“Я афігєл від цього всього. Весь український народ став для мене відкриттям”, – Дмитро Зезюлін із LATEXFAUNA

ҐРУНТ

Музика українського гурту Latexfauna мало на що схожа в Україні. Дрім-інді-синті-поп, приправлений чудернацькими сюжетами з міфології давніх індіанців чи сучасними ліричними героями з усіх куточків планети – від поліцейського з Бразилії до ковбоя з прерії. 

Ці сюжети народжуються в голові фронтмена гурту Дмитра Зезюліна, який запевняє, що “пише музику для себе”. Тим не менш, насолоджуються цими текстами й інші. З 2015 року, від часу створення, Latexfauna змогла завоювати чималу аудиторію, а сінгли гурту періодично посідають почесні місця в українських чартах. У вересні світ побачив другий альбом Latexfauna – Senbernar. 

Ми поговорили із Дмитром Зезюліним про те, як російське вторгнення вплинуло на життя гурту, чому він так не любить музичну конʼюнктуру, та чи є майбутнє в суржика. 


“Пісеньки про байрактар вийшли вкрай неталановитими” 

– Як би ти оцінив успіх вашого нового альбому Senbernar? Нормально залетів?

– Я думаю, що нормально. Думаю, шо навіть харашо. Думка тих людей, яка мені була цінна, мене абсолютно влаштувала, навіть більше. А люди, які його не поняли… Я думаю, шо і харашо, шо вони його не поняли. Це знак, шо матєріал хороший.

– Ви намагалися таким людям пояснити якось?

– Нє, не намагалися нічо пояснювати. От як є, так і є. Я розумію, що наш ринок ше не дуже такий зрілий. І я розумів, що це не буде: “Ваууу, це альбом, який ми всі так довго чекали!”. Але я сам його для себе оцінив як дуже приємний матеріал. 

– Мабуть, повномасштабне вторгнення дуже вплинуло?

– Ну, канєшно. Тому що ми мали видати альбом ще в квітні. А довелося чекати аж до вересня, поки все якось прилаштується. Ми для себе з’ясували, шо треба випускати цей альбом, уже пофіг. Ясна річ, шо увага до нього буде в рази менша, ніж у мирний час. Але треба випускати і щось робити, щоб не завмирати. 

– А не було спокуси вставити ще якусь одну пісеньку в альбом?

– Про байрактари? Нє, не було такої штуки, і слава Богу. За попередні інтерв’ю мені багато прилітає, що я хейчу всю кон’юнктуру, яка получілася в більшості музикантів. Вони намагалися, так сказать, зробити сітуатівний музикальний маркетинг і придумать пісеньку про байрактар. Як на мене, вийшло вкрай не талановито в більшості. Сам би я ніколи не хотів займатися кон’юнктурою, бо це дешево. 

Якщо автора сколихнуло, тронуло, і в нього з’явився справді порив, і він написав з цього класний матеріал, зробив класний, гарний твір – це супер, дуже добре. Але якщо, як мені здалося, більшість артистів взяли і зробили трек на злобу дня, бо “так нада”, то, як на мене, це фігня, так робити не треба. 

– Тобто ти думаєш, що пісня “Ванька-встанька” не від душі написана?

– Ну, я не буду крітіковать колєг, но думаю, що да. 

– У попередніх інтерв’ю ти казав, що серед ваших слухачів немає школярів. Ситуація не змінилась?

– Змінилась. Є школярі. Але їх мало. Це якісь такі школярі, якісь діти, які грають на саксофоні, які роблять кавєри на нашу музику в себе на своїх “капустніках” (маються на увазі шкільні свята, – Ред.). Наприклад, є така дєвочка Єва у Львові, вона на саксофоні робила кавєр на наш трек “Касатка”. 

– Хороший кавер? Тобі сподобалось?

– Мені було приємно, да. 

blank

“У нас з пацанами договорьонность, що весь прибуток ми ділимо порівну, на шістьох”

– Чи є у тебе зараз натхнення писати щось нове?

– Я б не сказав, що є. Якось і війна, і ці блекаути – вони вобщє не дають жити в нормальному руслі. Особо я нічо такого не написав. Написав пісню під заказ. Уперше в житті писав пісню на замовлення. Але там було дуже цікаве завдання. І, здається, вийшло даже дуже непогано. Артист новий буде стартувати, і до мене звернулися як до сингрейтера, щоб я написав зі своїми скілами, скажем так. Узимку буде зніматися кліп на цю пісню. Думаю, весною, можна очікувати прем’єру. 

– Знаю чимало людей, які після 24 лютого кажуть, що не можуть читати. Просто не йде, немає можливості зосередитися. Як у тебе із читанням?

– Я не читаю книжок, відколи у мене з’явилась машина. Бо раніше я відводив на це час в громадському транспорті, а тепер просто немає часу. Я так – ситуативно читаю. Недавно почав читати якусь історичну літературу. Давним-давно не читав романів ніяких, ніякої художньої літератури. 

– А з того, що бачив, що ти радив би людям почитати?

– Я, взагалі, люблю всяку науково-популярну літературу. Із того, що я би радив почитати, там було, значить, Браян Грін “Дивовижний всесвіт”. Там на пальцях, ніби як для домогосподарок, розповідається теорія відносності – що таке швидкість світла, про елементарні частинки, про теорію струн. Це можна зрозуміти, і це прикольно.

– Вам вдається зараз жити тільки музикою? Чи доводиться ще десь працювати?

– Звісно, доводиться працювати. Хто ким. Басіст займається журналістикою, я займаюся, в основном, комунікаційними проектами – стратегії, маркетингові активності. Наш барабанщик займається тестуванням в ІТ. У гітариста – клінінгова компанія. Клавішнік займається телеком-технологіями. Отак. 

– Але є перспективи і плани вийти на те, щоб музика була основним джерелом доходу? 

– Так. От уже до війни в нас було все так харашо. Навіть відкрили ТОВ-ку – ТОВ “Latexfauna”. І в мене там доля аж 51%, “золота акція”. Але то так, номінально. У нас з пацанами договорьонность, що весь прибуток ми ділимо порівну, на шістьох.

– Коли людина починає щось нове, завжди знаходяться скептики, які скажуть тобі не братися за це, бо нічого не вийде. Були такі люди на початку твоєї музичної кар’єри і щоб ти їм зараз сказав?

– Моя мама. Коли я ше в школі бринчав на гітарі, вона одкривала так двері і казала: “Синачка, а ти можеш так не робити? У тебе немає слуху”. І всьо. Ще коли в інстітуті ходив на рєпєтіциї, і після інстітута, вона мені казала: “Коли ти вже прикратиш ходити на свої дурацкі рєпєтіциї? Лутше б ти, як твій старший брат, получів стіпєндію в Америці, поїхав і здобув би MBA. Лучше би то, сьо…”. 

Але це було до того, як все вистрілило. Зараз вона пишається. Але я не ображаюся стосовно того, що вона казала, що в мене нема слуху, бо це правда. У мене й зі слухом, і з пєнієм до сіх пор величезні проблеми. 

– Я думаю, що ваша фан-база думає інакше. 

– Да, їм просто пофіг. Ми другім берем – харізмою. На цьому тіки й виїжаєм. 

Війна залишить слід в кожному з нас. Як ти гадаєш, як цей слід в тобі позначиться на вашій музиці?

– На музиці – не знаю. Не думаю, що якось позначиться. В музиці, саме в сонграйтингу, я шукаю для себе якийсь окремий виділений світ. Мені подобається писати сторітелінгово про якусь історію, до якої я не маю абсолютно ніякої причетності.

Більшість наших пісень не про то, як та любила, і про то, як мені тяжело, ілі я там когось люблю. Вони завжди мають абсолютно окремого ліричного героя. Це може бути якийсь ковбой, може буть якийсь індіанець, це може бути грецький воїн, ну хто завгодно. Хоч полісмен у Бразилії, у якого псіхоз, і він любе розстрілювати бандітів та таргашів наркотіками. 

От мені цікаво придумувати персонажа – іншого, нового. І не писати про якісь свої внутрішні переживання, бо моє життя нічим такім інтєрєсним не відрізняється. Я просто чувачок. Тому шо про мене писать? Там нічо такого. 

blank

“Я був порохоботіком, а став зелеботіком”

– Хто з людей, яких ти поважав та вважав авторитетом, розчарував тебе після 24 лютого?

– Та, в принципі, ніхто. Для мене, мабуть, більше людей постали в приємному світлі. Наприклад, весь український народ став таким відкриттям. До того, як почалася війна, ми ж усі відчували, що щось буде, буде пизда. І я подумав, якщо ми будемо воювати так, як Чечня, так самоотвержено, то ми встоїм. Але думаю, це треба бути трошечки йобнутим, щоб так воювати, як чеченці. А оказалося, шо ми посерйозніше, ніж чеченці воюємо, я афігєл від цього всього. І навіть люди, які були мені неприємні, зокрема, президент, здивували.

– Не голосував за нього?

– Нє, мені він страшно не подобався, я був порохобот. І тут він постає в дуже класному світлі. Мені дуже сподобалося, як він себе повів, як він себе зараз веде. І водночас мені дуже сильно не сподобалося, як вів себе Порошенко, як просто піарився, мародерив на війні. Був порохоботіком – а став зелеботіком.

– Повоєнний період відкриє для України велике вікно для змін. Що б ти точно легалізував після війни, якби був впливовим депутатом монобільшості? 

– Канєшно, я легалізував би деякі психоактивні речовини, як канабіс, як MDMА, і як псилоцибін, і, можливо, ЛСД. Думаю, що це як мінімум в медичних цілях було б корисно. Також я не знаю жодної людини, яка під травкою чи MDMА когось вбила чи випригнула з вікна. А натомість ми знаємо безліч випадків, коли люди під алкоголем роблять багато поганих речей. 

У попередніх інтерв’ю ти говорив, що маєш кохану жінку, одружений. Популярність – це завжди прихильники та прихильниці, які хочуть познайомитися ближче. Як тобі вдається боротися зі спокусами? Як ти їх “відшиваєш”?

– Не знаю. Я раніше думав, що не зможу відшить. Бо попадеш в ситуацію, коли тобі, грубо кажучи, покладуть руку на пісюн та поведуть кудись, і ти, тіпа, не знайдеш в собі сили цьому протистояти. Але виявилося, що знайшов сили в собі протистояти. Прибрав руку з пісюна.

– Певна кількість українського шоубізнесу спетляла за кордон. Хтось волонтерку збирає, а хтось сидить тихо і не відсвічує. Були думки десь виїхати?

– Були навіть пропозиції, дзвонили, казали: “Всьо легко, у нас все настроєно, можемо вивезти”. Я кажу: “Та не треба мене вивозити, я й так астматік”. Я в принципі можу не боятися мобілізації. Але якби мене мобілізовували, я б не став відлинювати.

– Якби мобілізували, куди б хотів потрапити?

– Не знаю, я не сильно спортивний, не дуже сильний. Думаю, що правильно розподіляти людей по їхнім здібностям. Я не знаю, які в мене можуть бути здібності у військовій справі, для цього якийсь, може, треба тест пройти, може ще щось. В математиці я тоже не сильний. Я класно готовлю, я міг би бути поваром. Вкусно поїв – і вже можна пиздить врага.

– Я знаю, що ви активно допомагаєте армії, збираєте кошти на різні потрібні речі. Скільки ви вже зібрали і на що? Які подальші плани? Ви працюєте системно чи хаотично по запиту?

– Зазвичай робимо по запитах. У мене є старший брат, Саша Зезюлін, у нього дуже тісні зв’язки з вінницькими волонтерами, вони зазвичай його просять. Він скидає мені, що треба, ми починаємо збір. І там уже або він їде купує, або я. Потім ми просто це беремо і передаємо волонтерам. 

Із самого початку ми почали волонтерити із Яковом Матвійчуком, він є організатором “ЗахідФест”. Перше, що ми робили, – це ми тачки купували. Потім – взуття, прилади нічного бачення для авто, дрони, рації. Завжди є запит на рації, і вони, бляха, дорогі. По грошах скільки там було зібрано, я не скажу точно, брехать не буду, але за мільйони виходить.

blank

“Пісні пишу винятково для себе”

– Після початку вторгнення адептів концепції “какая разніца на каком язикє” стало значно менше, але вони все ще існують. Якими словами ти б спробував до них достукатися?

– Я не хочу вобще до них достукуватися. Мені не інтєрєсно. Я вобще поняв оце з часом, шо спорить нема смисла ні з ким. Рідко ти знайдеш людину, яка хоче спорити для того, шоб реально породити істину. Зазвичай люди спорять для того, щоб відстояти свою думку, а не для того, шоб шукати консенсусу або шукати істину. Спорить бесполєзно.

– Ти згадував про кон’юнктурну музику. Якою має бути українська музика під час війни? Може, вона все-таки має виконувати функцію інформаційну, патріотичну? Чи має жити своїм життям?

– Якшо говорити чисто про мене, то для мене музика – це те, що не відрізняється насправді від образотворчого мистецтва, від скульптури. Музика повинна приносити емоцію, яка тебе віртуалить в шось. Ну, це винятково для мене. Коли ти слухаєш трек чи дивишся фільм, ти типу переносишся в інший світ. Я переслідую цю мету. Я не хочу нікого ні на що надихати і нікому нічого доказувати. Пісні пишу винятково для себе. Для того, щоб здивувати себе і милуватися потім цим продуктом творчості.

– А що тобі особисто нового зайшло за останні місяці з української музики?

– Було дуже багато кон’юнктури, яка мені не зайшла. Але з-поміж цього мені дуже сподобалася пісня Jockii druce “Шо ви браття”. Це той випадок, коли чувака дійсно надихнула війна, і в нього був порив, і він класно це зробив, талановито.

– До 24 лютого різні російські ліберальні гурти – СБПЧ, наприклад – збирали повний зал у нас. У той час, коли наші українські були фактично в андеграунді. Як ти думаєш, чому так відбувалося? Чи зміниться це після перемоги?

– Мені здається, це відбувалося, тому що наші промоутери теж так робили, давили, шоб привезти рускіх, бо це дає бабло. Мені з російської музики на той час подобалися тільки Tesla Boy та Pompeya. Але що то, що то – це продукт західний, вони не російський продукт. І це не є в копілочку російської культури. Я всігда відчував якусь брезглівость до цієї російської музички, вона мене ніколи не вставляла.

– Цой не подобався?

– Тільки він. І це років 5-6 мені було. Нє, брешу, мені ще в школі подобалася “Арія”. 

– А “Король і Шут”?

– “Король і Шут” – нє. Обриганство таке, знаєш. “Король і Шут” завжди слухає чувак, у якого на футболці збоку чучуть риганіни.

– Які напрямки і жанри музики мають шанс у нас вистрелити?

– Я думаю, все, що буде якісним. Тобто для класного інді-рока, інді-попа завжди знайдеться місце. Мені подобається все, що корнями вростає кудись в 70-ті, 80-ті, але зараз воно розцвітає новим звучанням, правильною еклектикою. Я думаю, всьо, шо буде класне – таке легке, п’янке, душевне і щире – залетить. І головне, щоб воно настояще, щоб не було дєлане, щоб це не було “долоні в небо, кохана, і та любила, та хуєла…”, щоб це було щиро, щоб людина могла цьому вірити. От коли воно щире, людина завжди знаходить слухача.

– Український шансон потрібен? Такий, як в маршрутках слухають?

– Нє, канєшно, це треба викорінювати. Треба ж плекати в людей якийсь смак. А коли вони слухають оцю дрянь, вони розлагаються і родять таких же самих, як вони. 

– Зараз, фактично, стався ренесанс української музики із радіоточки. Зібров, Бобул, он Степан Гіга збирає повні зали. У чому секрет?

– Я думаю, це просто по пріколу. Хайп такий. Я просто бачив, хто приходить на ці концерти. Це молоді креативні люди, вони по пріколу прийшли. Навряд ці люди сідають у машину, їдуть на відпочинок і включають Іво Бобула, і всю дорогу слухають, бо це класна музика для дороги – їдеш і кайфуєш, в закат уїзжаєш.

– Чимало дискусій точиться навколо суржика. Чи ми маємо його плекати як культурне надбання, чи це продукт російської імперки, який має змінитися розмовною українською мовою?

– Я думаю, шо він поступово вимиється. Але зараз ми просто маємо таке життя, такий культурний контекст. Якщо ти хочеш зробити щось в реалізмі, хочеш, от, зняти кіно в реалізмі про районний центр, ти не можеш його зняти так, щоб люди не говорили на суржику. Ти не можеш взяти і всіх героїв Леся Подерв’янського перевести на літературну українську, бо тоді не буде прікола, не буде по настоящому. 

Суржик – це про настояще, і поки настояще говорить суржиком, у ньому буде потреба і в літературі, і в кіно, і в музиці. Бо це такі обставини. Коли ми почнемо працювати над собою, вимивати його із себе, мова стане чистішою. Тоді, звісно, і потреба в ньому в культурі теж пропаде, і плекати його не треба буде. 

– Традиційне останнє питання, яке ми ставимо всім гостям, але модифіковане під тебе. Яку б пісню ти поставив на похорон Путіна?

– Ну, можна було б Семесюка “Арта”. “І москаля нема, немає москаля”.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка