Народи в голові Путіна: Юрист про фейкові російські референдуми

Путін та референдуми на окупованих територіях

Президент Росії Владімір Путін у четвер увечері підписав укази про «визнання державного суверенітету та незалежності» Херсонської та Запорізької областей. Кілька днів тому російські окупанти оголосили про завершення «підрахунку» голосів на «референдумі» і повідомили, що їхню окупацію підтримує по 90% населення.

Юрист Олександр Нотевський роз’яснює, як Росія спотворює реальність, і чому ця країна – брехун і злочинець. 


Щось із розряду шизофренії

«Российская Федерация и Республика Крым […] признавая и подтверждая принцип равноправия и самоопределения народов, закрепленный в Уставе Организации Объединенных Наций, в соответствии с которым все народы имеют право свободно и без вмешательства извне определять свой политический статус, осуществлять свое экономическое, социальное и культурное развитие, а каждое государство обязано уважать это право […] заключили настоящий Договор о нижеследующем».

«Нижеследующее» нас не повинно цікавити, адже є найбрутальнішим актом порушення міжнародного права з часів Другої світової війни і має для нас нульову юридичну силу. Але це – слова з преамбули до бомаги, яка називається «Договором між Російською Федерацією та Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів». Саме на підставі цього документа відбулася протиправна анексія Росією Автономної Республіки Крим – суверенної території України.

На момент написання цієї статті завершився цирк на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, який Росія називає «референдумом». Держава-агресор обрала шлях ескалації, і вже незабаром аналогічні «документи» з’являться і з цими територіями України. Ми не знаємо, який набір слів туди вставлять провідні російські правники, та майже напевно знайдемо посилання на основний принцип міжнародного права – рівноправ’я і самовизначення народів (національне самовизначення).

Звичайно ж, правове обґрунтування нахабного порушення міжнародного права – це щось із розряду шизофренії. Будь-яка аргументація, чому збройна агресія, військова окупація, акти воєнних злочинів і свавільна анексія суверенних територій іншої держави є законними, викликають сміх не тільки в юристів-міжнародників, але і звичайних обивателів. Та вісім років тому, задовго до того, як це почав пробувати Емманюель Макрон, Росія ще намагалася сама подбати про збереження сякого-такого обличчя. Вона силкувалася створити хоч якусь видимість процедури. Тому вивернула догори дриґом усі джерела міжнародного права і видала абсурдну, але на позір розумну хитру конструкцію. 

Чого там лиш не було! Згадали передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР оголосили незаконною. Скаржились, що право кримського народу на самовизначення було порушено, бо його не питали, чи підтримують вони вихід із СРСР (український референдум 1991-го? ні, не чули). Посилались на прецедент Косово і цілу практику Міжнародного суду ООН.

Та центральною категорією, якою маніпулювала Росія, було право народів на національне самовизначення. Почалось це задовго до 2014-го. Але незмінно супроводжувалось підміною понять і принципом кривого дзеркала.

blank

Право проти права

Право на самовизначення народів/націй – один із основних принципів сучасного міжнародного права.

Зовнішнє самовизначення – можливість створити власну національну державу і бути носієм її суверенітету. Або приєднатись до іншої держави.

Внутрішнє самовизначення – національні гарантії в складі певної держави: автономія, розширені культурні права, квота на політичне представництво тощо. 

Це право закріплене в Статуті ООН і Декларації про принципи міжнародного права, і найповніше розкривається саме в другому документі. А тепер оцініть красу формулювань.

 З одного боку: «…усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право»; а ще: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з ним, чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення».

З іншого боку: «Нічого з вищенаведених пунктів не повинно тлумачитись як санкція чи заохочення до будь-яких дій, що призвели би до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав».

І все це в одному розділі!

Міжнародне право повне суперечностей і складних питань, на які просто не існує однозначної відповіді. Однією з таких суперечностей і є антагонізм права на самовизначення націй та принципу територіальної цілісності. З одного боку, народ, що проживає у складі певної держави, має право оголосити незалежність чи приєднатись до іншої держави. З іншого боку, декларації кажуть: «Суверенні кордони – недоторкані!». Обидва принципи закріплені в Статуті ООН та різних деклараціях – джерелах міжнародного права. Який із них важливіший? Кому віддати перевагу, коли вони йдуть у конфлікті?

Фахівці ламають списи в цьому питанні стільки ж, скільки існує міжнародне право. У той час як Росія знайшла універсальний підхід: правою рукою – відстоювати право на національне самовизначення, коли йдеться про розчленування інших держав; лівою – бомбити Чечню в ім’я територіальної цілісності, коли йдеться про власні кордони. 

blank

Фактор пригноблення

У цій статті ми не будемо аналізувати військової компоненти кримського фарсу, оскільки дії Росії з 2014-го року є не просто маніпуляцією міжнародним правом, а реальним злочином агресії проти України в розумінні резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року. Наша задача – розбити пропагандистський наратив. Який, на жаль, вісім років тому став предметом дискусії в світі.

На перший погляд, ситуація патова. То невже наші окуповані території – дійсно спірні, а дискусія з росіянами – легітимна і обґрунтована? Ні. Тут, як люблять казати росіяни, «не все так однозначно».

Саме формулювання «самовизначення народів» наштовхує нас на суб’єкта, що має право «самовизначитись» – народ. З цим погоджується і Путін, коли виступає захисником «народу Криму» і «народу Донбасу». До «народу Херсонщини» і «народу Запоріжжя» ми ще не дочекалися  – але в російському забігу абсурдності це цілком вірогідне… 

Єдиного нормативного визначення поняття «народ» у міжнародному праві не існує. Та є усталена практика і напрацьовані ознаки. Найчастіше звертаються до визначень різних спецдоповідачів ООН та формули, описаної в рішенні Міжнародного суду ООН щодо Косово від 2010 року. 

Можна узагальнити такі критерії, яким має відповідати група людей, щоб називатись народом: спільні традиції і культура; расова чи етнічна ідентичність; культурна гомогенність; власна мова і єдність в її використанні; релігійна чи ідеологічна спорідненість; територіальний зв’язок; спільне економічне життя; історичний зв’язок і спільна історична спадщина. Головний елемент – суб’єктивна воля визначатись окремим народом, відчуття відповідної національної ідентичності.

І всі ці критерії мають відрізнятись від титульної нації держави.

Постає логічне запитання: які такі історичні, етнічні, культурні, мовні, релігійні чи інші відмінності мають мешканці Криму, Донецька чи Луганська, що перетворились на «народи Криму і Донбасу»? Чи мали вони до 2014 року реальну волю становити окремі народи? Владімір Владіміровіч, а ці народи – вони з нами в одній кімнаті?

Щодо Криму, то єдині спільноти, що населяють півострів і теоретично відповідають цим критеріям – це кримські татари, караїми і кримчаки. Законом України «Про корінні народи в Україні» вони визнані корінним народом – тобто автохтонною етнічною спільнотою, сформованою на території України, що є носієм самобутньої мови і культури, усвідомлює себе представником відповідного народу, становить етнічну меншість у складі населення України і не має власного державного утворення за межами України. І, до речі, згідно зі статтею 2 цього закону, корінні народи України мають право на самовизначення у складі України – тобто реалізують концепцію внутрішнього самовизначення, що не суперечить територіальній цілісності.

Існує думка, яка не має нормативного закріплення (як і багато чого в міжнародному праві), що протиріччя між національним самовизначенням і територіальною цілісністю вирішується фактором пригноблення. Якщо певна група, яка ідентифікує себе народом, зазнає утисків, репресій чи дискримінації у складі певної держави, то її право на самовизначення превалює над територіальною цілісністю держави – як останній засіб захисту своїх прав. Звісно, це аніяк не стосується населення (не народу) Криму та Донбасу. Вони зазнавали утисків тільки в уяві російських пропагандистів. 

Уявний «народ Криму» чи «народ Донбасу» – це етнічна та політична частина українського народу, що географічно проживає на території Криму, Донеччини чи Луганщини. Ані з позиції міжнародного права, ані з позиції законодавства України, вони не є суб’єктами права на національне самовизначення. Не кажучи вже про «народ Херсонщини» і «народ Запоріжжя»…

Правову колізію вирішить розгром Росії

У новітній історії є й зворотні приклади. Втім вони лиш посилюють позицію України. Тобто позицію здорового ґлузду. 

Найбільш свіжий із прикладів – це референдум про незалежність Шотландії 2014 року. Шотландці як спільнота дійсно відповідають переліченим вище критеріям міжнародного права і провадили весь процес відповідно до законодавства Сполученого Королівства. Організація референдуму відбувалась у тісній взаємодії з центральним урядом, а прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон публічно обіцяв визнати будь-які результати волевиявлення шотландців. І хоча більшість шотландців проголосували проти відокремлення від UK, саме так має функціонувати право на самовизначення в цивілізованій державі. 

Народ із власною історією та культурою + компактне місце проживання народу + політичні традиції і структури народу + відсутність іноземного впливу + забезпечення відкритого і прозорого волевиявлення = реалізація права на національне самовизначення. Жодних зелених чєловєчков і вєжлівих людєй.

Є також інші приклади: коли народ за всіма ознаками має право на самовизначення, але воно грубо порушується державою його проживання. Це, наприклад, черкеси, алтайці, башкири, татари, буряти, дагестанці, мордвини, чуваші, чеченці та інші народи, поневолені Російською Федерацією. Будь-які питання про реальну автономію, розширення прав чи відокремлення жорстко припиняються федеральним урядом. 

Прагнення незалежності, в кращому випадку, ігноруються чи саботуються. Наприклад, так, як із Республікою Татарстан. Татарстан прийняв декларацію про державний суверенітет 1990 року, їхня Верховна Рада проголосувала за постанову про акт про державну незалежність 1991 року та про статус Татарстану як суверенної держави 1992 року, республіка ухвалила  власну конституцію, а також провела два референдуми, що підтверджували волю татар мати власну державу. 

В гіршому випадку – спроби реалізувати керівний принцип міжнародного права завершуються війною та геноцидом, як це сталось з Чеченською Республікою Ічкерія.

Тривалий час (фактично, з моменту створення) концепції національного самовизначення та територіальної цілісності перебували в непримиренному конфлікті. Наразі видніється шанс розв’язати цю проблему. Він, як не дивно, впирається у розгром російських військ, воєнну перемогу України та колапс російської державності. 

По-перше, це дозволить реально, а не декларативно, розставити крапки над «і» за порушення міжнародного права через деокупацію території України. По-друге, зруйнує російський вплив в інших «анклавах безправ’я», підтриманих Москвою. Зокрема, на окупованих територіях Молдови та Грузії. По-третє, запустить реальні процеси реалізації права поневолених Росією народів на самовизначення. 

Звісно, все це однозначно відіб’ється і на доктрині міжнародного права.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка