“Дуже вкурвлює, що росіяни забирають нашу молодість”, – Аліна Михайлова

Надія Суха
Аліна Михайлова

Ми зустрічаємося із військовослужбовицею Аліною Михайловою у Ківшарівці на Харківщині. 28-річна парамедикиня з екіпажем чергує в одному із дворів у нещодавно звільненому селищі. Тут вони підстраховують побратимів із підрозділу “Вовки Да Вінчі”, готові будь-якої миті виїхати на виклик.

Аліна пригощає сухпаєм. Ми разом гладимо котів, які гріються біля тліючих вогнищ поруч із людськими оселями. 

“Мене дуже вкурвлює, що росіяни забирають нашу молодість, – зізнається Аліна. – Моя молодість минула на війні. І як тільки я повернулася до цивільного життя, в мене знову його забирають”.

Кілька років тому Аліна Михайлова вирішила повернутися з фронту. Вона виборола мандат депутата Київської міської ради і досягла реноме одного з найбільш непримиренних представників громади, продовжуючи тримати фронт – уже радше політичний та культурний. Але щойно Росія розпочала повномасштабну агресію, Аліна знову пішла у свій підрозділ. “Інших варіантів у мене немає”, – пояснює Михалова.

Ми поговорили з Аліною про український контрнаступ, про службу пліч-о-пліч із чоловіком, про психологічний стан на війні та велику перемогу попереду.


“У моїй голові завжди все має бути погано. Лише так ми готуємося”

– Ти керуєш медичною службою “Ульф” у “Вовках Да Вінчі”. Розкажи, як виглядає твій типовий день?

– Щовечора ми плануємо наступний день. Щоранку їдемо на заздалегідь сплановані точки, де група стає на чергування. Одночасно може працювати один-два екіпажі [медиків]. Коли була наступальна операція на Балаклію, було залучено п’ять екіпажів. Усе залежить від обсягу та характеру бойових дій.

Підрозділ працює так: через Starlink отримуємо виклик, що є поранений. Тоді медики виїжджають на евакуацію і евакуюють бійця до визначеної точки. Іноді залишаємося ночувати на точках, іноді повертаємося на пункт постійної дислокації, який теж постійно переміщується. Це виснажує. Ми постійно на клунках, як у циганському таборі. Немає якогось свого закутка.

– Вдається виспатися?

– Спимо ми мало. Часто чергуємо від самого ранку і до темряви. Потім я чекаю на нараду, приїжджаю з наради, доводжу все до відома особовому складу. А після цього ще хочеться залипнути в інтернет.

Сьогодні зранку мій медик питає: “Який у нас план роботи?”. Кажу: “Сьогодні ми відпочиваємо”. Але зрештою через три години доводиться викликати його екіпаж, тому що змінилася обстановка на фронті: ми рухаємося далі – треба виїхати на підсилення. Він каже: “Ну класно, хороший день! А казала, що будемо відпочивати”. 

– Ти брала участь у контрнаступі на Харківщині. Як це виглядало очима перемедикині?

– Для мене все почалося з Балаклії. У нас там був виїзд на тиждень іще наприкінці серпня. Вийшло так, що довелося ще тиждень чекати цієї наступальної операції – постійно щось змінювалося, переносилося. Ми не взяли із собою ніяких теплих речей. А потім різко 1 вересня настав собачий холод. Усі змерзли. А ми все ще не наступали.

Зате завдяки цьому мали більше часу на підготовку. Коли нас попередили, що планується наступ на Харківському напрямку, я як начальник медичного підрозділу мусила об’їхати подивитися кілька точок евакуації. Мені притаманний критичний рівень відповідальності, тому завжди розглядаю сценарій, коли все погано. У моїй голові завжди все має бути погано: ми маємо купатися в крові поранених, у нас мають бути зруйновані всі шляхи евакуації, всі мости підірвані. Лише в такому настрої ми готуємося.

Ми попереджали свій особовий склад про те, що наступ може бути неуспішним. Мости можуть зруйнувати, тому треба човни. Ми готували переправу своїми човнами. Всі один одного зрештою зненавиділи, задовбалися. Але це був класний досвід. Ми змогли розгорнути кілька етапів евакуації. І навіть якби нам відрізали всі шляхи – наземний транспорт, мости, понтони, переправи – то в нас була своя секретна переправа через човен по мотузці.

Коли ми прийшли на нараду, і командир Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло, Герой України, чоловік Аліни, – Ред.) розповів про цей план іншим підрозділам, мені було трохи соромно. Бо я думала: люди подумають, що ми кончені. А вони: “Серйозно?! У разі чого, ми будемо на вашу переправу тягнути своїх поранених”. Зрештою, в нас не було поранених. Пройшло все чітко. Поранені були в інших підрозділах. Але загалом наступ ішов настільки успішно, що цього ніхто не очікував.

Потім нас перекинули на напрям Куп’янська. І там уже відчувалося таке, знаєте, “мы устали наступать”. Усім було потрібно трішки відпочити. Це, до речі, до питання про людський ресурс. Спочатку, коли йдемо в наступ, усі мобілізовані. А потім просто бере втома. Бо немає часу на відновлення.

– Як ти тримаєшся?

– Мене підживлюють емоції від того, як зустрічають люди у звільнених селах. Такого як тут, на Харківщині, я ніде не бачила. Емоції підживлює купа трофейної техніки. Ми радіємо не тільки за свій підрозділ, а за бригади всіх Збройних сил. Ще більше мотивації з’являється від того, що ми б’ємо росіян їхньою ж зброєю. Але людям треба відновлюватися.

blank

“У мене з коханим суперечки тільки через чергування”

– У 2020-му, після повернення із війни до цивільного життя, ти ділилася, що це було дуже складно. Тепер ти знову у війську. Ця зміна далася легше?

– У перші місяці було суперлегко. Але потім я почала відчувати тотальну втому. Якщо раніше ця втома відображалася через три роки перебування на фронті, то після повномасштабного вторгнення я вже вкінці березня відчувала, ніби років п’ять воюємо.

Мені на день народження багато людей писало, що бажають повернутися до життя, в якому є манікюр, у якому треба обирати колір лаку або сукню, в якій підеш в раду, театр чи кіно. І мене це розчулило. Бо це речі, до яких я би дуже хотіла повернутися. Якщо раніше, в перші роки війни, я отримувала задоволення від того, що ми на фронті фігачимо, то сьогодні вже хочеться перемоги та повернення до звичного життя.

І мене ще дуже вкурвлює, що росіяни забирають нашу молодість. Моя молодість, як і більшості наших бійців, минула на війні. І як тільки я повернулася до цивільного життя, у мене знову його забирають. Це пригнічує. Я не розумію, за що це все нам і як довго триватиме. Але інших варіантів у мене немає. Не може бути зараз такого, що я повертаюся до Києва і починаю вирішувати питаннячка, ходити в кіно та кафе.

– Ти воюєш пліч-о-пліч із коханим. Це робить тебе вразливішою чи сильнішою?

– Мабуть, вразливішою. Усі бійці для мене рівні, але ясно, що за свого коханого переживаю трошечки більше. У нього така ж дзеркальна ситуація зі мною. У багатьох речах, коли, наприклад, я маю довше стояти на точці, у нас із Да Вінчі починаються сварки.

Мені смішно, коли люди у стосунках сваряться через непомитий посуд чи побутові справи. У нас із Да Вінчі сварки тільки, коли він не дозволяє стати мені ближче на чергування. Або через те, що я мало беру участь в пиздячці (сленгове, запеклий бій, – Ред.). Це єдині сварки в нашому житті.

Ясно, що якби я була в іншому підрозділі, то таких сварок би просто не існувало. Я б виконувала роботу, яку мала виконувати за призначенням. А так виходить, що ми переживаємо один за одного, і у нас сварки не як у командира з підлеглим, а як у хлопця з дівчиною.

З іншого боку, це шалена підтримка. Мабуть, якби я була одна, мені було б суперважко. Не знаю, як я могла б вивозити, якби поруч не було рідної людини. Це дві сторони медалі.

– На війні трапляються сльози?

– Хіба що тоді, коли Да Вінчі не бере мене на чергування на передню лінію. Я тоді можу й поревіти. Але це радше для того, щоб зманіпулювати.

На початку повномасштабної війни у мене була якась внутрішня істерика, я ходила з Да Вінчі в групу на вихід як медик. Тоді в мене було емоційне потрясіння, змішане зі страхом, з дебільними передчуттями. Це було щось супернове. Мені було важко фізично, я картала себе, що пруся з групою на вихід, а я не підготовлена фізично, не підготовлена емоційно, не можу опанувати страх.

А ще тоді ми жили одним підрозділом всі разом. Я була єдиною дівчиною. Ми кожного дня переїжджали, бо були постійні ракетні обстріли, і всі 30 людей були завжди разом. Заїжджаємо в якусь кафешку і там спимо, їмо… Не було особистого простору. Це пригнічує.

Коли в мене була можливість забитися в куточок, то починалося: “Аліна-а-а”. Пам’ятаю, як написала у твіттері, що якщо хтось ще раз скаже мені просто “Аліна”, то я поїду “кукухою”. Бо це було кожні п’ять хвилин: “Аліна-а”, “Аліна-а-а, а де т-о-о-о?”. Це виводило. Бо ти не мав особистого простору, часу. Я навіть не кажу про можливість почитати книгу абощо – ти просто не міг полежати в тиші, бо постійно навкруги якийсь гомін.

На війні всі емоції загострені, всі постійно на межі зриву, один на одного кричать, є певна агресія. Це треба притуплювати в собі. Я намагаюся нести в собі позитив, але з кожним місяцем це стає важче і важче. 

blank

“ЗСУ – це не офіс на Подолі. Ти маєш бути готовим і головою, і серцем, і тілом”

– Нещодавно у твіттері ти викладала відео, на якому було чутно вибухи. Ти написала, що хочеш запам’ятати ці емоції. Чому це було для тебе важливим?

– Це якраз був мій перший вихід із групою як бойового медика, коли ми заходили в Пологи Запорізької області. Я взяла із собою величезний рюкзак, з яким було важко пересуватися. Залишила свою зброю, і довелося йти з чужим РПК (ручний кулемет Калашникова, – Ред.). Ця ситуація показала мені, що на війні не все так красиво, як на відео у тік-тоці.

Ми заходили у будівлю, мене поставили тримати сектор. Для мене це був шок. Тому що брати відповідальність за людей, коли я пішла на війну, мені доводилося. І я з цим справилася. А брати відповідальність за цілий сектор – це щось нове. Мені було страшно підвести людей.

Усе могло закінчитися ще гірше. Ми по команді відходили із цього населеного пункту, бо в нього заходили росіяни. Це була стресова ситуація, бо ми на той момент працювали із іншими підрозділами. І нас не попередили, що основні сили знімаються і виходять. А за півтора кілометра від нас уже була ворожа колона, яка просто маршем заходила в село! Ми побачили це, коли підняли дрон. Пам’ятаю емоції коптеристів, які біжать до командира з криками: “Подивіться, вони ось за півтора кілометра!”. Оголошується термінова евакуація.

Хлопці не встигли зібрати коптери – вони їх просто схопили. Мені кажуть: забирай всю нашу зброю. Я зі своїм рюкзаком, із РПК ходжу збираю зброю… Ми злітаємо з п’ятого поверха, біжимо. З нами тоді ще була місцева ТрО – вони абсолютно розгублені, питають, що робити. А коли ми виходили з Пологів, у місцевих була шалена реакція – вони просили повертатися.

Сьогодні вже можу оцінити, що це був виклик. Він показав мені, як воно насправді. Я побачила на свої очі, які наші пацани тигри. Це велика виснажлива робота. Виснажливо не тільки фізично, а й розумово. Ти маєш прораховувати, як тримати сектор, які дії спланувати. Велике мистецтво війни мені поки що недосяжне, але це був приклад того, наскільки викладаються люди, які займаються такими речами. І без підготовки туди не варто лізти, бо це, в першу чергу, ризик підвести особовий склад, з яким ти йдеш.

– У військо прийшло чимало людей із цивільного життя, які не мали жодного військового досвіду. Чи є в тебе якісь поради тим, хто нещодавно долучився, або тільки збирається?

– Відкинути рожевий романтизм війни. Якщо подивитися на мій інстаграм, твіттер, то я переважно несу фан, бо не хочу показувати, як ми зриваємося один на одного – через втому чи побутові умови. Іноді показую, як ми живемо в гівні, але навіть це показую із прикольної сторони, бо саме так ми на це теж реагуємо. Чого вже сидіти і плакати? Ми мали бути до цього готовими.

Величезну роботу виконує тиловий штаб, який не бере участі в бойових діях, але повністю забезпечує і підтримує тих, хто на фронті. Ми заїжджали в населений пункт, а в бригади є свіжі йогурти, молоко. Я спитала, чи вони це купували. Ні – це забезпечення Збройних сил. Дуже класно, що настільки оперативно працює тил. Там також потрібні працівники відповідальні і з мотивацією.

А якщо ми говоримо про тих, хто йде на бойові дії, то в першу чергу треба психологічно розуміти, чи ти готовий до цього. Бо вороття назад немає. Я колись розповідала, що в нас у штабі був боєць, який просив розмобілізувати його. Але це нереально. Ти підписуєш документ і все – піти додому не можеш.

Треба бути готовим і фізично, бо ця робота вимагає витривалості. Навіть якщо ти не йдеш у штурмовий підрозділ, а йдеш в арту, то тягаєш снаряди, коробки. Якщо ти йдеш в аеророзвідку, то теж постійно працюєш із “пташками” – повантажити, розвантажити. Бажано розуміти, що сьогодні ти можеш бути аеророзвідником, а завтра – бери ящик і подавай снаряди. ЗСУ – це не офіс на Подолі. Ти маєш бути готовим до цього головою, серцем і тілом.

blank

“Мені хотілося б, щоб люди, які не залучені до війни, били ворога в тилу”

– Ти тримаєш фронт не лише тут, а й занурюєшся у громадську роботу як депутатка Київської міської ради. Приклад – свіжа історія з російським громадянством судді Верховного Суду. Чому тобі важливо продовжувати тримати це у фокусі уваги?

– Мені більше болить, що дехто думає: “От хлопчики повернуться з війни і наведуть нам порядок”. Ні, цього не буде. Хлопчики приїдуть з війни і захочуть просто відпочити. Їм буде потрібен час на родину, яку вони не бачать. Мене курвить, що люди перекладають відповідальність на когось іншого.

Насправді ситуація з Богданом Львовом – це не прихована історія (Богдан Львов – колишній голова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, громадянин Росії, – Ред.). На цьому фронті теж треба тримати оборону. І її не будуть тримати люди, які зараз на війні. Я розумію, що на мені лежить соціальна відповідальність, і через велику кількість підписників я маю можливість розганяти ці теми. Але мені хотілося б, щоб люди, які не залучені до війни, били ворога в тилу. Тому я зареєструвала цю петицію. У нього є російське громадянство – все! Тут не має бути взагалі ні петицій, ні обговорень – нічого! 

Але ми продовжуємо жити в королівстві кривих дзеркал. Якщо хтось думає, що повномасштабна війна змінила всю країну – то це помилка. Я можу судити по забудовниках, які починають піднімати голови знову. Вся ця русня, яка перефарбувалася в інші кольори, буде теж продовжувати гнути свою лінію. Люди, яким було пофіг на країну, яким було вигідно вкладати гроші у якісь свої проєкти і бути монополістами – вони захочуть це продовжувати. 

Я намагаюся штовхати це все, але насправді це морально вбиває. Хіба для того, аби позбавити людину громадянства потрібні, сука, підписи, коли він москаль, має російське громадянство і є заступником голови Верховного суду?! Як?! Смішно, що я, військовослужбовиця, в ЗСУ маю реєструвати петицію, щоб позбавити українського громадянства суддю, який має громадянство російське.

– Що має трапитися, щоб розуміння цієї громадянської відповідальності стало очевидним для всіх?

– На мою думку, треба просто дочекатися, поки весь цей совок помре. Прийде нове покоління, і наша задача – виховати це покоління. З повномасштабною війною ми змогли перевести на свою сторону тих, хто був “какаяразніца”. Це вже прогрес. Війна чомусь не була цікавою молоді, бо це було десь на Донеччині – “всього” за 500 кілометрів від Києва. Прийшла війна в Київ – “Та невже?! Росія погана?!” Росія сама відкрила очі цим людям.

Але потрібно працювати далі, не давати плисти за течією. Деякі люди продовжують спілкуватися російською і не вбачають у цьому проблеми. Відстоюють Пушкіна і Булгакова, не розуміють, що це пропагандистська історія. Нам потрібно виховувати молоде покоління, робити класні проєкти. Набагато потужнішими для молоді мають бути “ломи”. А в нас це – Надя Дорофєєва і Потап, які проснулися пів року тому. 

Це не нормально, що для того, щоби зрозуміли, що вони українці, треба було, щоб російські ракети знищили Ірпінь, російські солдати згвалтували половину Бучі і закатували людей у підвалах. Але це та ціна. Ми самі винні, що її платимо за свою байдужість. І людям, які всі ці роки розуміли, що Росія ворог, доводиться відплачувати в тому числі. Бо це колективна відповідальність усієї країни.

blank

“Мені хочеться, щоб наша перемога полягала в тому, що Росії як країни не буде існувати”

– Чи велика війна може привести нову еліту?

– Мені хочеться в це вірити, і я буду всі свої зусилля на це спрямовувати. Але сьогоднішня реальність говорить про абсолютно інше. Не бачу позитивних змін серед політиків. У тих, які розколюють країну попри те, що в нас зараз, бляха, повномасштабна війна. Все одно йде політична боротьба всередині країни, і це деморалізує теж.

Звичайно, в мене є сподівання, що коли буде перемога, ми всі згуртуємося. Але це треба робити вже. Якби нічого не відбувалося в країні за останні вісім років, то ми би її загубили. Треба починати прямо зараз і максимально набирати швидкість, яку ми втрачали всі попередні роки.

– Як ти бачиш цю нашу перемогу?

– Звільнення всіх територій: Донеччина, Луганщина, Крим, Херсонщина, всі окуповані території. Виплата репарацій, притягнення до відповідальності всіх, хто брав участь у “спецоперації” росіян в Україні. Мені хочеться, щоб наша перемога полягала в тому, що Росії як країни не буде існувати, що їх триколор буде сприйматися як нацистський символ. Але ми також живемо в реаліях, де такої вишеньки на торті не буде… Тому говоримо про території і репарації.

На жаль, неможливо повернути наших людей, які загинули. А в нас гинули й гине цвіт нації, поки з боку росіян дохне біосміття. От просто на узбіччі валяються їхні трупаки – вони нікому не потрібні. 

– Як ми переживемо перемогу внутрішньо? Вона укріпить українців як усвідомлену об’єднану націю?

– Політичні чвари, боротьба – це нормально в демократичних країнах. Але коли ми лише пів року у війні такого формату, а там, в тилу, уже відбуваються політичні розборки – це занадто. Тому я не маю рожевих окулярів щодо цього.

Мені хотілося б, щоби після перемоги хоча б 80% людей зрозуміли, хто вони, ідентифікували себе як українці, припинили говорити кацапською. Я це кажу як людина, яка 18 років говорила російською. Я народилася російськомовною в Дніпрі, ходила в російськомовну школу. Тому можу говорити, що це реально. Мова – це важливо, бо це, в тому числі, моя зброя. Хотілося б, щоб це зрозуміли й люди. І, бажано, до настання перемоги. Із таких цеглинок складається перемога. 

Так само, не маємо вболівати за політичні сили, які поширюють ідею ворога. У нас має бути плюралізм всього. Але плюралізму думок, що “хай буде Росія, давайте зробимо вибори” – такого не може бути. Це сепаратизм, ворожі настрої, і вони мають каратися кримінально.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка