“Ты что, меня боишься? У меня просто девушки давно не было…”: історія херсонців, які виїхали з окупації із третьої спроби

Іван Антипенко

Херсон перебуває в окупації росіян уже понад 100 днів. Від 1 березня, коли в місто вступили окупанти, і дотепер жодного “зеленого” коридору для виїзду з обласного центру чи для доставки гуманітарного вантажу з інших українських міст – не було і немає. Коли люди зважуються на виїзд, вони щоразу ризикують. 

Херсонці виїжджали із міста різними шляхами – через Миколаївську і Запорізьку область або окупований Крим. Достеменних даних про кількість переміщених осіб ніхто не знає. Наприкінці травня міський голова Херсона Ігор Колихаєв заявив, що в обласному центрі залишилося приблизно 170-180 тисяч мешканців. Голови ОСББ розповідають на умовах анонімності, що з багатоквартирних будинків виїхала приблизно третина жильців. До 24 лютого населення Херсона складало приблизно 300 тисяч осіб.

У довгій дорозі до вільної землі херсонцям доводиться пройти через десятки російських блокпостів, детальні огляди, допити, психологічний тиск. Повідомлялося про випадки, коли людей при спробі виїзду захоплювали у неволю. Під час евакуації фіксували випадки загибелі – дехто загинув під обстрілами біля лінії фронту у зоні активних бойових дій, декого окупанти вбили в глибокому тилу під Херсоном.

Денис і Вікторія виїхали з Херсона трохи більше тижня тому, 11 червня. Їм вдалося покинути окуповане місто лише з третьої спроби. В інтерв’ю для медіа ҐРУНТ вони розповідають про те, як переживали окупацію, які муки довелося пережити під час виїздів, і про те, у що тепер вірять.


Денис: “Було враження, що нас мають от-от визволити”

– У перші дні війни був шок. 24 лютого я прокинувся о 6-ій ранку від дзвінка сестри, вона сказала: “Почалося”. Я планував залишатися: було враження, що місто чинитиме опір. Хотів волонтерити. Десь 27-28 лютого стало зрозуміло, що Херсон опинився в оточенні. Виникла тривога. В місті не було нашої поліції і військовослужбовців.

Коли росіяни почали заходити, з’явився страх. Одного разу ми побачили велику колону російської техніки. Дивилися через жалюзі, у цей час їхній солдат поправив автомат – а ми злякалися, вирішили, що він нас побачив і спрямовує зброю в наш бік. Намагалися сидіти вдома. Було враження, що нас мають от-от визволити. Потім почалася примусова адаптація до цих нових умов.

В останні тижні моральний стан був дуже гнітючим. Ми бачили, що місто намагаються асимілювати. Російські паспорти, товари, рублі, блокпости, немає зв’язку, інтернет їхній… У звичайному житті я україномовний, але коли виходив у люди, то мусив говорити російською або суржиком. У місті став помічати чужих людей, які не орієнтуються в наших назвах, у місцевості. Йде парочка попереду, і хтось каже: “Ну, “МоршИнскую ми уже купілі”. Ну і такий говір чисто російський, навіть не з Криму. У чергах можуть з’являтися люди, які розганяють зраду, що Україна нас кинула. 

Ми знали, що росіяни ходять по квартирах, викрадають людей. Це неможливо передбачити чи якось себе убезпечити. Ми зрозуміли давно: треба їхати. Але були страхи, бо батько в мене в лавах ЗСУ, а тут є рідні, були друзі, ми мали ще деякі причини… Але на момент, коли ми виїжджали, з нашого оточення – а це кількадесят людей – у Херсоні залишився мало хто.

Перші спроби. “Почалися натяки. Ми русскіє, ми нє обіжаєм…”

Перша спроба – ми хотіли поїхати через Снігурівку десь 23 квітня. А там випускали до 20-го. Ми зібралися, а в цей час мій друг уже був у дорозі – перебував у колоні, ночував десь у селі. Я набрав його [телефоном] – той сказав, що колона розтягнулася на шість кілометрів, і нікого не пускають. Ми вирішили не стартувати. А друг простояв іще кілька днів, потім повернувся в Херсон і виїхав уже іншим шляхом. 

Друга спроба була всередині травня. Ми намагалися виїхати через Давидів Брід. Стартували спокійно, пройшли кілька блокпостів. На одному були ідейні “деенерівці” – там роздягали чоловіків, оглядали речі. Але ми пройшли його нормально – я показав “білий” військовий квиток і все.

За Бериславом, перед селом Томарине, уже стояла велика колона. Ми чекали вісім днів. Ночували у Бериславі – спочатку у родичів, а потім у незнайомих людей, які нас прихистили, підгодовували, і навіть не брали за це грошей. Коли нам сказали, що є наказ не пропускати нікого цією дорогою, вирішили повернутися в Херсон. 

У районі Тягинки нас зупинив “деенерівець”. За ним підійшов інший військовик – росіянин. Потім звідкись з’явилося ще кілька росіян. Вони мали чисту форму – були схожими на офіцерів, не просто солдати. Оточили машину, сказали вийти, відкрити багажник. Почали нишпорити у кожній сумці, кожній кишені – дивилися все. 

Кожен ставив однакові запитання: “Куди їдеш? Служив чи ні? Ставлення до АТО?” Я вдавав аполітичного дурника – казав, що не розбираюся, що ця війна набридла, намагався нейтрально говорити. Детально перевіряли телефони і ноутбуки, невдоволено коментували, що там все почищено. Паралельно з цим тиснули психологічно на дівчину. Почалися брудні натяки, при тому казали, що вони “не кусаються” або: “мы русские, мы не обижаем людей”.

Віка: “Хлопців вивели, а мене перекрив один чорт. Стояв і дивився…”

– Того дня, коли ми поверталися через Тягинку, на трасі майже нікого не було. У машині їхали Денис, його друг і я. Вони (солдати окупаційних сил, – Ред.) вилізли із якихось кущів, це був навіть не блокпост. Причепилися – нарікали, що немає довіреності на машину (хоча згідно з українським законодавством це не обов’язкове).

Хлопців вивели, а мене перекрив один чорт. Він стояв і просто дивився на мене. Я намагалася дивитися прямо. Потім він сів на водійське сидіння, посунувся до мене ближче і каже: “Ну, давай” – вказуючи на рюкзаки, котрі стояли біля мене. Там були особисті речі, гроші, кілька золотих прикрас. Я почала показувати вміст наплічників, а він говорить: “Ты что, меня боишься? Я тебе верю, почти. Не надо бояться. У меня просто девушки давно не было… Я восемь лет на войне. Была б ты со мной, была б, как за каменной стеной”. Я дуже злякалася. 

Потім поліз у мій рюкзак, побачив пляшку вина, одразу забрав її. Розірвав гігієнічні прокладки. Побачив золотий ланцюжок і обручку. Я питаю: “Заберете?”, а він: “Я что, вор?”.    

Побачили дві коробки від iPhone – а телефон один. Почали випитувати. Ця коробка залишилася від іншого телефона Дениса, який ми заховали, так само, як і гроші. Цього виявилося досить, щоб викликати у них підозру. В результаті забрали в нас їжу, вино, ці коробки… Думаю, вони їм потрібні для вкрадених телефонів з наших магазинів.

Наприкінці огляду він кілька разів перепитував, чи нічого не пропало, чи гроші на місці. Я сказала, що грошей не веземо. Він запитував про це знову і знову – хотів, щоб я почала оглядати ті речі, де ми нібито заховали готівку. Я повторила, що грошей немає.

Ми повернулися у Херсон. Трошки відійшли, заспокоїлися. Я ще встигла відвідати батьків – це у межах області. Їхала автобусом. За Антонівським мостом на посту, що називається “Наірі”, вони зняли хлопця з автобуса і кудись забрали. У його телефоні знайшли переписку – друг називав окупантів “орками”. Потім, як розповідала мама, він зателефонував і повідомив, що його внесли в якусь базу. Минуло декілька днів, він не повернувся. Не знаю, що з ним зараз, бо немає зв’язку.  

Страшно від того, що ти не знаєш, як поводитися і як поводитимуться вони, люди зі зброєю, які прийшли в наше місто, які почуваються там спокійно, мають владу над простими людьми. Вони повторюють, що Херсон – це Росія, кажуть, війна нас всюди дістане. 

Третя спроба. “Нам дуже допомогло, що в машині були жінка з дитиною”

– Втретє ми спробували виїхати 11 червня, – розповідає Денис.

На першому посту за Антонівським мостом підійшов якийсь тувинець, попросив документи, захотів оглянути багажник. І питає: “Наколки есть?”. Я якось інстинктивно вичавив зі себе: “Ні”. Він повірив – а я в цей момент думаю: “Навіщо я це сказав? Якщо він перевірить, будуть проблеми”. 

Щоразу, коли ми пробували виїхати, я боявся, щоб нас не роздягали. У мене є фанатське татуювання – там напис “Твої кольори в серці назавжди”, на одному плечі – число “19”, на іншому – “27”, що символізує рік заснування футбольного клубу “Динамо” (Київ). Я подумав, що казатиму: “Наколок нет – есть татуировки”, щоб якось викрутитися. Але минулося. 

Нам дуже допомогло, що в машині були жінка з дитиною. Ми взяли їх попутниками. На початку війни малюк був у бабці з дідом, а тепер мати приїхала його забрати. Дитині не розказували нічого про війну, окупантів, тож хлопець був активний, веселий, постійно щось говорив і посміхався до солдатів. Це допомагало швидше пройти блокпости. 

Ми їхали в напрямку Василівки, що у Запорізькій області. Колона перед Василівкою налічувала приблизно 80 авто. З боку Мелітополя є інший шлях, але там було більше автівок, і хтось із тієї сторони не встиг виїхати – ночували у машинах. Можна сказати, що при цій спробі нам фартило. 

На останньому посту перед “сірою зоною” жорстко оглядали всіх, і нашу машину теж. Нам попався чорт, який кошмарив найсильніше. Ті 10-15 машин, які їхали за мною, вже проїхали, – а нас він вирішив потримати. Детально оглядав речі, телефони, ставив дурні питання… Я знову переживав, щоб не роздягнув мене, бо інших хлопців з автобусу попереду змусили роздягнутися. У нашої пасажирки прискіпувався до телефону, бо там чоловік написав їй: “Потри диалоги”. Вона виправдовувалася тим, що там були інтимні подробиці. Зрештою, він нас відпустив. 

Далі плануємо на певний час поїхати в Одесу. До війни я працював у локальному туризмі. Тепер це неможливо. Можливо, буду опановувати щось нове. 

blank
Автор фото – Іван Антипенко

Віка: “У Херсоні дуже чекають на визволення”

– У Херсоні люди дуже чекають на ЗСУ, на визволення. Ми розуміємо, що це затягується на місяці, може, більше… Але я хочу, щоб всі знали, що херсонці потребують підтримки. Важливо, щоб вони не дійшли до зневіри, бо якщо вони не бачитимуть майбутнього, то поволі зсуватимуться в ту реальність, яку нав’язує росія. А коли вони бачать, що, от, працюють партизани, от, є невеликі успіхи на фронті – це дуже допомагає триматися. Іще важливо пояснювати, якою є реальна ситуація, чому звільнити Херсон – це непросто.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка