Росіяни окупували Балаклію 2 березня. Вранці місцеві мешканці прокинулись від того, що в місті парад. По центральній вулиці рухалася військова техніка, марширували строєм нарядні російські солдати, гучно волала музика, безліч триколорів тріпотіли у повітрі.
Ми звикли іронізувати з приводу того, що росіяни брали із собою на війну святкову форму і збиралися влаштувати парад. Ці їхні парадні форми чудово горіли разом із самими власниками. Але десь вони таки втілили свої збочені мрії у реальність.
Історію російської окупації Балаклії нам розповіла місцева мешканка, яка нещодавно вибралася на вільну територію. Ми не можемо назвати її ім’я: для неї важлива анонімність. Але вважаємо, що розповісти про окупацію міста необхідно.
“Росіяни виносили двері і грабували все”
– Перші два тижні окупації більшість людей жили в укриттях. У місті тривали потужні обстріли, багато будинків, інфраструктурних об’єктів та виробництв було зруйновано або пошкоджено.
Ті, хто виходив назовні, спостерігали картини мародерства у промислових масштабах. Росіяни за допомогою військової техніки виносили двері в магазинах, складах і банках, виривали зі стін банкомати, грабували все, до чого могли дотягнутися. За кілька днів у місті не залишилось жодного непограбованого магазина.
У перші тижні люди виживали лише завдяки власним запасам. І ще завдяки сусідам із приватного сектору, які приносили на продаж молочну продукцію власного виробництва, а тим, у кого не було грошей, роздавали просто так.
Ситуація стрімко погіршувалась, бо в місті зникла й електроенергія, і вода. Не було можливості ні пекти хліб, ні готувати повноцінну їжу, ні навіть підтримувати запаси. Холодильники перетворились на прості шафи, а магазини далі стояли порожніми і розграбованими.
У місто почали привозити гуманітарку. Спочатку люди нічого не брали і відмовлялися від російських подачок. Але час минав, у магазинах нічого не з’являлося. Тому навіть ті, хто мав заощадження, не могли нічого придбати, бо продукти в крамниці просто не завозили. Зрештою росіяни змусили балаклійців брати їхню їжу, і записуватися в черги, ставати на облік, щоб отримати продуктовий набір із Росії.
Але перш ніж почати привозити гуманітарку, російські військові завезли агітацію. Все місто завішане триколорами, бордами “Єдіной Росіі” та привітаннями з приводу “повернення” у РФ.
“Спочатку були буряти. Абсолютно дикі”
Поки звичайні солдати грабували балаклійців, командування шукало мера міста Івана Столбового.
Взагалі, Столбовий – це класичний “крєпкій хозяйствєннік”. Він очолював місцевий осередок “Партії регіонів”, потім обирався від Блоку Кернеса – дуже типова картина. На початку окупації градоначальник ховався у будинку своєї тещі. В місті поступово виловили і кинули на підвал усіх його родичів, і навіть людей із таким самим прізвищем. Зрештою, Столбовий сам прийшов до адміністрації.
В кінці березня після кількох діб у полоні Столбовий вийшов під конвоєм на центральну площу міста і заявив про те, що “Україна всіх покинула і більше не повернеться, Росія тут назавжди, і влада належить військовій адміністрації”. “Я вам більше нічим допомогти не зможу”, – сказав Столбовий і після цього зник. У місті кажуть, що він виїхав до Росії. Кажуть також, що росіяни тримали на підвалі всю його родину, і навряд чи він мав вибір – що і як казати.
У квітні і травні Балаклією керувала знеособлена військова комендатура. Весь цей час з міста виїздили люди, хоча це було неймовірно важко.
– На дорогах розставили дуже багато блок-постів, – розповідає наша героїня. – Поведінка російських військових була непередбачувана – могли пропустити, могли завернути назад, могли кинути на підвал – залежало, на кого натрапиш. Вибиратися маловідомими шляхами було майже неможливо – ліс, підходи до річки і поля густо заміновано.
Спочатку були буряти, абсолютно дикі. Деякі з них, здається, навіть багатоповерхівок у житті не бачили. Вони всьому дивувалися – плитам на кухнях, обладнанню в домі, навіть унітазам. Ну і, звісно, все з квартир виносили. Тягли все підряд, їм все подобалось, у них нічого такого не було.
Потім були – і зараз залишились – кавказці. Але найскладніше було з “еленерівцями”. Вони поводилися, як ображені діти, ніби хотіли нам помститися. Вони в очі нам говорили: “Що не подобається? А ми так вісім років жили, тепер давайте і ви так поживіть”. Вони найжорстокіше катували на підвалах. Вони часто не пропускали людей на блок-постах. Просто не хотіли випускати, навіть якщо люди платили хабарі! “Чого ми будемо за вас воювати? Ідіть, воюйте за свій Харків проти укропів!”
Комендантська година починалася із 14-ої години і тривала до 8-ої ранку. З 14-ої не можна виходити на вулицю в місті, де немає води, немає електрики, немає зв’язку, немає новин, немає надії. Маленьке місто перетворилось на один великий концтабір. У концтаборі не можна говорити українською, не можна мати в телефоні “Дію”, не можна намагатися подзвонити. Можна тільки мовчки стояти в безкінечній черзі за водою, бо на все місто лишилося три криниці, де ще була вода. Люди стояли в черзі, щоби хоча б пити і готувати їсти, і зробити це доводилось між 8-ою і 14-ою годинами. Хто не встиг, той не п’є.
“Пацієнтів під конвоєм везли у Куп’янськ”
– Після того, як під гуманітарку було складено списки тих, хто залишився в місті, відновили постачання продуктів. Але все було неймовірно дорого. Ціни були вищими за сьогоднішні українські у 3-4 рази. І розраховуватись пропонували, звісно, в рублях. А гривні дали час до вересня.
Крім нестачі їжі, була велика проблема з медичним обслуговуванням. Аптеки розграбували на самому початку, а потім пограбували і лікарні. У Балаклії працювала щойно відремонтована велика районна лікарня, з новим обладнанням за останніми вимогами. Це була гордість усього міста, туди навіть із Харкова приїздили на лікування. Все нове устаткування вивезли в Росію ще в перші дні, а більшість персоналу виїхала. У місті продовжувала працювати “швидка допомога”. Вони могли приїхати, щоб поставити крапельницю або зупинити кровотечу, але для більш серйозних втручань людей під конвоєм везли у Куп’янськ, – розповідає жінка.
Балаклійці кажуть, що в Куп’янську все добре. Там нічого не зруйновано, працює електрика, є вода і телебачення (російське), працюють магазини, лікарні й аптеки. Але приїхати туди можна тільки під конвоєм. У Куп’янську сидить так звана “адміністрація Харківської області”; ці люди вважають, що незабаром вони окупують всю область і переберуться до Харкова, разом з бурятами і триколорами.
Очолює цю так звану “адміністрацію” зрадник України – колишній український правоохоронець, підполковник МВС, а потім підполковник “ЛНР” Віталій Ганчев. Повідомляли про те, що посаду “губернатора” Харкова хотів зайняти колишній нардеп часів Януковича – Дмитро Святаш, який встиг виїхати в Росію. Але для цього росіянам потрібно захопити Харків. Чого, звичайно, ніколи не станеться.
Ніхто з місцевих не погодився очолити окупаційну адміністрацію у Балаклії. І в червні там з’явився гауляйтер – Юрій Шевченко. Сам про себе каже, що він “уже навів порядок в Ізюмі, і тепер наведе порядок в Балаклії”, а після того, як він наведе порядок, “у місто приїде керувати жінка з Криму”. Про кого йдеться – не зрозуміло. Ми теж, як і ви, подумали про Поклонську, але це не має значення – навряд ця “кримська жінка”, ким би вона не була, встигне покерувати Балаклією.
Сам Шевченко із Горлівки і брав активну участь в “русской вєснє”. Має російське громадянство. Про себе каже, що він “простий підприємець, який рятує мешканців Харківської області”. У нього є власна організація “Мір Харькову”, котра складається з нього, політолога Івана Скорікова, який пасеться на телеканалі “Звєзда” і ментально неповнолітнього smm-ника, який веде їхній телеграм-канал й іноді знімає кострубаті відоси для ютуба. Російську гуманітарку Шевченко завозить під брендом своєї ГО, а “порядок” наводить звичними методами – репресіями.
На каналі Шевченка багато українофобських матеріалів у дусі Соловйова. З розповідями про те, що немає ніяких українців, не існує української мови, а український народ – це конструкт, вигаданий західними державами для знищення “святої русі”. Шевченко періодично посилається на “батюшок”, які допомагають йому з грошима, щоб годувати балаклійців. Але й сам гауляйтер дуже нагадує московського попа.
Пропаганда і тотальне насилля тиснуть на тих, хто залишається
– Останнім часом людей почали змушувати до роботи. Комунальників, вчителів, рятувальників на роботу буквально супроводжує конвой, – розповідає наша героїня. – Попри все, багато людей відмовляється співпрацювати, або виїздить за першої ж нагоди.
Із 34 тисяч населення у Балаклійському районі залишилося заледве 10 тисяч. Атестат про середню освіту російського зразка у травні в місті отримали 22 дитини.
Ситуація в освіті, як і всюди на окупованих територіях, жахає. В одній зі шкіл міста з 56 вчителів лишилося шість: двоє – зі старшої школи і четверо – з початкової. І хоча в місті майже нікого вчити, тих вчителів, які не виїхали, намагаються змусити до співпраці і відправити на десятиденні курси у Бєлгород. Освітяни вважають, що з усіх шкіл міста і району росіяни пробують зробити одну і загнати в неї всіх учнів і вчителів, які ще залишилися.
Уже кілька місяців учителів активно змушують до співпраці. Серед педагогів є люди, які перебувають у неволі вже понад місяць. Що з ними – ніхто не знає. Одну з вчительок початкової школи катували чотири доби, а потім відвезли до найближчого блокпоста і викинули з машини із формулюванням: “Вас депортовано із території РФ”. Така ж історія сталася з директоркою дитячого садочка, яка відмовилася відкривати заклад. Тепер у будівлі садочка окупанти відкривають хоспіс.
Батьки, попри тиск, і самі не поспішають віддавати дітей до школи, хоча в місті немає навіть онлайн навчання українською. Російська школа у Балаклії – це не тільки ризик ідеологічного зараження, а й цілком неілюзорна можливість втратити дитину фізично. У місті дуже небезпечно – “Гради” і “Смерчі” росіян постійно обстрілють українські позиції із території Балаклії, і, звісно, отримують відповідь. Водити дітей до школи неможливо. Але батькам продовжують погрожувати і дуже наполегливо рекомендують приводити дітей на заняття.
Попри те, що Балаклія десятиріччями була заповідником “крєпкіх хозяйствєнніков” і вкрай неохоче вітала політичні і соціальні зміни, ніхто в місті не зрадів окупації. Ніхто не вітав російських військових, ніхто не йшов на співпрацю і не схотів обійняти керівні посади в окупаційній адміністрації. Військовий окупаційний контингент у місті тепер перевищує кількість мешканців, які залишилися. Ті, хто залишається в місті, живуть у майже повному інформаційному вакуумі – у Балаклії складно спіймати мобільний зв’язок, навіть якщо вдасться зарядити телефон. Люди переповідають один одному новини, які вдалося прочитати чи почути від близьких із неокупованої території, але пропаганда і тотальне насилля дуже тиснуть на тих, хто ще залишається.
Бої поблизу Балаклії посилились. На жаль, через специфічний ландшафт і близькість російського кордону бої за місто будуть важкими і запеклими. До того ж, росіянам там є що втрачати – в Балаклії розташовані склади боєприпасів і ремонтна база для військової техніки. Але ніщо не закінчується так швидко і безславно, як те, що “навсєгда”.
