“Було страшно кожного дня”: історії журналістів, які працювали в окупації у Херсоні, Бердянську і Маріуполі

Іван Антипенко

У березні цього року десятки українських редакцій опинилися в окупації. Журналісти відчули на собі ворожі репресії одними з перших. Багато репортерів опинилися у так званих “чорних списках”. Представники російських спецслужб викрадали медійників, застосовували фізичне насильство, погрожували, незаконно утримували у в’язницях.

Незважаючи на загрозу для життя, багато журналістів вирішили залишитися на захоплених територіях і продовжили роботу. ҐРУНТ зібрав історії трьох журналістів із окупованих Маріуполя, Бердянська і Херсона. Вони здійснювали приховану зйомку, ходили на мітинги, допомагали людям знайти бомбосховища – і продовжують розповідати, що відбувається в їхніх рідних містах. 


“Я розумів, що це може закінчитися арештом і допитами”

blank

Олександр Корняков, фотокореспондент медіаплатформи “Вгору”, Херсон

– Коли росіяни окупували Херсон, я з перших днів зрозумів, що працювати так, як раніше, не зможу. Ходити з фотоапаратом по місту я вже не міг. 

На початку березня почалися масові проукраїнські мітинги. 5 березня я пішов на демонстрацію. Думав, прийде кілька сотень людей, а прийшли тисячі. Тоді я пошкодував, що не взяв фотоапарат. І на наступний мітинг я вирішив ризикнути і взяв із собою стареньку камеру з об’єктивом. Думав: якщо заберуть чи розіб’ють, то не так шкода.

– Невдовзі у Херсоні почалися репресії і викрадення. Росіяни шукали організаторів протестів, активістів, військовослужбовців. Я кілька разів бачив, як окупанти під час мітингу знімали мене на камеру. Мене було одразу помітно: щоб зняти свої кадри, доводилося вийти перед людьми. Я почав лягати спати одягненим: боявся, що прийдуть і заберуть просто в трусах.

Коли почалися жорсткі розгони мітингів – із застосуванням газу, пострілами – я не знімав. Було страшно кожного дня. Я розумів, що рано чи пізно це може закінчитися арештом, допитами. Тому просто ходив містом, дивився. 

У травні я знову почав знімати. Не міг просто так сидіти, мучився. Я спробував пристосуватися до непомітної зйомки телефоном, виробив собі кілька правил та ідей, як це робити. Зменшував яскравість на дисплеї, щоб не було видно екрана; носив сумку, щоб робити вигляд, ніби я її поправляю, а в цей час фотографував; почав носити провідні навушники – наче я слухаю музику з телефона, хоча насправді знімав.

Я мусив уважно дивитися, хто поруч. Крім військових у формі, містом ходили російські “феесбешники”, поліцейські у цивільному одязі. Вони слухали, що люди говорять на вулицях, на ринках, у чергах. 

Я фотографував, як живе Херсон. Вдома всі фотографії одразу скидав на гугл-диск, із телефона все видаляв, користувався окремим браузером. Відправляв знімки в редакцію, ділився з колегами із міжнародних агенцій. 

Це життя було дуже сумним і одноманітним: люди лише на ринках, черги, хаотична торгівля, багато п’яних. Пробував знімати й росіян. Зйомка була прихована, тому не завжди виходило. 

“Під під’їздом сиділо двоє сторонніх. Мене впізнавали місцеві колаборанти”

– Згодом із двох джерел повідомили, що мене розшукують. Я почав жити у помешканні знайомих – вони залишили ключі, щоб я пригледів за житлом. Додому не повертався: мені говорили, що росіяни встановлюють місце мого перебування. У мене навіть одягу не було. Шорти, футболка – у чому прийшов, у тому й залишався. 

Спочатку я не дуже серйозно сприймав цю інформацію. Але потім дізнався, що викрали журналістку Анжелу Слободян, тримали її понад місяць. Приходили й до іншої колеги.

Після двох тижнів я все-таки прийшов додому. Хвилювався через свою хату, до того ж, треба було забрати хоч якісь речі. Сусіди сказали, що на дитячому майданчику кілька днів поспіль зранку і ввечері сиділо двоє сторонніх людей, спостерігали за нашим під’їздом. Не знаю, ким були ці люди, і не можу бути впевнений, чи вони шукали саме мене… Але за сукупністю інформації почав дійсно остерігатися. 

У місті я зустрічав місцевих ватників, колаборантів, які знають мене і мою позицію. Вони теж мене бачили. Тому я не знав, чого очікувати. 

blank
Проукраїнський протест в окупованому Херсоні (автор фото – Олександр Корняков)

“Сподівався зняти підняття українського прапора”

– 10 серпня я виїхав із Херсона. Постійно переховуватися не хотілося. І я вже не міг виконувати свої професійні обов’язки. Я був змушений залишити фотоапарат: мені радили його не брати, щоб не привертати зайвої уваги. Але покинути все не міг, узяв об’єктив і фотоспалах. Коли виїжджав, то пощастило – жодного разу не перевірили телефон. У Василівці був жорсткий огляд. Фототехніку я приховав, а речі одразу розклав із сумки. Їх оглянули і сказали складати назад.

Я дуже сподівався дочекатися вступу наших військ у Херсон, зняти підняття українського прапора. Але обставини склалися інакше… Тепер працюю на вільній території. Намагаємось більше приділити увагу херсонському напрямку. 

Із колекції фотографій з часів окупації зробили виставку, показуємо її у різних містах України. Важливо розповісти людям те, що відбувалося в Херсоні у перші місяці окупації. 


“Ми почали писати агресивніше, називали росіян “орками”. Це й привернуло їхню увагу”

blank

Сергій Старушко, 

журналіст медіа-групи “ПРО-100”, Бердянськ

– Оскільки я живу в Бердянську, то війну ми відчули ще у 2014 році, коли захоплювали Маріуполь, коли був великий потік біженців, коли створювали полк “Азов”. 

Я розумів, що рано чи пізно ця війна почнеться, тому паніці не піддавався. У нас дві російські ракети влучили в частину ППО, були загиблі. Хоча більшість військовослужбовців за день-два до вторгнення вивели із міста.

24 лютого я заспокоїв родину і відразу вийшов на зв’язок із колегами. 

“Мимо нас ішли колони. Я розумів: ми вже фактично окуповані”

– Коли почалося вторгнення, ми одразу домовилися з колегами, що працюватимемо з дому. На чергуванні працювали журналісти, які їздили містом, знімали, що відбувається, як реагують люди, брали коментарі про бомбосховища. Хоча я розумів, що ми вже фактично окуповані. 

Мимо нас ішли колони важкої техніки на Маріуполь. І спочатку в Бердянськ вони не заходили. Так тривало до 27 лютого. Потім почався обстріл цих колон українською авіацією. Вони зайшли в місто. Великими групами “прочісували” весь Бердянськ, займали адмінбудівлі.

Я розумів, що наша робота як журналістів тепер не буде такою, як раніше. Я закликав колег виїжджати з міста. Далі нам було небезпечно не те що працювати, а взагалі там залишатися. Застерігав усіх, що по нас прийдуть рано чи пізно. 

Ми все-таки продовжували працювати. І навіть стали дещо заграватися, почали агресивніше писати про окупантів – через те, що багато бердянців виходили на мітинги. Ми почали називати росіян “орками”. Зрештою, це привернуло їхню увагу.

“Если б не 8 марта, я б ее даже уебал”

– Пригадую, було 8 березня. Ми вирішили зібратися на офісі, привітати дівчат. Швидко з усім упоралися і вже хотіли їхати по домівках. І тут приїхали російські військові. Оточили будівлю, зайшли всередину. Потім приїхали фсбешники, почалися допити.

Я намагався вискочити через чорний вхід, але мене зупинило двоє військових. Ми розговорилися. Вони казали, що прийшли нас “звільняти”. Загалом, у відповідях губилися, казали: “Всё будет харашо”. Після цього мені зателефонувала керівниця і попросила зайти на студію. Вона сиділа в компанії двох співробітників ФСБ. Коли я зайшов, її відпустили. Мене питали, чи я адмініструю телеграм-канал. Я сказав: “Так”. Вони додали, що моя начальниця намагалася нас прикрити. “Если б не 8 марта, я б ее даже уебал”, – сказав один із них. 

Ми пішли в іншу кімнату. Туди увірвалося ще двоє фсбешників. Почали бити, погрожували. Змушували до співробітництва. Казали, що ми “брати”, що наші діди разом воювали проти фашистів, а ми тут “нацизм розвели”. Стандартний набір російської пропаганди. У той же час, вони говорили, що поважають патріотичну позицію, якщо я виступаю за свою країну, бо вони теж за свою. Все звелося до того, що мене поставили перед вибором – або співпрацювати, або мені буде гірше. Один із них сказав прямо: якщо я не розповім все їхнім хлопцям зараз, то мене відвезуть туди, де я точно розповім. 

Почали допитувати, хто в місті головний, хто чим займається, хто був в АТО… Доводилось називати деякі прізвища. Це були хлопці, які перебували тоді в Маріуполі або виїхали. Ну і багатьох я знав лише по іменах. Мене змусили підписати папірець, що я погоджуюся на співпрацю, визнаю необхідність “спеціальної операції”. Записали відео, де я назвався і сказав, що оголошую війну “Правому сектору” і нацбатальйонам. Пригрозили, що це відео скинуть куди треба, і вже свої зі мною розправляться. 

Редакції теж запропонували “співпрацю”, хорошу зарплату. Дали на роздуми два дні і відпустили. Наступного дня ми зібралися командою в міському гуманітарному штабі і написали заяви на звільнення. Весь колектив. 

“Підписники зрозуміли, що редакцію захопили, і самі допомогли заблокувати сторінку”

– Нас змусили додати їхніх людей в адміни до наших сторінок в Інстаграмі й Телеграмі. Я теж залишався адміном, але нічого не постив, за винятком важливої гуманітарної інформації. 

В Інстаграмі вони запостили картинку, на якій зображено руку в жовтоблакитному кольорі, котра тисне руку з триколором, і додали питання до підписників: якими будуть стосунки між Україною і Росією? І тут велика подяка людям, які почали масово скаржитися на сторінку! Звичайно, вони зрозуміли, що редакцію захопили. І після скарг сторінку заблокували. Але спочатку люди пояснили у коментарях, куди русні відправлятися.

Я просидів у Бердянську ще місяць. Як журналіст збирав трохи інформацію. Але мав певний страх через те, що росіяни забирали мій телефон, і я не знав, що вони з ним зробили, чи можуть мене прослуховувати. Давав коментарі для медіа анонімно, навіть трохи партизанив – ходив знімати деякі об’єкти, які просили хлопці з фронту. Решту часу витрачав на те, щоб вижити. Ранок починався з того, щоб знайти десь хліб та іншу їжу, вистояти в чергах.

Наші радіо і телебачення фактично не працювали. На радіо вони прийшли одразу і ввімкнули заготовлений текст про “звільнення”. Телемовлення вимкнули і через тиждень пустили ефір своїх каналів. Згодом виявилося, що кілька наших колег пішли на співпрацю з росіянами. Знімають для них відео.

Я виїхав з родиною 11 квітня. Дорога була важкою: Токмак, Пологи, Оріхів, Запоріжжя. Їхали цілий день, пройшли щонайменше 15 блокпостів. В машині були жінки й діти – таких пропускали швидше. Хлопців усе ж змушували роздягатися, дивилися татуювання, сліди від зброї. Ретельно перевіряли документи й телефони. Я свій чистив десь три дні. 

У Запоріжжі я одразу повернув контроль над нашим Телеграмом. В Інстаграмі довелось створити нову сторінку. З тими колегами, які виїхали, ми почали працювати дистанційно. Продовжуємо інформувати про те, що відбувається в Бердянську та Приазов’ї.


“На студії все згоріло. Але не дісталося окупантам”

blank

Микола Осиченко,

президент Маріупольського телебачення

– 24 лютого я прокинувся від дзвінка мого старого друга з Києва. Це був дуже несподіваний дзвінок: він зателефонував мені, здається, о пів на шосту, знаючи, що я сплю. Сказав, що почалася війна, бомблять Київ і всю Україну. Я нічого ще не чув. Але після новин спати вже не міг.

Зібрав нараду на роботі, керівників усіх відділів. Відмінив пряме ефірне шоу, яке починалося о 6-ій ранку. Яке зараз ток-шоу?!. Ніхто з нас не розумів, що робити і як нам бути. Зняли з ефіру всі розважальні програми, збільшили кількість випусків новин на вечір і почали запрошувати експертів, посадових осіб, які відповідали за цивільну оборону, медицину, постачання. 

– Я зідзвонився з військовими, з поліцією: мені було важливо розуміти, що відбувається насправді, наскільки все важко і чого чекати. У нас була бесіда з управлінням цивільного захисту міста. Треба було швидко зробити відео про оповіщення, про повітряні тривоги, про евакуацію. Поширили ці ролики серед інших місцевих ЗМІ, надіслали в обладміністрацію. Робота журналістів полягала в інформуванні жителів про те, що відбувається, і як поводитись.

Перші кілька днів працювали у посиленому режимі. Журналісти їздили по місту, дивилися сховища, брали коментарі у людей після обстрілів, їздили по лікарнях. Ми намагалися розповісти людям, що робити при вибухах, пораненнях. Показати, де працюють банкомати, аптеки, як змінюється рух громадського транспорту. 

Наше місто останні вісім років провело на лінії зіткнення, тому звуки пострілів для маріупольців не нові. Інша справа – крилатими ракетами розбили станції ППО і радіолокаційні станції, які розташовувались не тільки на лівому березі, з боку Росії, а і на правому. У Маріуполі всі розуміли: це місто найбільш укріплене зі сходу. Але ніхто не знав, що наступ буде із південного заходу. Декілька днів люди були спокійними. До того моменту, поки вони не розбили наше ППО і не почали бомбити літаками, у них успіхів не було. 

“Я вирішив залишитися. Жалкував про це кожного дня до 15 березня”

– Я керівник телеканалу (медіаплатформа Маріупольського телебачення включає телеканал, сайт, сторінки у соцмережах, – Ред.). У момент, коли почалася повномасштабна агресія Росії, в мене було 89 співробітників. Я розумів: якщо виїду, колектив почне панікувати. В ефірі буде казна-що, а якщо в ефірі буде казна-що – зважаючи на популярність каналу – в жителів міста також почнеться паніка. Я мав можливість виїхати 24, 25, 26 лютого. Після 26-го з південного заходу вже пішли танки. 

Про своє рішення я жалкував кожного дня, до 15 березня, коли нарешті вдалося виїхати. Жалкував, бо разом зі мною тут залишилася і сім’я. 

2 березня у нас почалась робота зовсім в іншому ключі. Тоді росіяни розбомбили центральну електричну підстанцію, і місто повністю втратило електропостачання. Я сподівався, що його можна буде відновити, тому ще добу протримав телеканал на дизель-генераторі. Все зупинилося, в місті електрики не було. Заступник міського голови сказав мені, що відновити електропостачання було вже неможливо. Для цього були потрібні нові великі деталі, які привезти не було можливості: ми вже жили у блокаді. 

“Коли росіяни заїхали в місто, мене почали розшукувати як керівника “нацистського телеканалу”

– Разом із електрикою в місті зникло і водопостачання. Потім пропало тепло, був тільки газ. Ми розуміли, що населення не має доступу до телевізорів і шукатиме інформацію в діджиталі. На момент початку повномасштабного вторгнення на нашому каналі в Телеграмі було 4,5 тисячі підписників. Після 2 березня, коли ми почали повідомляти жителів про повітряні тривоги, про те, в якому районі і на якій вулиці тривають бойові дії, кількість підписників зросла до 22 тисяч – буквально за один-два дні. Поки люди мали заряджені телефони, вони читали нас. 

Системи оповіщення в місті теж лягли. Не було ні сирен, нічого. Люди розуміли, що йде артобстріл чи авіаналіт або по звуках обстрілів, або по звуках літака. Потім почав зникати мобільний зв’язок, читати нас уже не було змоги.

Іще 2 березня ми зв’язалися з адміністраторами телеграм-каналів міста, з якими до війни конкурували, і я переконав їх укласти мир, поки триває війна. Ми створили окрему групу, де були всі адміни. Я мав зв’язок із військовими і розумів, де тривають бої, де небезпека авіанальоту. Тому всі телеграм-канали подавали одну і ту ж інформацію про тривоги, відбої тощо. Якщо ми врятували цим хоч декілька життів, то це вже було недарма.

У перший-другий день ми робили дайджести. Журналісти з телефонами виходили на вулиці поруч із своїми будинками, режисери монтажу на телефонах монтували зйомку, і ми викладали у мережу. Потім у співробітників сіли телефони. Так вийшло, що залишився лише я із правами доступу до діджитал-ресурсів. 

Я людина з досвідом, донеччанин. У 2014 році виїхав із Донецька. Тож коли все почалося 24 лютого, я розумів, що це буде жорстко, але думав, що триватиме максимум тиждень. Я зарядив усі павербанки, ноутбуки, заправив машину, зробив запас їжі і води. У мене телефон мав енергію майже всі ці тижні, поки ми були в блокаді. Я вимикав його майже на весь день. Щоб спіймати мобільний зв’язок, ішов на десятий поверх будинку. Там вмикав телефон, викладав у мережу маленькі відеоблоги. Як виявилося потім, багато людей дізнавалося про те, що насправді відбувалося в Маріуполі, завдяки моїм постам.

13 березня під мій будинок у центрі міста російський літак випустив три ракети, у нас повилітали віконні рами. Через два дні ми вирішили виїжджати. Тоді ж у місті з’явилися чутки про міфічний зелений коридор із Маріуполя до Запоріжжя. Ми виїжджали майже добу, хоч до війни ця дорога забрала б 2-3 години. Проїхали десь двадцять блокпостів. На кожному я хвилювався, що росіяни теж могли бачити ці мої відеоблоги. Якби це сталося, я б точно далі не поїхав. Знаю, що через кілька днів, коли росіяни зайшли глибоко в місто, мене почали розшукувати як керівника “нацистського телеканалу”. Якби ми з ними зустрілися, то нашого з вами спілкування, напевне, зараз не було б.

“Ми чекаємо деокупації. І маємо договір – запускаємо маріупольське телебачення відразу після звільнення”

– По приїзді в Запоріжжя я почав збирати інформацію про колег. Уявляв собі, що з ними могло трапитись… Аж наприкінці травня я переконався, що всі мої люди живі. Хтось виїхав через Україну, хтось – через Росію. Частина поїхала в Європу, частина, на жаль, в Росію. Дуже мало людей залишилися там і почали працювати на окупантів. 

Зі мною в Запоріжжі працює команда з семи людей. Ми записуємо історії маріупольців, які виїхали, які вижили в Маріуполі. Допоки ми не звільнили Маріуполь, наше телебачення не мовить: немає куди мовити. Чекаємо деокупації, і з тими людьми, які нас не зрадили, ми маємо чіткий договір – повертаємося і запускаємо маріупольське телебачення знову.

2 березня, коли відключили світло і ми попрацювали на генераторі, я заборонив усім приходити на роботу в офіс. Я не хотів, щоб зі студії можна було вийти в ефір. Я розумів: нас можуть захопити. Але ні в якому разі не можна, щоб під моїм логотипом із моєї студії хтось вийшов в ефір з російськими меседжами. Тому три найважливіші деталі “ефірки” сховали в трьох різних місцях три людини, які не знали про інші місяця. Про всі схованки знав лише я. Також ми повністю заблокували вхідні металеві двері до каналу. 

10-11 березня до мене прийшли люди, які жили поруч з офісом, і сказали, що туди прилетів снаряд. Зайнялася пожежа і частина будівлі вигоріла, включно з нашим п’ятим поверхом. Вигоріла якраз та частина, де були студії. Потім мені розповідали, що після пожежі в будівлю полізли мародери. Винесли все. Але, як мінімум, воно не дісталося окупантам.


💡 Матеріал створено у межах проєкту “Сміливі свідчити: як журналісти змінюють хід війни” за підтримки проєкту Supporting Journalism in Distress, який реалізує ГО «Львівський медіафорум» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка