“Ми залишимося у Бахмуті, поки це можливо”. Дванадцять рятувальників продовжують берегти місто у пеклі війни

Група рятувальників ДСНС відмовилася евакуюватися із Бахмута, хоча місто вже кілька місяців живе на лінії фронту. Серед руїн, у веремії вибухів їх залишилося дванадцятеро, з однією пожежно-рятувальною цистерною.

Ці сміливці – здебільшого молоді офіцери із Донеччини, фактично ровесники Незалежної України. Керує районним управлінням 36-річний полковник Дмитро Нікулеско. Наприкінці року Президент нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Втім Дмитро своєї нагороди ще не бачив – каже, що всі святкування будуть доречними після нашої перемоги.


Одинадцять друзів Нікулеско

Ми розмовляємо з Дмитром телефоном напередодні Різдва. Він каже: на перемир’я, начебто оголошене Росією, ніхто з рятувальників і не сподівався. Вранці в Бахмуті “прилетіло” у волонтерський штаб. Загинула волонтерка, багато цивільних мешканців зазнали поранень.

“Я росіянам взагалі не вірю, – каже Дмитро. – У цій війні вони не дотримуються жодних конвенцій та правил. Навіщо вони сьогодні у Херсоні обстріляли пожежну частину?” – обурюється полковник.

Нікулеско не дуже красномовний. Перш ніж відповісти на запитання, якийсь час мовчить. У паузах чутно ритмічний стукіт, трохи схожий на постріли.   

“Це ми святковий салат готуємо – овочі ріжу, – пояснює полковник Нікулеско, сміючись. – На жаль, куті, мабуть, не буде. А от колядки – залюбки! Чого ж не заспівати?!”

До повномасштабного вторгнення загальний штат співробітників ДСНС у районі становив 255 осіб. Коли почалася війна, рятувальники Бахмута продовжували працювати майже у звичному режимі. Через кілька місяців ситуація загострилася, і в місті провели часткову евакуацію. Тоді ж вивезли сучасну рятувальну техніку. Дмитро Нікулеско каже, що це було правильне рішення – обладнання зберегли для відновлення міста. 

Під час евакуації частина працівників ДСНС виїхала одразу. Інші, не витримавши напруження, покинули місто згодом. Залишилися найбільш відчайдушні. Тепер ці хлопці – одна велика родина.

Часи героїв та зрадників

Сам Дмитро Нікулеско народився у Слов’янську. У ДСНС працює із 2004 року. До Бахмута перевели вже у 2019-му, а посаду начальника управління отримав у 2021-му.

Житла, в якому Нікулеско мешкав до початку інтенсивних обстрілів, вже фактично немає. Більшість речей, котрі там зберігалися, знищено. Дехто з хлопців навіть не знає, чи все ще має свою оселю, бо їхні будинки й квартири розташовані за річкою. Там, каже полковник, зона активних бойових дій – ДСНС давно туди не виїжджає. Всі дванадцятеро незламних бахмутських рятувальників живуть при пожежній частині.

Звісно, не вся команда така згуртована, і не все серед рятувальників так райдужно – як і на будь-якій війні. У міру захоплення окупантами населених пунктів району Нікулеско мусив передати детальну інформацію про своїх підлеглих, які, попри наказ, залишилися на окупованій території.

“Їх виявилося 26. Це менша частина колективу. Не критично, але не приємно. По кожному відкрито карні впровадження, – каже Дмитро з сумом. – Чесно скажу, для мене їхній вчинок був несподіванкою. Мене щиро здивувало рішення начальника частини одного з тимчасово окупованих містечок. На момент окупації йому залишалося пів року до пенсії. Які такі переконання змусили його залишитися?.. Більшість тих зрадників вже втекли до Росії”.

blank

“Ми впевнені, що Бахмут втримається завдяки нашим бійцям”

У побратимах, із якими вони різдвяного вечора сідають за святковий стіл у сховищі при пожежній частині, Дмитро Нікулеско впевнений на 100%. Зізнається, що у вересні, коли вирішили залишитися, спілкувалися “по-чоловічому”, говорили про мотивацію.

“Якщо чесно, в нас не було якогось складного вибору – ми всі давали присягу народу України. Це наша земля. Зі мною зараз справжні офіцери, з досвідом роботи у Дебальцевому, Авдіївці, Святогірську. Залишатися в Бахмуті, поки це можливо – наше свідоме рішення”, – каже Дмитро. І додає: “Ми тут впевнені, що Бахмут втримається завдяки нашим бійцям”.

Коли начальство дало команду на повну евакуацію, Дмитро Нікулеско не погодився, а натомість запропонував мінімізувати штат. І пообіцяв особисто залишитися разом із надійними колегами у фронтовому місті. А якщо від військових прийде інформація, що ситуація критична – вчасно вивести особистий склад та техніку. 

Керівництво побачило, що залишаються найдосвідченіші, і погодилося на пропозицію Дмитра. Наразі хлопці вимушено розширили свої функції: їм передали стареньку “швидку”, на якій їхній фельдшер із 15-річним стажем роботи у невідкладній допомозі, “літає” на виклики. Інших “швидких” у Бахмуті вже давно немає.

На фото з телефону, які надсилає мені Дмитрова дружина, полковник Нікулеско виглядає, як герой якогось блокбастера про порятунок світу. Я запитую: чи вважає він себе та хлопців справжніми героями.

“Герої – ті, хто бій ведуть на передовій. А ми – не військові, наша справа – допомагати цивільному населенню. Ми просто виконуємо свої обов’язки, – сухо каже чоловік. – Поки вони тримають оборону, допомагати людям та місту маємо ми – рятувальники, місцева влада, волонтери”. 

Ризик відчувається в Бахмуті по-іншому, каже Дмитро. Хлопці навіть жартують один із одного, якщо хтось пригинає голову через звук снаряда, а вибух лунає не ближче, ніж за сімдесят метрів. Тут уже кожен давно навчився за звуком розрізняти час і дистанцію прильоту.

“Я не розумію позицію батьків, які залишаються у Бахмуті разом з дітьми”

Ціна обов’язку буває великою. Надто великою. Влітку загинув Ілля Ахметгарєєв: він не встиг вистрибнути з-під пастки, коли на рятувальників завалилася плита перекриття у п’ятиповерховому будинку.

“Ілля – місцевий хлопець, з нового, вже воєнного, прийому. Пропрацював у нас тільки пів року. Неймовірно шкода. Він був дуже позитивною людиною з великою силою духу”, – згадує Дмитро.

У місті досі залишається чотири багатоквартирних будинки, куди рятівники досі не дісталися для того, щоб розібрати завали. Поки що це неможливо: у деяких районах Бахмута надто гучно. У ДСНС припускають, що під руїнами поховано тіла п’яти мешканців. 

“Це все дуже складно… – Дмитро замовкає надовше. –  Була ситуація, коли місцеві з власної ініціативи почали розбирати завали. Спрацював російський снайпер – чоловіка поранили у голову, він потім помер у лікарні. Ми попереджали… Можливо, це виглядає цинічно, але як керівник я не можу ризикувати живими людьми задля того, щоб дістати тіло того, кому вже не допомогти”.

Дмитро каже, що кількість людей у місті настільки мала, що ідентифікувати загиблих стало набагато складніше: часто немає у кого спитати, адже мешканці повиїжджали майже цілими вулицями.

Один випадок полковник Нікулеско запам’ятав надовго: три доби вдень і вночі рятувальники розбирали завали у багатоквартирному будинку. Під плитами і цеглою живим залишався чоловік. Із ним увесь час операції підтримували розмову, підбадьорювали, допомагали триматися.

“Коли дістали, це було просто диво! Так, з переломами – але живий!” – згадує Дмитро.

Траплялися і нестерпно важкі ситуації. 

“Найтяжче – це дитячі тіла. У тому ж будинку, де вдалося врятувати чоловіка, дістали тіло 9-річного хлопчика… А ще влітку мама з дворічною дівчинкою спала на дивані у власному будинку – обидві загинули. Це найстрашніше. Як батько я не розумію позицію батьків, які залишаються у Бахмуті разом з дітьми. Як це немає куди їхати? Чи є десь гірше, ніж зараз тут?” – обурюється полковник.

Дмитро важко зітхає й каже: буквально за день до Різдва рятувальники їздили в сховище, де живе 150 людей. Серед них 20 дітей, найменшому – три роки…

Будинок культури рятували фонтаном

Часом робота рятувальників зустрічає невдячність. Буває, що не вдається виїхати на виклик одразу, каже Дмитро. Інколи цим дуже переймаються дописувачі у соціальних мережах: мовляв, чого ж зволікають, коли вже палає?

“На війні свої правила, що написані кров’ю. Маємо чекати 15-30 хвилин після закінчення обстрілу, бо часто росіяни “накривають” повторно. Ми не раз потрапляли під такий обстріл, коли приїздили на виклик”, – пояснює Дмитро.  

Руйнування у Бахмуті колосальні. Передовсім постраждали приміщення, де розташовані заклади освіти, культури, спортивні та інфраструктурні об’єкти. Житловий фонд постраждав не так нищівно. Втім усе залежить від району.

Деякі будівлі горять по кілька разів. Скажімо, культурний центр у самому центрі міста зазнає руйнації уже другу свою війну. У першій половині XX сторіччя у цій споруді працювала трупа місцевого академічного театру. Під час нацистської окупації німці облаштували всередині військовий шпиталь. Музейники досі дискутують, чому тоді запалала будівля – чи то спрацювали партизани, чи то самі німці не догледіли за камінами та грубками. 

Хай там як, після Другої світової війни приміщення відновили, а в роки Незалежної України – повністю реконструювали. У фойє виставили бюсти митців, зал оформили, як годиться справжньому театру – із софітами, великою люстрою та важкими завісами. Ця сцена приймала культурні заходи, концерти для військових та містян, патріотичні заходи. Тепер усе це спалено Росією. І краєзнавці вже навряд чи сперечатимуться, хто винен у руйнуванні старовинної будівлі. 

“Це була наймасштабніша пожежа, якщо враховувати об’єм займання. У нас було тільки три одиниці техніки й зовсім не було чим [гасити], бо у місті на той момент через обстріл призупинили водозабезпечення, – згадує Нікулеско. – Довелося викачати увесь фонтан, місткості якого розташовувались поруч із будинком культури. В цілому, будівлю ми врятували. Згорів тільки третій поверх, дах і обладнання залу. Всі стіни та перекриття міцно стоять”.

Загалом, російські війська пошкодили або повністю зруйнували у Бахмуті десятки пам’яток історії та архітектури.

“Мій найпекучіший біль – бути так далеко від родини”

Дмитро Нікулеско – молодий батько. Дружина евакуювалася з Бахмута у березні. Вона була при надії, і у серпні Нікулеско став татом. У сім’ї народився син – полковник тримав його на руках лише двічі: коли немовля з мамою виписували із пологового, й у жовтні – на хрестинах.

“Та нічого, росте козак! Ми щодня спілкуємося по відеозв’язку. Малий мене впізнав, як побачив наживо! Але, звісно, це мій найпекучіший біль – бути так далеко від родини. Після перемоги – візьму велику відпустку! І поїду кудись із дружиною, з малим, буду зустрічатися з друзями”, – мріє Дмитро. 

Рятувальник зізнається: про роботу рідним принципово не розповідає. 

“Кажу, що в мене все нормально. А це так і є”, – впевнено каже Дмитро, і навіть через телефонний зв’язок зрозуміло, що чоловік посміхається. Нарізаючи святковий салат між викликами на пожежі у місті, яке він намагається рятувати – виконуючи на цій війні свою важливу роботу, хоч і без зброї в руках.

Фото – особистий архів сім’ї Нікулеско, ДСНС, Reuters, The New York Times, Getty Images, AFP, AP

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка