В українському місті Лисичанськ працює особливий притулок для дітей. Їх тут лише 25. Опікуються неповнолітніми дві виховательки. До притулку потрапляють діти, яких вилучили із сімей, котрі мають шанс на виправлення. Найдовший термін перебування у цій установі – дев’ять місяців. Після випробувального періоду діти або повертаються до домівок – або їх назавжди вилучають із родин. Кожна дитина тут особлива – але кожна мріє, аби рідні забрали її додому.
До лисичанського притулку приїздить знімальна група. Режисери Сімон Леренг Вільмонт та Азад Сафаров, а з ними – Олена Розвадовська, голова правління благодійного фонду “Голоси дітей”. Вони фільмують історії, розмовляють із дітьми. Іноді граються з малими. Загалом – працюють у притулку два роки.
У 2023 році, вже після того, як Росія зруйнувала приміщення дитячого притулку та окупувала Лисичанськ, документальний фільм про цих дітей та їхніх вихователів було номіновано на “Оскар” – “Будинок зі скалок” увійшов до шорт-листа і буде присутнім на церемонії вручення нагород 13 березня у Лос-Анджелесі.
Лінійний продюсер і другий режисер фільму Азад Сафаров розповідає медіа ҐРУНТ про створення стрічки, проблемних батьків, досвід дітей, які живуть у воюючій країні, а також про те, чому важливо, що “Будинок зі скалок” потрапив у номінацію саме цього року.
“Коли надворі війна і ви один – це емоційно важко”
– Що ви відчуваєте після того, як вашу стрічку номіновано на Оскар?
– Я щасливий передовсім за Україну. Дуже важливо, що Україну номінували саме цього року, коли переживаємо настільки важкі часи.
Ми знімали стрічку дуже довгий час і вклали багато зусиль. Справді багато. Я розумію: як круто, що ця слава приходить Україні. Я пишаюся, що ми з Оленою Развадовською (волонтерка, правозахисниця, голова правління благодійного фонду “Голоси дітей”, – Ред.) причетні до цього. Пишаюся, що на церемонії прозвучить, що цей фільм із України. Тому в титрах до фільму я би писав: “Україна”. А вже потім – “Азад Сафаров” і всі інші.
Ми міркуємо про те, як можемо використати це визнання для привернення уваги як до України, так і до проблем дітей в Україні через російську агресію. Здавалося б, фільм завершили. Але насправді – робота починається.
– З одного боку, це можливість вкотре заявити про Україну, а з іншого – підняти важливу проблему, яка існувала вісім років, проте не була такою видимою. У вас є очікування, як ця проблема може змінитися?
– Ми не хочемо просто зробити фільм. Ми з Лєною і фондом “Голоси дітей” пішли на зйомки лише тому, що розуміли, що робимо щось важливе для країни.
Так от, перше прагнення – змінити систему та ліквідувати інтернати. Діти мають рости у сім’ях, хоч і прийомних, або у будинках сімейного типу.
Друге – щоб на державному рівні забезпечувалася психологічна допомога дітям, які виростають без батьків. Коли ви в родині, а на вулиці війна, вас хоча би хтось обійме, заспокоїть, підтримає, потурбується. А коли надворі війна і ви один – це емоційно важко. Цим дітям потрібна якісна психологічна допомога, не для галочки. Через низький рівень зарплат якість цієї допомоги в інституціях не найкраща. Фонд “Голоси дітей” започаткував роботу мобільних психологів.
Третє – треба працювати з батьками. Проблема в тому, що ми гасимо пожежу. Ми допомагаємо дітям. Але проблема виникає раніше. Є багато випадків, коли батьки народжують, отримують виплати по 30-40 тисяч за народження дитини, забивають на неї, потім її забирають у притулки, батьків позбавляють батьківських прав. Мама народжує знову – і так по колу. Держава має вживати превентивні заходи, щоб уникнути заробляння на дітях, щоб ми не стимулювали просто народжувати і кидати дітей.
– В який спосіб ваша стрічка може допомогти із цими прагненнями?
– Я отримав листа від працівниці притулку з Дніпра. Вона запитала, чи можна фільм показувати батькам, які приходять і хочуть взяти до родини дітей. Її слова: “Він унікальний, я не бачила таких фільмів, де б показували життя дітей, коли їх батьків позбавляють батьківських прав”. Вона каже, що це кіно важливо показати молодим батькам, щоб вони зрозуміли, через що проходять діти.
До нас зверталися правозахисники, щоб стрічку показувати соцпрацівникам і вихователям, аби вони дивилися на себе з боку. Тому що вони працюють у цій системі тривалий час, зазвичай 20-30 років. І значну частину – на стадії вигорання. У них немає супервайзера, психолога, вони все тримають у собі.
“Він щоразу падав і вставав, бо хотів сподобатися батьку”
– Як ви почали співпрацю з Сімоном Леренгом Вільмонтом, головним режисером фільму?
– Ми познайомилися з Сімоном у 2015 році. Тоді у закритій групі шукали фіксера для роботи з документалістами. Я взагалі не знав, що таке фіксер, але написав. Зі мною вийшли на зв’язок. Сімон спитав, чи я маю досвід роботи у документалістиці. Кажу: авжеж. Я збрехав. Коли розповів цю історію Сімону через рік, він дуже сміявся, але подякував, що я збрехав. Вони мали ще двох кандидатів, але після співбесіди [зі мною] все скасували.
Раніше Сімон знімав фільми про дітей із забезпечених країн, родин. Знімав про японського сумоїста – дитину, від якої батько очікував набагато більше, і він щоразу падав і вставав, бо хотів сподобатися татові. Про німецького фехтувальника, який хотів стати найкращим, тому що батьки хотіли його таким бачити. Але в якийсь момент Сімон сказав, що хоче показати долю дітей, які не мають таких заможних умов, ростуть зовсім в інших координатах. Він приїхав в Україну, і ми зняли фільм про Олежку (“Віддалений гавкіт собак”, – Ред.).
– Як з’явилась ідея “Будинку зі скалок”?
– У бабусі хлопчика (йдеться про героя фільму “Віддалений гавкіт собак”, – Ред.) слабке серце, і бували моменти, коли Олежка боявся, що її не стане. Тоді Сімон сказав: “Це війна, але в Олежки є бабуся, яка його оберігає, піклується, намагається зробити так, щоб він пережив цю війну емоційно. А є діти, в яких немає нікого”. Тоді ми з Лєною ми почали шукати, де можемо познімати такі історії.
Ми приїхали у цей притулок, і вирішили, що це наше місце. Він незвичний. Діти потрапляють сюди на дев’ять місяців, і вирішується їхня доля: або батьки перестають пити, влаштовуються на роботу – їм повертають дітей. Або вони не змінюються – і дітей відправляють в інтернат чи прийомну родину. Це як чистилище, в яке дітей штовхають їхні батьки. Єдині, хто їм допомагає пережити цей важкий час – виховательки.
Тому виникла ідея показати ці дев’ять місяців їхнього життя там.
“Були моменти, коли Сімон плакав, зупинявся, виходив, тому що не міг це знімати”
– Наскільки емоційно складно було працювати над фільмом?
– Ми дорослі люди, але для нас цей фільм був найскладнішим, з емоційної точки зору. Мені легше бігати по траншеї, знімати обстріли, військових, ніж слухати, як дитина дзвонить мамі, а та їй каже: “Я не прийду”. Або коли дитина чекає, що на день народження мама забере, а та не приходить. Або коли хлопчик розповідає, що йому запропонували перейти в прийомну родину. І питає: “Якщо я перейду, мої батьки вважатимуть мене зрадником?”. Я не знав, що відповісти.
Були моменти, коли Сімон плакав, зупинявся, виходив, тому що не міг це знімати.
– Як ви давали раду цим емоціям?
– У нас у фонді є правило – всі отримують психологічну допомогу. Якось я сказав своєму психологові: “Нічого не відбувається, знімали, просто були на Сході”. Вона слухає і питає: “Ти нормальний взагалі? Я б ніколи в житті туди не зайшла, для мене було б складно навіть спілкуватися з цими дітьми”.
Коли працюєш, маєш максимально викластися, щоб розповісти ці історії. Ми ж просто знімали – не бігали, не стрибали. Але бували моменти, коли приходили до готелю і відчували величезне емоційне виснаження. Коли я сказав, що не розумію, чому так втомлююся, психолог пояснила, що психіка зазнає великого навантаження – з емоційної точки зору дуже складно спілкуватися з цими дітьми.
Ці діти не по віку розумні, дуже самостійні. Інколи вони в кожному дорослому бачать потенційного батька чи маму. Тому ми проговорили з дітьми, що можемо розповісти історії, але не забрати їх. Та вони все одно намагаються підійти, обійняти, подарувати цукерочку. Ти розумієш, що ця дитина хоче тобі сподобатися, щоб ти взяв її під опіку. Але не можеш цього зробити.
Ми слухали годинами, як вони говорили з батьками, з їхнього ж дозволу. Сімон дивувався: “Не могла [справжня] мама такого сказати…” Ми просто сподіваємося, що діти подивляться цей фільм, коли їм буде по 18-20 років, щоб їм не було важко дивитися на себе збоку.
– Як їх можливо вберегти від того, щоб не побачили фільм раніше?
– Неможливо. Коли ми робили прем’єру, то пообіцяли, що першими фільм подивляться вони – але ми сказали, що це коротка версія. Показали, як вони там бігають, стрибають. Але все одно через три місяці мене почали штурмувати: дай лінк. І я кожному пояснював: “Почекай, не можна, незабаром”. Можливо, фільм вийде у кінопрокат в Україні, і буде важко їх стримати. Але ми дуже сподіваємося, що головні герої не подивляться фільм, доки психологічно не стануть стабільними і міцними.
– Ви підтримуєте контакт із героями?
– Я підтримую зв’язок, наш психолог продовжує надавати їм допомогу, ми їх мотивуємо не переставати її отримувати. Діти намагаються на мене виходити, писати. Сімону пишуть час від часу, з перекладачем. Коля, один із героїв, писав мені на Новий рік: “Азаде, а що ти подаруєш своїй суперзірці фільму?”. Кажу: “Коля, скромність подарую”. Такі вони, розбишаки.
Самі діти, коли виходять із притулку, намагаються якнайшвидше забути його. Притулок перетворюється на місце болючих спогадів. Є діти, які, хоч і обіцяли писати вихователям, але не пишуть. Був хлопець, який казав, що писатиме мені щороку на день народження. Але добре, що не пише. Це означає, що він перейшов на іншу стадію, він у родині, йому добре.
– Притулок, у якому проходили зйомки, розташовувався на території Лисичанська. Це місто вже окуповане. Що вам відомо про долю притулку?
– На щастя, місцева адміністрація вивезла дітей у перший день повномасштабної війни. Спочатку до Львова, а потім – до європейської країни. Вони досі там, лише кілька дітей повернулося. Але більшість просяться назад в Україну.
Знаємо, що в будівлю після того, як вони виїхали, потрапила ракета.
“Ці діти знають більше, бо їм дуже рано довелося вирости. Ти спілкуєшся, ніби з дорослими людьми”
– Ви з фондом працюєте із досвідом проживання війни. Діти, про яких ви знімали фільм, є особливо незахищеними. Як їм можна допомогти?
– Якщо ми говоримо про дітей, батьків яких позбавили батьківських прав, то треба працювати з наданням психологічної допомоги як самим дітям, так і вихователями та соцпрацівниками. Ми відкрили курс для них. Наші перші вихователі були доволі скептичними. Проте після курсу почали розповідати про нього свої колегам, і ми отримали нові заявки.
Це перші люди на фронті роботи з дітьми. І ми маємо дати ресурс, щоб вони могли їх підтримати. Те, що зараз війна – не означає, що ми маємо повернути дітей до біологічних родин, які продовжують пити чи зловживати наркотиками. Ми можемо допомогти їм, навчивши тих людей, які ними опікуються.
– Чи ці діти мають інше сприйняття війни, аніж ті, які зростають у сім’ях?
– Ці діти трошки дорослі. У мене є родичі, в яких є діти. Я приїжджаю – і ці діти віком 4-5 років не хочуть нічого робити без батьків. А тут бачиш: Христя, два з половиною роки – встала з ліжка, пішла в туалет, вмилася, причесалася, пішла їсти. Ці діти знають більше, бо їм дуже рано довелося вирости. Хлопець, у якого молодші брати і сестри, взагалі поводився, як батько. Він їх годував, причесував.
Їхнє сприйняття війни та життя в цілому є більш усвідомленим. Ти спілкуєшся, ніби з дорослими людьми, тобі не вдасться їх ошукати. Вони далеко не наївні. Вони, як казав Коля, все “сєкут”.
– Напевне, встановити контакт із дітьми в таких умовах дуже складно. Ви ж розповідаєте про довірливі стосунки. Як це вдалося?
– Це не було легко. Ми консультувалися із психологом, як нам діяти, як вибудувати кордони, що говорити, і як зробити, щоб дитина сама могла нас зупинити, коли ми знімаємо. Спершу вони постійно дивилися на нас і камеру. Ми домовилися, що вони можуть пів години все питати, гратися, дивитися на кінотехніку. Але коли ми камеру вмикаємо – нас немає, ми привиди.
Спочатку діти тікали від нас, коли курили. Пройшло пів року, і вони перестали боятися цього, не боялися розказувати якісь страшилки, свої історії. У них там своя система, скажімо, ритуалів. Якщо, наприклад, хтось іде з притулку, кожен має на папірці написати йому побажання, а він – кожному залишити щось своє. І нам почали це показувати.
Але коли ми знімали, то бігали, грали у футбол, проводили дуже добрий час, снідали разом, якщо виходило. Ми намагалися показати, що розуміємо їхній біль і прийшли почути їхні історії. Завжди намагалися виділити час, щоб просто поспілкуватися з ними.
– Гадаю, були моменти, які вам довелося виключити із фільму.
– Авжеж. Був момент, коли тато однієї дитини бігав за нами із сокирою. Ми приїхали з працівницею перевірити, чи батьки п’ють. Сімон вийшов знімати дерево. Це помітив тато дівчинки. Він почав горланити, що поламає камеру. Я кричу Сімону: “Біжи у машину!” Ми із соцпрацівницею хапаємо цього чоловіка за руки. Він був п’яний. Якби тверезий, думаю, він би нас уклав.
Сімон – найчемніша людина у світі. Він поклав камеру. Каже: “Давай я йому поясню, що знімав птахів, дерево – можу показати”. Я кажу: “Прибери камеру і сідай у машину”. А той кричить, що зараз його вб’є і поламає камеру. Лєна забрала Сімона, вони від’їхали. А чоловік розвертається до нас: “Я щас топором вас розрубаю” – і біжить. А ми з працівницею давай тікати. Уявіть, що соцпрацівниці найчастіше самі ходять до таких татів.
Був момент, коли прийшла дівчинка, як Мауглі – настільки не соціалізована. Їй було, можливо, 13 років. Вона була така темна, мала чорні нігті, брудне волосся. І як тільки нас бачила – тікала. Але я чув, як вона розмовляла з іншими. Вона була настільки розумною, що це було видно з першого погляду. Я переконав Сімона, що ми маємо зняти про неї історію. Ми дали їй час, а самі працювали з іншими. Знімаємо – а вона підходить і тікає. Наступного дня підходить ще ближче – і тікає. Згодом підійшла сама. Виявилося, в родині одинадцятеро дітей. Вона була здивована, що тут їдять п’ять разів на день, бо вдома один раз, і то – якщо пощастить.
Ми хотіли зняти про неї історію, але коли наступного разу приїхали, її повернули в біологічну родину. Для нас це був шок. Дітей часто намагаються запхати назад – мама ж не п’є. Вони не думають, що дитина вдома не нагодована, не одягнена.
“Цей Оскар не мені і не Сімону – а Україні”
– У мене є враження, що документалістика, якщо порівнювати з журналістикою, як репортаж. Укінці в тебе може вийти зовсім не те, чого очікував перед роботою. Чи співпав ваш результат із попередніми планами?
– Абсолютно не співпав. Ми знали. що хочемо розповісти історію дітей, але не знали яких. У документалістиці ти можеш спланувати щось – але воно не вийде, як ти хочеш. Але є один плюс, про який мені казав Сімон. У жодному художньому фільмі ти не зможеш придумати сюжет, який видає життя.
– Ви зняли 250 годин дуже цінного матеріалу. Яка його подальша доля?
– Я думаю, це буде зберігатися в архівах. Намагаюся про це не думати, бо дуже шкода, що багато історій залишилося поза кадрами фільму.
Наприклад, ми бачимо хлопця, який сидить у кімнаті і йому кажуть: “Ти маєш їхати в інтернат”. А в нього така трагічна історія. І зі своїм другом він прощався так, наче на все життя – ніби дорослі люди, які 60 років прожили разом. Вони обіймалися і стояли так кілька хвилин. Виховательки навіть не наважилися підійти і розлучити їх. Жінки плакали, і дівчата теж. Це дуже важкий момент, але він не потрапив до фільму.
Шкода, що ми не змогли розповісти всі історії. Але за кожну дитину ми маємо боротися.
– Як ви вважаєте, документалістика може бути поза політикою?
– Знаєте, що мені подобається у фільмах Сімона? Ви не почуєте прямо: “Росія – вбивця, терорист”. Ми знімали перший фільм іще до повномасштабного вторгнення. І всі, коли дивилися його, були на 100% на боці України. І цей фільм був дуже класним засобом, щоб донести, що робить Росія проти дитини, проти конкретної людини.
Від новин ти втомлюєшся і перемикаєш. У документалістиці ти бачиш історію без статистики, всередині однієї хатинки. Цей фільм не має політичної дискусії. Але [розповідь] ведеться про те, наскільки війна впливає на життя дітей. Ця стрічка, хоч і не політична, але якщо подивитись її, ти на 100% розумієш, хто винен у цій війні, що агресором є Росія, що Україна страждає через цю війну.
– Чому на Заході мають побачити цей фільм?
– Його, в першу чергу, мають побачити на Заході, а в другу – в Україні. Саме зараз, щоб Україна не сходила з перших сторінок газет і перших хвилин новин, щоб не було: “А, це просто Україна, ми вже звикли”. Щоб ми були на слуху, нас пам’ятали, нам допомагали. Ми можемо багато говорити “Допоможіть нам”, але коли показуємо конкретну дитину, як на неї впливає війна, достукуємося до авдиторії набагато краще. І достукаємося ще краще, коли це не буде пропаганда, а просто нейтральний фільм, знятий ще й нейтральним режисером. Це найкоротший шлях до сердець світової авдиторії.
Ми раді, що через номінацію буде багато показів, тому що за правилами Оскару робляться додаткові демонстрації фільму. А якщо ми переможемо, то перемога буде не мені і не Сімону, а Україні. Ми вже домовилися з режисером: якщо виграємо Оскар, до перемоги він має залишатися тут.
