Ми зустрічаємося з Баракудою біля майже порожньої кав‘ярні у Краматорську. Ранкове місто – напівпорожнє. В єдиній точці два світи цієї країни – відносно мирний і той, що наскрізь просякнутий війною.
Баракуда – невисокий, усміхнений та ввічливий чоловік з суворими очима воїна – ще вчора був у місці, яке більшість країни асоціює з пеклом. Під Бахмутом. Наша розмова нагадує товариську. У ній багато мовчання. І чимало павз, які розповідають більше, ніж слова.
Втомлений, та незламний Баракуда – розвідник 5-ої штурмової бригади, що нищить ворога на бахмутському напрямку. Він одразу попереджає: прогнози – невдячна справа. Але ми не про це. Ми говоримо про героїзм на війні, про підлеглих із мирного життя, які надихають, про героїв, які помирають, а також про сам Бахмут, який росіяни намагаються стерти із землі.
“Якщо це не повна жопа, то кожне село, кожну хату треба тримати до останнього”
– Місто Бахмут називають “гарячою точкою” ще від літа. Коли ці бої розпочалися для вас?
– У липні наш підрозділ у складі батальйону окремого штурмового полку зайшов на Бахмутську трасу. Так розпочалася наша боротьба. Багато хлопців із підрозділу вперше опинилися на війні. Але вони непогано себе показували.
Досвідчені військові знають, що ключовою особливістю боїв влітку була переважаюча кількість ворожої артилерії. Фактично, все рівнялося з землею. На нашому напрямку практично відразу почалося пекло. Я мав досвід і АТО, і ООС, тому мав із чим порівнювати. За ті дні на нас прилетіло стільки, скільки не прилітало за попередні чотири роки! Благо, точність їхнього ураження була не такою високою, тому втрат було небагато.
А з вересня почалася оборона Майорська (колишній КПВВ “Майорськ” розташований на північній околиці Горлівки, за 20 кілометрів на південь від Бахмута, – Ред.). Багато хто безпосередньо стояв там іще з часів АТО і ООС. Враховуючи насиченість артилерії, залишитись там було дуже важко. Ми мали втрати.
Два місяці ми трималися героїчно. Деякі підрозділи себе добре показали, деякі, якщо бути чесним – не дуже. Мені хотілося б відзначити роту Державної спеціальної служби транспорту. Фактично, це підрозділ забезпечення – але вони трималися серйозно. У принципі, можна було відійти і на більш вигідні рубежі, але наказ був залишатися на позиціях. У жовтні ми вийшли, але з великими втратами. Закріпилися на околиці Майорська, фактично, перед Торецьком.
А на початку лютого ми зайшли на південну околицю Бахмута.
Вони пробують нас штурмувати. Рубежі постійно змінюються. Ми відійшли 200 метрів – закріпилися. Нам дали “придані” підрозділи. Йшла потужна робота артилерії – “придані” підрозділи відступили. Трохи далі закріпилися ще на одному рубежі. “Айдар” проводив штурмові дії – відбили попередній рубіж. І досі там тримаємо позиції.
Ворог тисне, пробує. Поки що ми даємо відбій і тримаємося.
– Як ви оцінюєте теперішню ситуацію на цій ділянці фронту?
– Свої рубежі ми поки що маємо змогу втримати. Все залежить від наявності сил та засобів, від того, як швидко буде приходити підкріплення, як буде працювати наша артилерія. Багато залежить від допомоги Заходу.
На мою думку, зараз у нас є проблеми з логістикою. Враження складається, що командування воює по картах (тобто не враховує реальної ситуації на полі бою, – Ред.)… Я, в принципі, людина з цивільного життя, не військовий, я не маю права давати оцінки та в них помилятися.
– Ви стали заступником командира, будучи цивільним?
– Я мобілізований офіцер. Закінчив військову кафедру. Фактично, до війни не уявляв себе у війську ніяк. Просто, можливо, маю якийсь воїнський дух. Я займався боксом, маю звання майстра спорту. Може, це допомагає. І “пацанське” виховання теж.
Я не вимагаю у підрозділі нічого якимись наказами, я просто по-пацанячи, по-людськи розповідаю, що треба робити. Якщо це не повна жопа, то, в принципі, кожне село, кожну хату треба тримати до останнього. Бо якщо відходити з одного, то це потягне за собою втрати і інших міст, сіл.
“Героїчні вчинки зазвичай не дуже гарно закінчуються”
– Кожен день оборони Бахмуту – це приклад героїзму. Який цей героїзм?
– Героїзм у нас кожен день відбувається. Знаєте, в чому проблема? Героїчні вчинки зазвичай не дуже гарно закінчуються. Коли ми відійшли від рубежу, бо наші позиції штурманули, то були пацани, які зопалу йшли відбиватися. Там і залишилися, на жаль… Такі героїчні вчинки цієї війни.
Ми теж там були із командиром, підходили – але розуміли проблему. Сам командир – відважна людина. Але відбити не могли. Там були і поранення, і ми, на жаль, не встигли… Хлопці, які були поруч, просто йшли туди рятувати товаришів. На жаль, їм це не вдалося.
Найбільш героїчне, що може бути – це коли ти щось там вчудив, і тобі проканало. Ну, наприклад, поліз кудись. Заїбашив когось. Якогось дурака спіймав.
– Про “дураків”. Хто стоїть по той бік від вас?
– Деколи з їхнього боку взагалі воюють якісь бомжі, з херовими каскою, броніком. А деколи попадаються і ніби запаковані. Всі вони без документів. Хлопці з “Айдару” брали в полон, був “вагнерівець”, то зізнався. А так, без опізнавальних знаків – просто якісь свиноруси. З ними якісь папірці з азимутами, точками, із якими вони висуваються, щось записують.
Не думаю, що у контрактного військового може бути мотивація отак йти. Їх просто якимось страхом женуть. “Вагнерівці” – ті шість місяців відпетляють, і їх відпустять. Це єдине пояснення, яке я маю.
– Як багато міста вони вже зайняли?
– Хлопці розповідають, що частину Бахмуту зайнято росіянами. А вони ж туди заходять – а їх відразу накривають артою. Вони можуть і вийти, в принципі – але воно рахується, що зайняте.
У принципі, ми можемо туди зайти. Одна з проблем – знайти вмотивований, підготовлений підрозділ, командирів, які б змогли повести людей невідомо куди. Бо не ясно, чи там підари, чи там нікого немає. Це проблема. Війська багато, воювати є кому. Але не завжди вдається знайти потрібні слова й потрібних людей і виконати задачу.
– Що ви маєте на увазі?
– Треба, щоб тобі повірили. До нас після втрат “придають” підрозділи, щоб протриматися якийсь час, поки не зайдуть нові сили. Я заводив людей на позиції, отримав поранення. Це важко… Хлопці не обстріляні, від кожного вибуху падають. Кажу їм: не можна так робити – якщо по тобі прилітає, не треба валятися, треба швидко доходити до укриття і займати позиції, поближче до підарів.
“Звичайним людям треба іноді треба давати відчувати цю війну”
– У публічному просторі озвучується, що співвідношення втрат – 1:5.
– Таке співвідношення і має бути. Вони наступають, ми в обороні – це все нормально. Але хєр знає, коли ці бомжі закінчаться! Вони пруть і пруть… Там спочатку щось із поля бою витягували – можливо, були кадрові. А зараз ці тіла там просто лежать. Ну, у них теж проблеми з логістикою.
Чи можна щось робити краще? Це не нам судити. Є високе командування, яке розуміє ситуацію, є бойові генерали. Є проблема в боєздатних командирах, бійцях, сержантах. Бо хто хотів воювати, вже всі воюють. А контингент, який призивають, не зовсім готовий.
І є хороші хлопці. Так на око ніколи не визначиш, хто як себе покаже. У мене є один боєць – він скромняга такий, 45 років (показує фото бійця – Ред.). Це машина-убійца!
– Він із мобілізованих?
– Коли формувався полк, бригада, нам нагнали багато мобілізованих. Спочатку вони тусувалися у спортзалі. Я теж був одними із перших у полку. Уже пізніше з’явився штатний комбат, і ми почали відбирати людей. Заходимо у спортзал: “Хто хоче воювати? Хто що вміє, чи воював раніше?” І такий чолов’яга бородатий, такий, пам’ятаю, веселий. Питаю: “Хочеш у розвідку?” Каже: “Звісно, хочу!” – “То підеш до мене”. Каже: “Добре! Не підведу”.
Під час ворожого штурму ми в Майорську втратили позицію. Я був у госпіталі після поранення, а мої хлопці з командиром відділення штурмували цю позицію. Цей чолов’яга з “покемона” (кулемет Калашникова модернізований, – Ред.) заїбашив двох підарів на підході. Штурмова група – їх було чотири чоловіка, не рахуючи людини, яка допомагала нашій артилерії нашій. І вони фактично вчотирьох взяли позицію! Відчайдушні хлопці в мене, я рівняюся на них.
Я попервах командував. А зараз вони показали, що самостійні. І мені ще самому багато чому треба в них повчитися. Ну, так і має бути – хтось щось робить краще. Ти як командир не мусиш володіти всім.
– Для вас це додаткова мотивація на війні?
– Так, звісно. Але коли тебе більше мотивує і захоплюєшся людьми, то доводиться і втрачати. Це дуже важко.
– Минулого тижня при обороні Бахмута загинуло два українських комбати. Це свідчить про погіршення ситуації?
– Підрозділу з втратою комбата дуже важко. Це деморалізує. У нас у Майорську комбата серйозно поранили, з ампутацією ноги. Він знайшов у собі сили і передав контроль підрозділом іншій людині. З того часу командує “Граніт”, і досить успішно.
Ми маємо розуміти, що втрати неминучі. Треба проходити через це, прийняти це. Ми робимо цю роботу і для наступних поколінь. Люди мають розуміти, що відбувається. Це не просто собі так – це навіть не АТО. Це двіжуха серйозна. Треба всім брати участь і прикладати руку до перемоги.
– Як нам говорити про втрати на війні? Так, аби й розуміння було, і не деморалізувати?
– Людям – звичайним людям – треба іноді треба давати відчувати цю війну. Деякі речі забуваються, а це дуже погано.
Я не буду оцінювати нічию роботу. Але якщо людина каже, що нам не потрібні “весільні дрони” (мається на увазі заява міністра оборони Олексія Резнікова, – Ред.) – а на них тримається вся розвідка фактично, всі ці відоси, як ВОГи скидують.. Ну, то дайте щось нормальне, краще! Коли людина щось таке заявляє, це не вкладається в голові. Значить, вона не володіє ситуацією всередині.
– Як потепління вплине на хід бойових дій?
– Думаю, там, де вони стоять за межами міської забудови, їм буде важче пропхнутися, поки воно не підсохне. Коли вже “зеленка” буде, підсохне, тоді, можливо, посиляться ці атаки. А, можливо, ми їх заїбашим. “Вафлі” якісь американські запхаєм, залупим (“вафлі”, “вундервафлі”, “wunderwaffe” – диво-зброя, – Ред.).
“Я вірю в людей, бачу їхній запал, і не маю морального права петляти”
– Для українців Бахмут – символ незламності, фортеця. А чим це місто є для вас?
– Якщо чесно, не вважаю, що Бахмут зараз – символ незламності. Символом незламності воно буде тоді, якщо ми його втримаємо. Тоді це буде фортеця.
Маріуполь, “Азовсталь” як справжня укріплена фортеця… Там так героїчно – блять, повністю приклоняюся перед захисниками! Туди ж і десанти висаджувалися, і підкріплення йшло, коли ще можна було підлетіти туди. Красунчики, звісно!
Маріуполь, мені здається, більш заслуговує на цю славу, навіть більше, ніж ДАП (битва за Донецький аеропорт, – Ред.). Це дуже значима подія. І приємно, що багато залишилося живих і вони можуть передати цей досвід. Це класно. Мабуть, це було єдине правильне рішення в тому випадку – здатися в полон. Я не прихильник цього полону взагалі, чесно кажучи. Але ці “азовці”, ці морпіхи – вони дійсно показали, на що здатні, зберегли життя, яке є важливим і має високу ціну навіть для майбутніх поколінь.
Чим є місто для мене?.. Я заїжджав у Бахмут іще тоді, коли він називався Артемівськом. У часи АТО, ООС – 17 кілометрів завжди було від передка до Бахмута. Це було класне місто. Там було приємно проїхатися, відпочити. На Донеччині воно мені подобалося більше, ніж Слов’янськ, Краматорськ. І це незважаючи на свою близькість до фронту.
Зараз Бахмут понівечений та знищений. Правда, якщо порівнювати з Мар’їнкою, з тим же Майорськом – там же руїни фактично. А Бахмут іще виглядає більш-менш. Можна побігати, десь сховатися. Це не Донецький аеропорт в часи його втрати. Коли відходили у літній, осінній час, було багато таких міст – наприклад, Попасна – які просто були знищені, тримати їх не можна було ніяк. Бахмут – це, в принципі, задача, яку можна реально виконати. Я бачу – можна втримати.
– Але міста, яке вам подобалося і де можна було відпочити, вже немає.
– Якщо говорити про себе, то я, відверто, вже трохи виснажений. Але я вірю в людей, бачу їхній запал, не маю морального права петляти чи відступати. І командир у нас класний – чудова людина. Я більш людяного не зустрічав, він дійсно професійний.
Особисто я мав щастя мати відпустку. Точніше, це була реабілітація після поранення. Звісно, шкутильгав, але все ж це відпустка.
Хоча… Після відпустки набагато важче. Ти вдома, розслабився, сходив у кафешку. Відчуваєш життя повністю і залишати це важко. Коли було АТО, то якось хотілося їхати поїбашити, постріляти. Ця тилова буденність надокучала. А тут така війна, що проводиш час удома з якоюсь такою жагою.
– Як ви гадаєте, якою увійде в історію битва за Бахмут?
– Не знаю, важко сказати, якою увійде в історію битва за Бахмут. Якщо не втримаємо, то хуйово ввійде. Якщо втримаємо – заєбісь.
Обідно, звичайно… Той аеропорт хлопці скільки тримали… Якщо так буде з Бахмутом – тоже хуйово.
– Як ви розповідали б молодшим поколінням про цю боротьбу?
– Я не дуже люблю інтерв’ю, мені важко давати такі оцінки… Я, знаєте, як у тому романі – “Повернення” (роман Еріха Марії Ремарка 1931 року, – Ред.), да? Чувак приходить з війни, а там сусід помер. Каже: “Куля чи що?” А той від грипу помер.
Напевно, я не зможу дітям щось толкове розповісти. Це не моє.
– Це дуже цінно, бо ви пройшли цей досвід.
– Такий досвід не можна назвати позитивним.
– Є такий великий розрив у сприйнятті війни…
– Стараємося залишатися прикольними. Цей чорний гумор – він повсюди.
