“17 квітня Молдова розпочне війну на кордоні з Україною”. Про це повідомляє Марина Таубер, одна з провідниць молдовської партії “Шор”. Марина каже, що її поінформували про це іноземні спецслужби. Схожих повідомлень у Молдові останнім часом так багато, що тут без спецслужб уже важко розібратися, звідки чекати справжньої біди. Але давайте спробуємо.
Почнемо з інсайдів Марини Таубер: усе ж таки це серйозна заява. Представниця “Шор” каже, що Молдова увірветься на територію невизнаного Придністров’я, при чому буде діяти не своїми руками, а за допомогою Румунії. У саму Румунію вже нібито завезли 10 тисяч зразків форми молдовської поліції і ще 10 тисяч комплектів армійських одностроїв. Цей контингент, за даними пані Таубер, має увірватися на територію “ПМР” і захопити невизнаний анклав.
Інформаційна конструкція, яку тиражує представниця “Шор”, дивним чином нагадує нам 2014 рік і повідомлення у донецьких та луганських ЗМІ про “потяги дружби”, якими їдуть на схід тисячі правосєків з портретами Бандери і гвинтівками для того, щоб змусити шахтарів говорити українською мовою.
То що ж відбувається у Молдові?
Молдовський Шарій і старий комуніст із московською зарплатою
Інсайди Таубер стали популярними переважно у російських медіа; у самому Придністров’ї їм також присвятили багато пропагандистських матеріалів. Звісно ж, це вже говорить нам багато. Але варто додати ще дещо про партію “Шор”.
“Шор” – це опозиційна партія, названа на честь Ілана Шора, свого лідера. Ілан Шор зараз не в Молдові, бо вкрав мільярд. Його звинувачують у банківському шахрайстві та відмиванні коштів. Тому він керує партією з Ізраїлю. Що не заважає йому намагатися розкачати ситуацію у Молдові.
Ілан Шор виголошує заяви, а його активісти і депутати на місцях влаштовують мітинги та провокації. Він чимось схожий на Шарія – навіть зовні. Шор влаштував уже десятки мітингів у Кишинеу під абсолютно популістичними лозунгами – він вимагає, щоб уряд повністю сплатив комунальні рахунки всіх молдован, а потім пішов у відставку. Шор також звинувачує президентку Майю Санду в тому, що вона намагається втягнути Молдову у війну і що вона передала країну під повне зовнішнє управління. Так, нехай нові методички вигадують ті, у кого старі погані.
Шор уже потрапив під американські санкції. Молдова вимагає в Ізраїля екстрадиції – але, як відомо, Ізраїль своїх громадян нікому не видає. Тому можемо бути впевненими у тому, що Ілан продовжить дистанційне мінування інформаційного поля Молдови.
Ілан Шор закликає опозицію об’єднатися у боротьбі проти ворогів. Він “зробив пропозицію” ПСРМ – Партії соціалістів Республіки Молдова, теж знаменитій своєю любов’ю до Путіна і загальним москвофільством.
ПСРМ неодноразово ставала правлячою партією, її колишній лідер Ігор Додон був президентом Молдови із 2016 до 2020 року. У пресі писали, що в цей час Додона частіше бачили у Москві, ніж у Кишинеу. Українська розвідка та журналісти-розслідувачі стверджують, що Додон буквально отримував додаткову президентську зарплату – близько 40 тисяч доларів на місяць, але з Москви, через бізнесмена Ігоря Чайку. Натомість він мав узгоджувати з Росією всі свої рішення і висловлювання. Всього 40 тисяч – і в тебе на зарплаті цілий президент! Непогано.
Ймовірно, Ілан Шор нічого подібного молдовським соціалістам не запропонував, тому що від ПСРМ він отримав іронічну відповідь: приїзди в Кишинеу, поговоримо особисто.
Попри низку скандалів і славу корупціонера, Додона не варто недооцінювати. Восени він збирається на вибори мера Кишинеу, і навіть якщо не переможе, то, вочевидь, зможе завести свою партію у муніципальну раду й отримає непогану трибуну для пропаганди. І можливо, знову матиме московську зарплату.
Росія любить сепаратистів. Гагаузька загроза
Втім вибори у столиці не несуть для національних інтересів Молдови стільки ризиків, як вибори у Гагаузії, які відбудуться вже за чотири тижні – 30 квітня. У регіоні обиратимуть башкана – голову автономії.
Гагаузія – специфічний регіон на півдні Молдови, який відрізняється і мовно (гагаузи розмовляють власною мовою, що належить до тюркської мовної групи), й етнічно, і політично. Гагаузія, як і “ПМР”, при отриманні Молдовою незалежності хотіла відділитися і заявила про свою незалежність. Втім у 1994 році у результаті переговорів і завдяки надзвичайним дипломатичним зусиллям регіон повернувся до складу Молдови у статусі автономії.
Проте з того часу вплив Москви у регіоні тільки зростав. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в Гагаузії регулярно проходять мітинги, на яких учасники виправдовують російську агресію, вимагають від уряду Санду не допомагати Україні, не приймати українських біженців і закликають Путіна та Ердогана врятувати їх від Румунії, яка нібито має намір поглинути Молдову. Крім абстрактних закликів, лунають і конкретні сепаратистські гасла.
Попри те, що прозахідний уряд при Майї Санду вкладав немалі кошти у розвиток автономії, електоральна ситуація для PAS (Partidul Acțiune și Solidaritate – прозахідна партія Санду) настільки погана, що вони не висувають у Гагаузії свого кандидата. Команда теперішньої президентки також утримались від підтримки кандидатів від інших партій, оскільки ототожнення із Санду в регіоні псує перспективи будь-кому.
Нинішній башкан Гагаузії – Ірина Влах, колишня комуністка. Кандидатуру Влах активно підтримує Росія. Під час передвиборчої кампанії в 2015 році за неї агітували Олєг Газманов та “Любе”. Що може бути більш промовистим? Хіба що – зустрічі з головою Ради федерації Валентиною Матвієнко та Сєргєєм Наришкіним.
Війна нічого не змінила для Ірини Влах – у 2022 році вона їздила на Міжнародний економічний форум у Петербург, де була помічена на панелях за участі Марії Захарової та пранкерів Вована і Лексуса.
Мовна проблема – скрізь, де є інтереси Росії
Мовне питання у Молдові стоїть не так гостро, як в Україні – абсолютна більшість говорить молдовською. Чи румунською. Чи румуно-молдовською? Так, це і є головна лінгво-політична проблема Молдови – як називати мову? Нам, із нашим рівнем ескалації мовної проблематики, це здається навіть милим. Проте в Молдові це привід для масштабних спекуляцій.
2 березня парламент Молдови змінив конституцію, відтепер там зафіксовано, що державною мовою є румунська. Із 1994 року державною офіційно вважалася молдовська. І хоча це буквально одна й та сама мова, що визнається всіма – і молдованами і румунами – місцеві комуністи, за правління яких і було прийнято конституцію, стверджували, що молдовани – більш древній народ, і це румуни походять від молдован, а не навпаки, тому й мова має зватися відповідно.
Отже, назва мови стала питанням ідентичності, питанням цінностей і зовнішньополітичних орієнтацій. Певним чином, це не проблема, а маркер. Якщо ти звеш мову молдовською – ти проти впливу Бухареста, не визнаєш спільності румун та молдован, і, скоріше за все, ностальгуєш за Совєтським Союзом. Тобі, вірогідно, подобається Владімір Путін і не подобається те, що уряд почав купувати зброю замість того, щоб оплатити комунальні платежі громадян. Якщо ж ти визнаєш мову румунською, то, скоріше за все, ти за вступ країни до ЄС, симпатизуєш Румунії і майже не розумієш російської.
2 березня перемогли прозахідні політичні сили. Але в Росії та Придністров’ї їх називають румунськими посіпаками і попереджають про те, що це тільки перший крок на шляху поглинання Молдови Румунією. Це взагалі основний сюжет проросійської пропаганди. Політики, що орієнтуються на Москву, виправдовують свою позицію економічною вигодою і необхідністю балансувати на геополітичній шахівниці. Вони стверджують, що без підтримки Росії Румунія легко проковтне маленьку та бідну Молдову.
“Перейменування” мови вивело на вулиці певну кількість обурених громадян. Протестувальники, як не дивно, здебільшого були російськомовними.
Румунська мова оживила і придністровську пропаганду. На телебаченні “ПМР” з’явилося безліч сюжетів про “зовнішнє управління” Молдовою, про “продажних політиків з Кишинеу”, а також про румунських фашистів. “Румунські фашисти” – це особлива тема для “ПМР”. Там люблять згадувати часи румунської окупації, переповідаючи страшні історії майже сторічної давнини про звірства тодішніх фашистів, і звісно ж, проводити паралелі із сьогоденням. “Румунські фашисти” – це не тільки про минуле.
Колбасна напруга зі старих арсеналів
Ми починали статтю з того, що 17 квітня Молдова з Румунією увірвуться до “ПМР”. Головною точкою напруги у Молдові все ж таки залишається Придністров’я.
Про майбутнє “вторгнення” місцеві пропагандисти зняли безліч сюжетів – придністровські ЗМІ нагнітають напругу, опитуючи людей на вулицях у прикордонних селах:
“– Чи ви готові воювати?
– З ким?
– З Молдовою.
– Ой, ні, тільки не це! (Дід плаче)”
“– Ви знаєте що скоро війна?
– З ким?
– З Придністров’ям. Ви будете воювати?
– Ой, ні! Нам не потрібна війна! Люди хочуть жити в мирі!”
На фоні стурбованості “простих людей”, які хочуть жити в мирі, тиражуються повідомлення про румунський десант і українські теракти. Нещодавно у “ПМР” знову ліквідували “українських терористів”, які нібито планували масштабний вибух у центрі Тирасполя. Мали загинути високопосадовці “ПМР” та мирні мешканці, але “злочинців” було викрито – шестеро “агентів СБУ” перебувають під вартою і дають свідчення. Звісно, світова спільнота не помітила цієї провокації. Це робота з внутрішньою аудиторією і з тими молдованами, які орієнтуються на проросійські сили. Саме їх залякують війною, і тим, що у цій війні зацікавлені перш за все Україна та Румунія.
Проросійська пропаганда стверджує, що Україні потрібна Колбасна – величезний збройний склад, який хоче привласнити українська армія, бо їй завжди не вистачає снарядів. До того ж, Україна хоче зайняти все Придністров’я й убезпечити собі тил. Тим часом, Румунія, яка допоможе Україні захопити “ПМР” та Колбасну, як винагороду забере собі всеньку Молдову, яку Майя Санду своїми реформами вже підготувала до вступу в ЄС. Але не самостійного вступу – а в складі Румунії.
Це серцевина нинішнього пропагандистського наративу, який виробляють у Москві. Ці меседжі підтримують і гагаузькі сепаратисти, які стверджують, що скоро не буде ніякої Молдови, а також Ілан Шор, який торочить про “зовнішнє управління”, і комуністи, що тужать за “молдовською мовою” і дешевим газом.
Росія, порушуючи міжнародне право й усталені кордони, знову звинувачує інших у своїх власних злочинах, і лякає молдован тим, що їхня держава і нація зникнуть, розчинившись серед інших народів. У Росії сподіваються на те, що градус напруги у Молдові буде невпинно зростати, і зрештою приведе до зміни еліт.
Звісно, росіянам значно простіше було би мати справу з Додоном чи Шором. Це створило би для України ще одну військову загрозу й підсилило б російську армію, яка сама переживає “снарядний голод”. Саме тому демократична Молдова для України – це велика удача. І зберегти статус-кво, сприяти зміцненню уряду Санду та шляху Молдови до ЄС – це одна з ключових задач сьогоднішньої України та одна з умов нашої перемоги.
