«Люди думали, що це переодягнуті росіяни. Не вірилось, що йдуть наші», — день, коли звільнили Херсон

Інна Зелена

«…Мабуть, я досі не розумію, що я щасливий. У мене тепер є можливість їхати вільно, спокійно. Немає тривоги. Раніше їздив, оглядався, дивився в дзеркала заднього виду. Боже, як я втомився від цього! Тепер вчишся їздити по місту в спокої. Це таке дивне відчуття, коли їдеш і не боїшся, що тобі на зустріч виїде БТР, що тебе зупинять, і що кожна поїздка — то квест — опинишся на підвалі чи ні… Я просто радий, дуже радий». 

Олександр. Саша. Мешканець Херсона, який пробув в окупації майже дев’ять місяців. І зустрів перемогу у рідному місті. 

Саша не покинув місто з поважної причини — весь цей час він допомагав ЗСУ виганяти окупантів. За час окупації учасник руху спротиву обробив гігабайти аудіозаписів, отримав сотні фото та повідомлень про ворога з різних куточків захопленої області.

Ми свідомо не вказуємо його прізвища. Таких, як Саша, у Херсоні було багато. Цей чоловік сьогодні символізує кожного, хто хоч раз, ризикнувши здоров’ям чи спокоєм, навіть життям — зірвав у місті російський триколор, кинув геолокацію скупчення техніки українським військовим, передав інформацію про кількість та місце дислокації живої сили окупантів, по звуку навчився розрізняти типи ракет та орієнтується у видах військової техніки. Такі, як, Саша наближали перемогу. Ви маєте знати, як вони її зустріли. 

«Якихось новомобілізованих чмонь іноді ми зустрічали на вулицях»

— Останніми днями перед входженням наших військ уже було помітно, що в росіян є проблеми з боєприпасами і поставкою озброєння. Вони вирубили нам світло та зв’язок і зовсім притихли.

У нас була змога прослуховувати їхні розмови. Ми переробили ТВ-приймач на прийом потрібних радіочастот. І часто вдавалось [прослуховувати]. Пізніше ми ще й написали для цього зручного бота, який приймав радіоефір. Ворог знав, що можуть прослуховувати, тому іноді переходив у Телеграм. 

Коли вони відімкнули нам світло, стало неможливо спілкуватись. Намагалися написати текстом хоча б найважливіше, коли з’являлася змога. Було зрозуміло, що в них починається метушня.

За тиждень до відходу росіяни почали відстрілювати боєкомплект. Можна було розрізнити, коли їм підвозили БК — на недовгий час чутно було «виходи». 

Десь за три-чотири дні до відходу вони вистрілювали якісь ракети. І бити почали не вночі, як раніше, а вдень. Ці ракети дзвеніли, як новорічні петарди. 

Якихось новомобілізованих чмонь іноді ми зустрічали на вулицях. По них було видно, що вони абсолютно недієздатні. Жалілись місцевим, мовляв, грошей немає, а тут їм сказали: « «Йди, або посадимо». То він і пішов: може, хоч заплатять. Реальної боєздатної армії росіян у місті практично не залишилось.

Коли розпочалась їхня так звана «евакуація», по місту практично зникли блокпости. Місцеві почали зустрічати «камази» росіян, які їздили з Шуменського у Комишани (йдеться про мікрорайон Херсона і селище, підпорядковане міській раді, — Ред.). Що саме перевозили, ми не знаємо. 

Тим часом, наші колаборанти почали жалітись, що зникає у місті влада. Тоді вони вдались до цього трюка з пропагандистом, який проїхався Киселівкою і запевняв усіх, мовляв, все в Херсоні є, блокпости є. Це, мабуть, було розраховане більше на росіян і на купку колаборантів, яка ще не евакуювалась. Бо насправді вони тікали. 

У сусідній із Херсоном Білозерці ті з місцевих, які пішли працювати із Росгвардією, між своїми розповідали, що їх готують на вихід 12 листопада. Про це я почув десь за тиждень до цієї дати. Світла вже не було, ловити зв’язок можна було лише у кількох точках… Я ще тоді засмутився, що так довго чекати їх виходу, до 12-го. Але пішли вони раніше. Можливо, їх або хотіли кинути, або дезінформувати наших військових, щоб зайшли в місто на день пізніше.

Було постійно чути гуркіт техніки — і вдень, і вночі. 

«Евакуацією вони називали розграбування» 

Спочатку росіяни вперто і на своїх каналах, і тут, у місті, заявляли, що евакуації не буде. Потім з’явились «рекомендації» виїхати. Для людей, які мінімально вміють думати, було зрозуміло, що це обман для того, щоб вивезти якомога більше людей і показати, що люди нібито тікають від ЗСУ, створити картинку для своїх ЗМІ. 

Виїздили в основному колаборанти або тугодуми. Були люди, які вірили, що російські війська під Миколаєвом і що вже завтра братимуть Миколаїв та Одесу. Коли ми їм говорили, що росіяни не дійдуть до Миколаєва, вони говорили: «Ні, ми по телевізору бачили, що вони вже скоро братимуть їх». А канали були тільки російські. 

Виїжджали також і ті, хто вірив, що ЗСУ буде бомбити Херсон хаотично, безвибірково. Ми ж знали, що наші б’ють прицільно [по російських позиціях]. І якщо дотримуватися елементарних заходів безпеки, залишишся живим і дочекаєшся ЗСУ. 

Росіяни крадуть дитячий паравозик

«Евакуація» була така, що гребли все — пожежні машини, поліцейські автівки, речі, документи. Крали все з сіл. В місті менше грабували. Купу техніки крали — оргтехніку, папір. Автомобілі. Коли я дізнався про вивезені унітази з ресторану «Палаццо», я був в шоці. Це ж унітази з громадського місця. Як так? Такий же шок був від вкраденого дитячого паровозика.

blank
Ресторан “Палаццо”

Очевидно, що начальство дало задачу спочатку вивезти власну військову техніку. Але паромом тягали не тільки військові, а й цивільні. У місті залишились тільки старі «газони», пожежні машини старі. А скільки в людей забрали автівок за час окупації! 

Дітей вивозили «на курорти», потім не давали забрати. Ті, хто намагався поїхати та забрати дітей — тих не пускали…

У Комишанах є психоневрологічний будинок, у мене там працює сусідка. Звідти забрали 52 людини — тих, хто міг ходити — і вивезли на Крим. Усіх лежачих перевели на вільний поверх. Також повідомляли, що з дитячих будинків вивезли дітей.

Референдум місцевих не зламав 

Референдум проводили не для херсонців. Від самого початку було зрозуміло, що це картинка для Росії.

Кожен стовп у місті був у плакатах, з кожної праски закликали йти на дільниці — і все одно практично ніхто з місцевих голосувати не пішов. Росіяни звозили своє кодло до однієї виборчої дільниці. Херсонці з цього цирку насміхались.

Звичайно, було полювання на тих, хто яскраво висловлював свою позицію проти «прісоєдінєнія»… Людей забирали, якщо вони траплялись на очі. Приходили до дому.

Репресіями займались ФСБшники. Вони вивезли багатьох, аби судити в Сімферополі. Звичайно, місцеві колаборанти теж були. Наприклад, один із адмінів відомого в місті автоклубу, який закликав публічно до голосування. З початком «двіжу» він виїхав до Криму, а зараз уже з Краснодара розповідає, які в Україні страшні бандерівці. 

«Людей катували так, що вони починали заїкатись»

Жахливих історій було багато. Хапали волонтерів, які просто годували людей. Для них це була червона ганчірка, бо наші волонтери показували всю непридатність російської влади. Ці люди могли дістати все — ліки, необхідні засоби гігієни — все, чого не могла дати Росія.

Декого катували так, що люди починали заїкатись. 

Репресії, до речі, проводились якраз до моменту призначення Суровікіна. ФСБ дуже лютувала, затримували людей. Але коли цей новий командувач заявив про можливі «непрості рішення», вони почали поводити себе значно тихіше. 

«Вночі люди не спали. На світанку та частина міста, яка була ближче до Антонівки, почула, як впав Антонівський міст»

Люди думали, що це росіяни, переодягнуті в форму ЗСУ. Не вірилось, що йдуть наші… 

10 листопада у Музиківку через Комишани йшли техніка. Це була техніка для мінування. Далі російські військові відходили по об’їздній на Антонівку, залишаючи по собі повністю заміновану територію.  

Приблизно з 22-ої вечора 10 листопада стало чутно прильоти, відльоти. Складно було навіть розрізнити, де що, хоча місцеві в цьому вже стали експертами. Гучно було цілу ніч, десь до 6:30 ранку. Вночі люди не спали. На світанку та частина міста, яка була ближче до Антонівки, почула, як впав Антонівський міст.

Якраз у цей день я переїздив в інше житло — де є газ і мінімально їжа. Тож 11-го зранку я вибрався з дому і поїхав шукати інтернет. Почав читати новини, вже повідомляли, що наші військові в Киселівці, Комишанах — то там їх побачили, то тут… Якщо чесно, місцеві боялись, що це можуть бути росіяни в формі ЗСУ. Не вірилось спочатку, що це справді заходять наші.

А вже ближче до вечора побачив наших хлопців — з жовтими стрічками на руках. І емоції почали накочувати.Не вірилось, що я їду по місту без страху, а назустріч мені — радісні люди 

Останні дев’ять місяців я жив у досить складному темпі. До моїх рідних приходили, довелося ховатись. Але для себе вирішив, що не припинятиму передавати інформацію про ворога нашим військовим. До мене стікалася купа контенту. І кожен виїзд у місто — то був квест: чи тебе зупинять, чи перевірять, чи впізнають… Мені доводилось ховатись, їздити якимись секретними шляхами.

І в перший день, коли наші зайшли у місто, то ніяк не покидало відчуття, що можливі якісь провокації росіян, обстріли.

Я обережно проїхався по місту. Всі святкують! Люди виходять, автівки сигналять, звідусіль чутно радісні крики… Лише тоді у мене почався приплив адреналіну. Це були такі емоції, що мене то сміх пробирав, то сльози накочувались. Не вірилось, що я їду по місту без страху, а назустріч мені — всі радісні і з піднятим поглядом.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка