракт із ЗСУ. У перервах між боями пан Вадим розповідає товаришам про історію України, про одвічного українського ворога, і про історію населених пунктів, які захищає із побратимами там, на рідній Донеччині.
Вадим Джувага розмірковує в інтерв’ю для ҐРУНТа про трагедію рідного Маріуполя, про те, чого він не може зрозуміти у поведінці деяких маріупольців, про переосмислення історії і про місце історика на війні.
“Історику не треба пояснювати, що таке наш заклятий сусід, і яку мету ставлять російські можновладці”
– Пане Вадиме, ви у війську вже кілька років; пішли в армію ще до повномасштабного російського вторгнення. Коли ви відчули необхідність не просто вивчати історію, а впливати на неї на фронті?
– Серед істориків побутує такий жарт, що історик – це не професія, а діагноз. Бо історики прагнуть не лише вивчати, а й творити історію, як кажуть, власними руками. Взяти хоча б для прикладу Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, Панаса Феденка. Це історики, які творили історію. Якщо йдеться про теперішню війну, то Україну захищають зброєю історики Микола Лазарович, Вахтанг Кіпіані, Олександр Алфьоров, Володимир Бірчак та інші.
Я був в авангарді становлення українського національно-визвольного руху наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Брав активну участь у створенні Руху, “Просвіти”, українських партій на Донеччині. Пройшов студентське голодування 1990 року, Майдани 2004 і 2013-2014 років. Коли навесні 2014 над Україною вкотре постала загроза існування, я пішов на фронт. Бо історику не треба пояснювати, що таке наш заклятий сусід, і яку мету ставлять російські можновладці. Спочатку воював як доброволець, пізніше пішов у волонтерство. А у 2019-му підписав контракт із ЗСУ. Моя армійська спеціальність – розвідник за повітряним простором і стрілець-зенітник.
Чи впливаю особисто на хід історії на фронті? Мабуть, так. Бо з дії індивідуумів складається загальний чин нашої армії, загальний чин держави – те, що викликає захоплення і повагу у всьому цивілізованому світі.
– Що для вас на фронті найважче?
– Дуже важким був початок повномасштабного вторгнення. Ми відступали. Залишали окупантам, які прийшли з боліт, нашу землю, яку згодом доведеться повертати ціною здоров’я і життів наших хлопців. Важкими були перші втрати, коли доводилось навіки закривати очі друзям, з якими я служив уже не один рік.
Але найважчим було усвідомлення того, що російські окупанти методично знищують мій рідний Маріуполь, ті місця, які я пам’ятаю з дитинства, про які міг розповідати – і розповідав – годинами. Важко було розуміти власне безсилля… Тоді я виконував бойові задачі у Волновасі. Мені зустрічались гарячі голови, які пропонували йти самотужки відбивати Маріуполь, проте далі розмов справа не просунулась.
А зараз… Як кожному бійцю, болять втрати побратимів. Недавно на Хмельниччині поховали нашого побратима Володю Березюка, позивний Хоттабич. Він був душею нашого підрозділу, був добрим організатором і майстром у всіх справах, за які брався. Уламок не вибирає…
– Ваш рідний Маріуполь став однією з найбільш трагічних сторінок цієї війни. Як ваші рідні пережили активну фазу війни? Чи вдалося їм виїхати?
– Моя оцінка: активна фаза війни тривала із 2014-го аж до 2020-го. А вже потім – із 19 лютого 2022 року. Наші війська на лінії фронту ще тоді постійно зазнавали масованих обстрілів зі ствольної та реактивної артилерії.
На той момент (період облоги Маріуполя, – Ред.) я воював у складі свого підрозділу у Волновасі, потім – під Вугледаром. Старався слідкувати за подіями в Маріуполі. У місті були мої друзі, які обороняли його у складі ТрО, 36-ї та 56-ї бригад ЗСУ, працювали на нашу розвідку. Більшість із них і досі у полоні… Багатьом вдалося вирватись із палаючого оточеного міста. Один знайомий – навіть на велосипеді. Зараз він теж на фронті.
Під час боїв за Маріуполь “визволителі” спалили мій будинок. Ця будівля 1910 року, вона була пам’яткою архітектури. Там бував Нестор Махно, в ньому пройшли останні дні засновника знаменитої циркової династії Володимира Дурова, згодом там розміщувалось обласне грецьке видавництво. У вогні згоріла моя бібліотека з унікальними виданнями української діаспори, комп’ютери, унікальні документи й матеріали з історії України, Донеччини та Приазов’я. Тобто все, що збирав протягом життя – не тільки я, а й мої рідні.
Щодо родичів… Вони зникли зі зв’язку ще 2 березня минулого року, коли у Маріуполі окупанти знищили логістику українських мобільних операторів. Єдину вістку я отримав від них, що живі, в листопаді. Відтоді – знову невідомість. Як їм вдалося пережити цю зиму, я не знаю. Але сподіваюсь на краще.
“Більшість хлопців на передовій розбирається в історії України. І вони знають, за що воюють”
– Українці переживають спалах зацікавлення до власної історії. Чи ви помічаєте такий інтерес серед тих, із ким служите? Бійці вас про щось питають?
– Звісно. Мене часто просять як історика висвітлити той або інший аспект історії України. “Цікаво знати, чому ми такі “фашисти” в очах ворогів”, – жартують хлопці.
Питання ставлять різні. Питають і про символіку – що означає червоно-чорний прапор і яка його історія, і про місце Бандери в історії України, і чому націоналісти викликають підвищену лють у росіян, і скільки нам доводилося воювати з росіянами, причини конфліктів. Питань дуже багато.
До речі, мобілізація привела до ЗСУ багато людей з вищою освітою. І загалом, треба відзначити, що більшість хлопців на передовій розбирається в історії України. Знають, за що воюють, тобто – вмотивовані. І я в міру сил підтримую їх мотивацію.
Коли ми у вересні минулого року перебували під Бахмутом, я на прохання побратимів навіть прочитав цикл лекцій про історію Організації українських націоналістів. Під час роботи нашої артилерії розповідав про події Другої світової. Тоді вперше якраз працювали “Хаймарси”. Символічно.
Часто доводиться розповідати про історію Донеччини. Наш підрозділ воює тут із самого початку повномасштабної війни.
– Армія під час великої війни – це такий казан, коли поруч перебуває багато людей різного віку, із різних регіонів, професій, із різними світоглядами. Це буде мати вплив на розвиток суспільства у майбутньому?
– Вже на самому початку війни зародився могутній рух волонтерів і ветеранів. З якими, нагадаю, тодішня влада намагалася боротися. А ветеранський і волонтерський рухи – могутня сила громадянського суспільства, яка повинна нагадати чиновникам, для чого їх обрали, і примусити їх працювати на користь народу. І не треба чекати на кінець бойових дій. Влада має працювати, як працюють на передовій бійці й волонтери.
“Якби європейські держави допомагали УНР так, як Україні нині, ми зберегли б незалежність сто років тому”
– Які історичні уроки українці так і не вивчили? До яких наслідків це призводить?
– Головний невивчений урок – це те, що ми погано знаємо власну історію. Я б сказав, нерозуміння власного минулого.
Другий – погане знання східного сусіда, відверте ігнорування. Звідси походить ота майже дитяча образа: ну чому вони такі, що ми їм зробили, вони ж наші брати тощо. Я дуже часто чув подібне у 2014 році. І така тенденція була у всьому суспільстві.
З цими ж причинами пов’язана й інертність з боку влади, яка за тридцять років так і не створила системи історичної освіти, як і системи патріотичного виховання.
Приклад Маріуполя – росіяни досі рівняють місто із землею, а майже чверть населення уперто продовжує там жити. І далеко не всім нема куди виїхати. А деякі залишенці – не всі, звичайно – з незрозумілою мені радістю кажуть на камеру російським пропагандистам, що Україна їх гнобила, а тепер їх нарешті визволила Росія… Від газу, води, пристойної їжі, а часто – від домівок і рідних.
– Чи бачите ви якісь паралелі між сьогоденням та історичним минулим, зокрема, на Донеччині та Луганщині?
– Перша паралель, яка напрошується відразу – це Українська революція 1917-1921 років. Тоді новостворені українські війська вели важку боротьбу проти росіян – як “білих”, так і “червоних”. Якщо закрити очі на роз’єднання України на дві держави з власними арміями, які дуже важко йшли на діалог (ідеться про УНР і ЗУНР, – Ред.), можна стверджувати, що якби у 1919 році держави-переможці Першої світової війни надали українським військам допомогу, як це ми бачимо нині, то Україна ще б тоді зберегла незалежність. І, я впевнений, що тоді б історія Європи розвинулась інакше, без світової війни, голодоморів і голокостів.
Бо і сто років тому українські війська доволі успішно протистояли східним сусідам. Можу згадати блискучу контрнаступальну операцію по розгрому Червоної армії на Правобережжі і взяття Києва влітку 1919 року, успішний перший зимовий похід Армії УНР проти “білих” і більшовиків, героїчну оборону Замостя 1920 року, яка завершилась розгромом більшовицької спроби захопити Європу.
Тоді Європа допомагала “білим” росіянам і Польщі. І що? “Білих” росіян розгромлено. Польщі з трудом, при активній допомозі українських військ влітку 1920 року вдалося відбитися – проте російський хижак дотягнувся до неї через чверть століття. У результаті Європа отримала столітній “головний біль” від Росії. І він триває досі. Добре, що європейські держави зробили роботу над помилками сторічної давності і зараз допомагають нам.
Щодо Донеччини, то тут історичні паралелі знайти важко. Донеччина є прикордонним регіоном з Росією. Важкі прикордонні конфлікти українців з московитами відбувалися ще у XVII-XVІІІ століттях. Тобто донецькі степи рідко коли були спокійним місцем. Тоді ще не працювала потужна пропаганда про те, що, мовляв, росіяни нам “брати”, і ставлення до зайд зі сходу було відповідним – вогнем і шаблею.
“Росія мала напасти – і напала. Українська нація мусила згуртуватися – і згуртувалася”
– Ваше бачення та відчуття історії змінилося на фронті?
– Не змінилося. Історія – об’єктивний процес. Росія мала напасти – і напала. Українська нація мусила згуртуватися – і згуртувалася.
– Як зміниться погляд на українську історію після закінчення цієї війни?
– Сподіваюсь, що після перемоги у нас продовжиться дерусифікація. Вона має охопити і схід України, який нині тимчасово окупований. А значить, потрібен новий погляд на історію України, позбавлення від багатовікових нашарувань російської пропаганди. Це стосується насамперед історії українського Півдня, тобто Причорномор’я і Приазов’я.
– Очікуєте, що збільшиться кількість досліджень?
– Початок війни з Росією – я маю на увазі 2014 рік – підвищив інтерес до історії нашого регіону. Вийшла серія досліджень з історії південно-східної України, зокрема, Ярослави Вірменич, Тараса Чухліба, Федора Турченка, Лариси Якубової, Володимира Молчанова, Руслана Пирога тощо. Але після Дебальцівської катастрофи та завмирання фронту весною 2015 року інтерес до історії Півдня потихеньку згас. Дуже шкодую, що досі не перевидано спогади генерала Володимира Сікевича, який звільнив Донеччину від “червоних” росіян у квітні 1918 року.
Ну і, звісно, нас чекає величезний пласт літератури про сучасну війну. Не лише спогади, а й історичні монографії з глибоким аналізом причин, ходу і наслідків війни.
