Книжка під час війни

Катерина Мола

Спецтема від ҐРУНТа: Які книги виходять в Україні під час війни і що ми будемо читати після перемоги над Росією.

Якщо в країні і є діяльність, яка заслуговує на звання фронту, крім військової, то це культура.

Саме в культурі відбуваються битви, жертвами яких стають уже мертві письменники, поети чи музиканти. Саме культура часто визначає, по який бік реального фронту опиняється та чи інша людина. Саме культура дає відповідь на основне запитання — за що ми воюємо?

Ми поговорили з українськими видавцями — людьми, які рубаються на цьому фронті давно й завзято — про те, як живе українська книжка під час війни. Ми спитали у видавців про те, як змінилася їхня діяльність через широкомасштабне вторгнення Росії, у чому вони бачать свою задачу в сучасному суспільстві, що читатимуть українці після війни, і як за ці пів року змінилася мова.


Герої:

Антон Мартинов, «Лабораторія»

Головна задача видавництва — перекладати книжки максимально оперативно і якісно, щоби новітні ідеї приходили до українських читачів не пізніше, ніж вони надходять до зарубіжних. «Лабораторія» швидко друкує найцікавіші новинки і найактуальніші тексти сучасності.

blank

Ольга Дубчак, «Віхола»

«Віхола» спеціалізується на роботі з українськими авторами. Вони починали як видавництво нон-фікшн літератури і з часом розширили діапазон до художніх творів. Українська мова, лінгвістика, літературознавство, палеонтологія і медицина — «Віхола» знаходить шлях до будь-якого читача.

blank

Богдана Романцова, «Темпора»

«Темпора» — уже старе й поважне видавництво. Має у своєму доробку як класичні твори з філософії, так і динамічні детективні романи. У картотеці видавництва можна знайти і новинки світової літератури, і молодих українських авторів, і великі романи й поезію. Без перебільшень, це одне з найкращих українських видавництв.

blank

Наргіс Гафурова, «Крокус»

«Крокус» — видавництво дитячої літератури з Харкова. Спеціалізується на найкращих українських та скандинавських творах, які зацікавлюють, розважають, дивують, відкривають неймовірне, спонукають до роздумів і надихають на творчість.

blank

«Якщо чесно, іронізувала над тими, хто вірив у вторгнення. А потім, коли почалося, звісно, уже було не до сміху»

ҐРУНТ: Про велику війну почали говорити за кілька місяців до лютого. Хтось вірив, що Росія нападе, хтось — ні, хтось релокувався і виводив гроші, хтось навпаки вкладав кошти у розвиток бізнесу. Чи вірили ви у вторгнення і як готували бізнес до таких випробувань?

Антон Мартинов:

— Не можу сказати, що ми якось по-особливому готувалися, але, за великим рахунком, ми були готові. Ми намагалися просто не накопичувати боргів, намагалися з усіма розраховуватися якнайшвидше.

Ну а загалом, ми ще під час епідемії ковіду перейшли на онлайн-режим роботи. Змогли так усе зорганізувати, що не було потреби в офісі, всі працювали віддалено, крім складу. Склад ми не переводили на Захід України, тому що я не очікував, що це буде аж настільки масштабно. Загалом, усі працюють майже у звичному режимі. Можна сказати, що пандемія нас підготувала.

Ольга Дубчак:

— Ніяк ми не готувалися. Не вірили в це. Перед війною ми жодного разу на жодній нараді не підняли цього питання. Ми з гумором ставилися до цієї істерії, якщо чесно, тільки жартували про те, що «Путін нападе». Ми такі собі прогнозисти, звісно.

Богдана Романцова:

— Ми абсолютно не вірили в те, що буде війна. У переддень війни ми з подругою сиділи в редакції й говорили якраз про те, що прямо аж широкомасштабного вторгнення ну точно не буде.

На щастя, у мене в редакції старий комп’ютер, і тому я завжди ношу зі собою ноутбук, і працюю на ньому, і вся моя робота теж у цьому ноутбуці. І я, як завжди, забрала його ввечері з редакції. До четвертої ранку я працювала, а о п’ятій почула вибухи. Ми виїхали з Києва до Львова, але, на щастя, моя робота була зі мною, я не залежала від редакції, як і більшість працівників.

Ми домовилися, що працюємо віддалено. Дали один одному кілька тижнів на те, щоби прийти до тями — і за пару тижнів я вже зв’язалася зі своїми авторами й перекладачами і ми відновили роботу.

Ну а зараз ходимо в офіс кілька разів на тиждень, або за потреби. Але ми постійно в контакті, робота триває. Нам легше через те, що ми мали чіткі плани, домовленості, усе прописане наперед. Це нас врятувало. У нас був законтрактований папір, домовленості з типографіями, і тепер ми виходимо на наші терміни і плани. Фактично, усе що запланували, ми зробили за цей рік. Провисання у термінах немає.

Наргіс Гафурова:

— Видавництву всього три з половиною роки. Два з них — це ковід, і пів року війна. За великим рахунком, це ще й не бізнес. Тому в якомусь сенсі нам простіше, ніж багатьом іншим.

У широкомасштабне вторгнення я не вірила, і, якщо чесно, іронізувала над тими, хто вірив, до останнього дня. А потім, коли почалося, звісно, вже було не до сміху. У нас офіс — у центрі Харкова, склад у центрі Харкова, я живу в центрі Харкова. Ми десять днів із родиною жили у ванній, а потім вирішили виїхати на Захід України. Оскільки ми самі собі керівники, то зібрали валізи, узяли ноутбуки та й поїхали. Потім наша співробітниця змогла вивезти значну частину книжок зі складу в центрі до себе в передмістя, і звідти вже відправляє, якщо є потреба. Багато проєктів довелося відкласти, бо розумієш, що вони просто не на часі.


blank
Читач із книгою у метрополітені під час повітряної тривоги

«Книжка, звісно, не зникне, але стане цінністю не тільки смисловою, а й артефактом»

ҐРУНТ: З якими проблемами ви тепер стикаєтесь у виробничому процесі?

Антон Мартинов:

— Головних проблем дві — це логістика й подорожчання паперу. Папір почав дорожчати у світі ще у 2020 році, й от тепер воно до нас дісталося. І це зростання є дуже відчутним. Якщо до стрибка цін тона паперу коштувала 25 тисяч гривень, то зараз — 75 тисяч. Я не бачу передумов для здешевлення матеріалу, тому що заводи з виробництва паперу тільки закриваються, нових ніхто не будує, світ орієнтований на зменшення споживання паперової продукції. Дешевшати він точно не буде, треба це просто прийняти.

Щодо друку, то теж є проблеми. У Харкові розбомбили «ПЕТ» — «Першу експериментальну типографію», де багато хто друкувався. Решта працюють із великими перебоями, але добре, що хоч якось працюють. Тому що могло бути набагато гірше, якщо чесно. Те, що ми маємо можливість друкуватися — це вже неймовірно.

Ольга Дубчак:

— Спочатку виникли проблеми із папером. Потім вони поглибились через те, що ніхто не хоче купувати папір у Росії. Навіть якщо його виготовляли в Європі, то часто в Росії закуповували сировину. Тепер уже багато хто не закуповує навіть сировини. А європейський папір шалено дорогий. 

Через пляски з доларом неможливо спланувати, скільки що буде коштувати. Менеджерка, яка в нас займається здачею книжки у друк, перебуває в перманентній істериці, тому що просто неможливо запланувати нічого. Ти здаєш книгу в друк за однією ціною — а одержуєш уже за іншою.

Ми друкувались у Харкові, і це було дуже зручно. Тепер шукаємо інші варіанти на заході країни. Але все це дуже сумно, звісно.

Усе разом впливає на безумовне здорожчання кінцевого продукту. Ми б’ємося з нашими маркетологами, бо вони не хочуть піднімати вартість, це непопулярні в народі заходи. Але цього, на жаль, ну ніяк не обійти. Ми не можемо в збиток собі працювати, тож ціни зростуть. Але ми не набагато піднімемо — чесно, ми дуже стараємось.

blank
Нова книжка Ольги Дубчак починається зі слів дворічного сина: “Мамо! Уі-уі-уі! Бум!”

Богдана Романцова:

— Проблеми на всіх фронтах. 

Про проблеми із папером я почула вперше на Франкфуртському ярмарку майже рік тому, і тоді всі європейські видавці про це говорили. Про те, що паперу нема, що вони бронюють папір на чотири місяці наперед, що він шалено здорожчав… Уже тоді багато хто в Європі переносив друк в Україну і Польщу, бо там було ще дешево. Але ми розуміли, що ця проблема скоро добереться і до нас. Й ось вона дісталася сюди.

Ми друкуємося приблизно у п’яти типографіях, бо різні книжки вимагають різної якості. Але всюди треба бронювати заздалегідь, домовлятися за кілька місяців. А є ж іще і проблеми з логістикою та зберіганням. Через війну це стало значно складніше — треба прораховувати ризики і на все мати запас часу. 

Наслідок — здорожчання книги, подекуди фантастичне. За один день книга може вирости вдвічі. Я була в книгарні, коли якраз відбувалася переоцінка, і на моїх очах книжка, яка коштувала 300 гривень, стала коштувати 600. Це дуже прикро, але логічно і зрозуміло, на жаль.

Думаю, усі будуть зменшувати наклади, можливо, хтось поступиться у якості. Більш популярними ставатимуть електронні книжки. Але, загалом, так, книжка набуватиме нової якості. Книга, звісно, не зникне, але стане цінністю не тільки смисловою, а і просто як артефакт. Тому дуже важливо робити книжки якісними.

Те, що постраждали харківські типографії, теж відбивається на ринку. Раніше ми здавали книгу, і за місяць одержували тираж — тепер всюди черги, і треба враховувати те, що друк може займати три місяці чи й більше.

Наргіс Гафурова:

— Перед вторгненням ми якраз мали здавати книжку в друк і я калькулювала примірник. Він коштував 25 гривень — й от тепер він коштує 46 гривень. І це не межа. Було очевидно, що світова криза й до нас дістанеться — але сталося це дуже невчасно. Плюс, у нас іще працюють не всі паперові комбінати, і поліграфісти теж не всі, тому друкуватися стало дуже дорого.

Можна здешевити виробництво, теоретично. Але ж ми робимо дитячі книжки, розумієте? Дитині книга має подобатися навіть як предмет. Має бути приємний папір, яскраві ілюстрації, гарна палітурка. Доводиться купувати папір за кордоном, а це дорого. Не знаю, як буде виживати галузь і як ми будемо формувати ціну. Чи готові будуть люди платити 300 гривень за дитячу книжку? Це виклик, звісно.

Добре, що досі працюють друкарні в Харкові. Крім одного цеха «ПЕТ» усі цілі, намагаються працювати в повному обсязі. Хоча мені важко уявити, чого їм це коштує. Навіть із погляду логістики — як вони папір завозять, як вони обслуговують усі ці машини? При тому, скільки людей із Харкова виїхало, — як вони їздять на роботу кожного дня й намагаються все здати в терміни? Героїчні люди, звісно.


blank
Полиця у чернігівській бібліотеці після російських бомбардувань

«Збільшиться кількість читачів українською. Для багатьох це буде свідомий, патріотичний вибір»

ҐРУНТ: Як зміниться українська сучасна література і як зміняться літературні смаки й потреби українців? Чого хотітиме український читач?

Антон Мартинов:

— Зміниться практика споживання книжок. З огляду на те, що різниця у ціні між паперовою книгою й електронною буде становити 30–50 %, то все більше людей переходитиме саме на електронний формат і ще на аудіоформат.

Щодо жанрів і напрямів, то безпосередньо зараз у нас спостерігається шалений попит на історичну літературу і, на другомі місці, — на психологічну. Думаю, найближчим часом нас чекає сплеск попиту на психологічну літературу, а також на художню. Людям треба буде прожити цю травму і залікувати рани, завдані війною й окупацією. А за якийсь час, коли вже можна буде говорити про стабілізацію, мабуть, буде сплеск попиту на бізнес-літературу і на суспільно-політичні роботи. Це, безумовно, буде пов’язане з тим, що нам доведеться відбудовувати країну, а подекуди й будувати її заново.

blank
“Черчилль і Орвелл” – бестселер “Лабораторії”

Ольга Дубчак:

— Ми трохи змінили план, підлаштовуючись під нові потреби. Наприклад, ми відклали книжки про подорожі — зрозуміло чому. З’явилося багато позапланових книжок. Це книжки про війну. Так, наприклад, нам Владислав Івченко надіслав рукопис оповідань — «Після 24-го» — і ми одразу його схопили. Він сам із Сум, йому є що розказати.

Абсолютно несподіване — ми видаємо вірші. Уперше! Ми ніколи цього не планували, не хотіли, навіть не думали в той бік — але в нас з’явилася можливість видати Світлану Поваляєву, і ми не змогли встояти. І потім нам надіслали ще збірку віршів — і вони теж хороші, ми на це теж погодилися.

Ще абсолютно незаплановано й неочікувано — ми вже першу книжку здали в друк! — ми взялися видавати українську класику. Художню. Почали із Хвильового, далі буде Підмогильний, Багряний, ну й ціла серія. Здавалося, що на ринку дуже багато класики, і потреби такої немає, але ми вирішили спробувати, і вже маємо купу передзамовлень. Це дивовижно й дуже надихає! Ми планували друкувати тільки XX сторіччя, від XIX одразу відмовились. Але ось днями вже і про XIX говорили.

Ще ми дуже хочемо історичний напрям. Але з істориками важко. Вони на тлі вічності не дуже поспішають, і з ними складно домовлятися про терміни. А з ким ми встигли домовитися, ті служать зараз. Тому історична література ще чекає.

Тут є ще такий секрет. Нам знайомі з книгарні розповіли, що найкраще зараз продається все, що про Бандеру. От скільки є книжок про Бандеру в книгарні, стільки і продасться. Але ми про Бандеру видавати вже не будемо нічого: занадто висока конкуренція тут, серед бандеровидавців.

Звісно, ми очікуємо попиту на військову літературу — і [авторства] учасників війни, і тих, хто був під окупацією, і волонтерів. Такої літератури має бути багато. Ми, до речі, приймаємо рукописи на цю тему.

Буде популярною націоналістична література, бо всі ці люди, які сьогодні переходять на сторону добра, їм потрібне буде якесь підґрунтя і вони почнуть його шукати. Література з української мови — бо багато людей переходить на українську, і їм цікава й історія мови, і правила, і навіть вимова. Поки ми всі сміялися із шиболетів, хтось же сидів десь на Оболоні й думав: а я ж теж не можу це вимовить!

Богдана Романцова:

— Передовсім, збільшиться кількість читачів українською. Для багатьох це буде свідомий вибір, патріотичний вибір. І навіть ті люди, які в електронну книжку собі тихенько качали російськи переклади, тепер куплять українську електронну книгу. Бо вона є доступною, і це спосіб підтримати свою державу і свою культуру.

Думаю, зміняться не самі книжки, а те, як вони осмислюються, їхнє позиціонування. Книжка ж не існує у вакуумі. Якщо вона не осмислена, то забудеться за місяць.

Перший час я не могла навіть думати про фікшн. Як сказала Забужко: навіщо щось вигадувати, якщо стільки сюжетів навкруги? Але згодом це минулося. Ти починаєш сприймати фікшн або як те, що відгукується твоєму досвіду, або як затишний сховок для ескапізму — як «Володар перснів» під час Другої світової війни. Якщо хоч щось із цього приносить людям щастя, воно має бути.

Щодо художніх текстів, то в мене ще є таке спостереження. Я є куратором на «Літосвіті», і третина моїх слухачів, які працюють над рукописами, повністю відмовилися від попередніх задумів і пишуть про війну або дотичні теми. Я впевнена, що на нас чекає багато нової літератури на цю тему. І це добре — і для ментального здоров’я, і для самої літератури.

Наргіс Гафурова:

— Ми багато думаємо про те, як книжка може допомогти дитині пережити цей жахливий досвід, і про те, яка відповідальність лежить на нас як на видавцях. Тут, я думаю, немає перекладної літератури, яка нам допоможе. Інша війна — інша. Наш сьогоднішній досвід настільки специфічний, що про нього можемо говорити лише ми. І тому, я впевнена, треба просто формувати запит до письменників. Треба звертатися до авторів і казати: ми хочемо видати ось таку книжку, напишіть. Поки що з усіх надісланих рукописів мені нічого не сподобалось.

Думаю, дітям потрібні просто хороші книжки. Не обов’язково про війну, трагедію і травму. Просто хороші. І я для себе вирішила, що видаватиму передовсім хороші книжки, а не книжки про щось. 

Звісно, я сподіваюся, що хороші дитячі книжки про війну теж будуть. Але в нас багато класних видавців, які видають дитячі книги — це не обов’язково маю бути я. Може, я не відчуваю в собі належного рівня експертності, щоби бути впевненою в тому, що можу це зробити аж дуже добре і правильно. Але якщо буде достойна пропозиція від авторів — звісно, ми візьмемось.


blank
“Саме культура дає відповідь на основне запитання — за що ми воюємо?”

«У Харкові ми якось потрапили під бомбардування, і після цього дитина сказала мені: «Мамо, так соромно тепер говорити російською»

ҐРУНТ: Як люди, які працюють безпосередньо в мовній царині, поділіться своїми спостереженнями щодо мови? Як вона змінюється, як змінюється україномовне середовище?

Антон Мартинов:

— Мені видається, що ми як суспільство нарешті дійшли консенсусу з цього питання. Консенсусу щодо того, що мова — це спільний знаменник. І це відбулося, як на мене, у дуже цивілізований спосіб, враховуючи обставини.

Ольга Дубчак:

— Моє ставлення до мови не змінилось — воно сформувалося у 2004 році на першому Майдані. Я сподіваюся, що люди масово переходять на українську. Ну бо мова — це важливо. 

Я не розумію тих, хто сьогодні каже, що йому важко, і він не збирається говорити українською, бо російська його рідна мова… Я не засуджую, але й не розумію. Мова — це один зі стовпів ідентичності. Мало хто усвідомлює, що не всі народи мають таку розкіш. Тим більше, що в нас усе є — і правопис, і література. Нічого нам не бракує. Що вам ще? Тим більше, зайняла друге місце на всесвітньому конкурсі милозвучності мов (Ольга Дубчак сміється, — Ред.).

І українці змінюють мову, і мова змінює українців. У такі революційні періоди, як зараз, ці зміни значно пришвидшуються. Першочергово, звісно, змінюється лексика, з’являється купа нових слів, які приходять, здебільшого з військового сленгу — усі ці хаймарси, байрактари, блєдіна, «на нулі». Або семантика радикально змінюється, як «4.5.0.». Це ж просто числівники, за якими з’являється новий сенс. Ну й сама армійська лексика змінюється з реформою армії — у ЗСУ відходять від усіх цих радянських звань, назв. Воно йде в минуле, і тут лексика є показником фактичних змін.

Цей процес двосторонній. Мова теж змінює реальність і ставлення до неї. До прикладу, у нашій мові є такі продуктивні суфікси, зменшувально-пестливі. Українською ви можете зменшити і спестливити все що завгодно — і числівники, і дієслова, і прикметники. Звідси всі ці «броніки», «тепліки», «ядерка». А «війнонька» й «воріженьки» — це взагалі класика, це моє улюблене! Мова змушує мовця оніжнювати реальність, і це дозволяє нам справлятися з нею, з цією реальністю.

Богдана Романцова:

— Я підтримую тезу про те, що мова — це дім буття. І тому ненавиджу пуристів. Мова має бути живою, має змінюватись, має відповідати реальності. Мова стала вільнішою у плані лексики. Нарешті відбулася емансипація обсценної лексики — і це прекрасно. Це стосується й суржика, і якихось просторічних виразів — їх почали вживати більш вільно.

Водночас, ми стаємо більш грамотними. Через те, що населення так чи інакше залучене до інформаційної війни, ми більш схильні все перевіряти і ставити під сумнів. 

До речі, я помітила, що в мові стало краще із гендерною рівністю, якось потроху ситуація почала виправлятися. Можливо, це тому, що так активно беруть участь жінки в цій війні, і стає складно апелювати до стереотипів.

У нас з’явилися певні нові коди, нові сенси. Наприклад, коли ми говоримо «ванна», то маємо на увазі не тільки ванну, а всі ті сьогоднішні нашарування — ванна як зона безпеки, як місце, де ми ховаємося від повітряних тривог, де ми змушені проводити багато часу. Або коли ми кажемо «летить», то розуміємо, що саме летить, не потрібно пояснювати.

Ну і, звісно, хто би міг подумати, що ми всі будемо так добре розбиратися у видах арти й так легко оперувати військовими термінами!

Але все одно залишається досвід, який, мабуть, неможливо осмислити через мову. Це найжахливіше. Те, що за межею людськості, — воно, мабуть, назавжди залишиться в зоні мовчання. Треба бути до цього готовими. Це те, чому Воннегут не пише про бомбардування Дрездена, а пише тільки про свої враження від нього.

blank
Акція з дерусифікації книжкової шафи

Наргіс Гафурова:

— Мені дуже подобається, що люди переходять на українську. Це дуже цікавий процес. Він, насправді, почався ще після 2014 року — у Харкові я помічала все більше й більше інтересу до української книжки. Тепер це все пришвидшиться.

Ми якось у Харкові потрапили під бомбардування, і після цього дитина сказала мені: «Мамо, так соромно тепер говорити російською». Думаю, так і є — багатьом соромно.


blank

«У Болоньї він сфотографував єдину книжку на порожньому стенді, і каже: «Все, я придумав!»

ҐРУНТ: Ви співпрацюєте з колегами з інших країн і континентів. Чи відчуваєте міжнародну підтримку й солідарність?

Антон Мартинов:

— Так, ми отримали дуже багато слів підтримки. І, звісно, це не тільки слова. Ми змогли домовитися з усіма партнерами про те, що ми поки що не платимо роялті, і що від нас не вимагатимуть оплати авансів. Це дуже підтримує, тому що в нас немає можливості, банально, платити гроші за кордон валютою.

Організатори найбільшої книжкової події у світі — Франкфуртського ярмарку (відбудеться 19-23 жовтня, — Ред.) — запросили дуже багато українців, зробили це власним коштом, і саме з метою репрезентувати українську літературу світу. Літературна світова спільнота дуже добре зреагувала й підтримала і видавців, і літераторів, і навіть читачів. Були програми з друку українських книжок за кордоном, особливо дитячих. І я вже не кажу про окремих постатей типу Стівена Кінга. Він регулярно пише у соцмережах про те, що російська культура слабка й недорозвинена, бо вона не здатна навіть впливати на власне суспільство. Він, до речі, – як і низка авторів — розірвали контракти із російськими видавництвами, або не подовжили ліцензії. І це означає, що російський книжковий ринок буде ставати біднішим за український, зрештою.

blank
Російське літературне сміття

Ольга Дубчак:

— До повномасштабного вторгнення ми намагалися продавати права на наші книжки за кордон, але були на самому початку цього процесу, і встигли продати лише одну книжку, у Німеччину. Не можу сказати, що помічали в Європі якийсь інтерес особливий, але після 24 лютого, ситуація змінилась, і ми продали, наприклад, Агєєву («За лаштунками імперії» Віри Агєєвої, — Ред.) у Німеччину. І це дуже круто!

Нам постійно пропонують ґранти. Їх для українців тепер дуже багато, і є цікаві пропозиції. Звісно, ми ще поїдемо на Франкфуртський книжковий ярмарок. У нашої представниці уже розписано графік. Вона нарозхват — усім дуже цікаво про Україну все. І тому ми сподіваємося, що вона повернеться з хорошими новинами.

Богдана Романцова:

— Справді, багато підтримки. І на рівні просто слів, і фінансів. Є відомі письменники, і навіть видатні — як Джуліан Барнс, наприклад — які працюють із людьми у своїх громадах і збирають гроші на ЗСУ. Є допомога авторам, і видавцям, критикам, і взагалі митцям.

Для українців діє багато стипендій. Є можливості пожити у резиденціях, таких, як вілла Конкордія в Баварії. Письменник там може мешкати рік, його фінансово забезпечують, і він може дозволити собі тільки писати. Для тих, хто є зацікавленим, зараз справді існує багато можливостей. Я впевнена, що це сталий інтерес. Він зростатиме і стане основою повноцінної культурної дипломатії.

Наргіс Гафурова:

— Нас поки що дуже рятують саме поставки за кордон. Наприклад, Ґете-Інститут робив програму «Валізка з книжками», коли вони закуповували до бібліотек дитячі українські книжки, — по 250 книжок. Це дуже допомагає.

Ми колись видали дві книжки дитячої письменниці Крістіни Андрес. Вони дуже милі. І 24 лютого вона написала нам, що дуже непокоїться за нас. Хоча ми особисто й не знайомі. І вона почала вести у себе в інстаграмі хроніку того, як ми переживаємо бойові дії в Харкові – як ми ночуємо у ванній, готуємо без газу, що ми думаємо і відчуваємо. Ми посилали їй фотографії, ділилися досвідом. І так вийшло, що ці її дописи побачив Маркус Федер, видавець Moritz Verlag з Франкфурта-на-Майні, і він почав думати про те, як нам допомогти. На Болонському ярмарку, куди ми змогли передати лише одну нашу книжку «Наймоїша мама» Галини Кирпи з ілюстраціями Грасі Олійко, Маркус сфотографував це єдине видання на порожньому стенді, і каже: «Все, я придумав!» І він вигадав програму «Adopt Ukrainian children’s book», коли німецьке видавництво береться надрукувати за власний кошт дитячу українську книжку якогось із видавництв, і весь прибуток йде українським видавцям. 

blank
Українські книжки на Болонському книжковому ярмарку

Іще одну нашу книжку, Сашка Подоляка «Диктувала це сорока, а записував їжак», видало французьке видавництво за цією ж програмою. Це якраз та книжка, яку ми мали 24 лютого забрати з типографії в Харкові.

Усі йдуть назустріч. У нас має вийти дуже цікава книжка — наш перший переклад з ісландської. Це така антиутопія для підлітків — «Історія блакитної планети». Ми не встигли перерахувати за неї гроші, а тепер не можемо, бо це некритичний імпорт. І я так обережно спробувала пояснити видавцям в Ісландії, що в нас проблеми із проплатами, і спитала, чи можемо ми видати книжку авансом, так би мовити, — і вони погодились взагалі без проблем. 

Міжнародна спільнота видавців дуже допомагає й підтримує.


blank
Український воїн читає “Острів Джа” Сергія Демчука, виданий “Темпорою”

«Ми ж не шаурму продаємо. Ми маємо робити те, що важливо, а не тільки те, що буде продаватися»

ҐРУНТ: Що ви попросили б у держави після перемоги, тоді, коли ми будемо відбудовувати країну? Якої підтримки для видавництва?

Антон Мартинов:

— Мені здається, що от ця програма, яку держава запустила безпосередньо перед війною, «Є-підтримка», коли вакциновані могли тисячу гривень обміняти на книжки та інші культурні продукти, — це було просто ідеально. За той дуже невеликий час у галузь зайшло дуже багато грошей. І я думаю, це для всіх було дуже корисно. Якби це повторити — було б чудово.

Ольга Дубчак:

— Це було й до війни, але після перемоги це буде ще важливішим — державні закупівлі в бібліотеки. Проблема в тому, що зазвичай до цих закупівель мали доступ якісь конкретні видавці, які, якщо чесно, і без того не бідували. 

Розумієте, у будь-якого видавництва є популярні проєкти — а є важливі проєкти. І це не завжди одне й те саме. Є книжки, які тягнуть не тільки себе, а й інших. Наприклад, ми видали Катю Бльостку, і це комерційно був неймовірний успіх — легка і смішна книжка. Людям дуже сподобалось! За гроші, які ця книга нам принесла, ми змогли видати, наприклад, Тараса Лютого. Цю книжку так не розкуповуватимуть, і ми знаємо про це. Але в нас є ще громадське навантаження — ми ж не шаурму продаємо. Ми маємо робити не тільки те, що буде продаватися, а й те, що важливо — для культури, для держави, для мови. То от такі книги, які не матимуть шаленого тиражу, мають бути гарантовані державою. Видавці мають знати, що держава все одно закупить певну кількість книжок у видавництва, і ми не підемо в мінус.

Ми не маємо боятися видавати важливі і складні тексти. Така політика держави була би достатньою. Більше нам від держави нічого не треба.

Богдана Романцова:

— Я говорила про це із західними колегами під час локдауну й питала: як їх підтримала держава? І це дуже цікаво, бо там держава підтримувала середню ланку — книгарні, малих і середніх видавців, нішеві видання, працівників галузі.

Держава мусить підтримувати перш за все ті видання, які не окупляться. Ідеться про великі і важливі книжки, які продаються не так добре, але без яких неможливе функціонування культури. У цьому є стратегічний інтерес держави. Не може існувати культура, яка не має свого перекладу Канта чи Аристотеля. Це неможливо. Видавництво, яке видає всю цю «високу полицю», знає, що такі книжки не окупляться, але воно не мусить боятися їх видавати. Також було би непогано, якби держава підтримувала дебютантів.

А ще — книгарні. Бо книгарня — це не просто магазин, а культурний майданчик. І в нас бракує саме цього — функціонування книгарні як культурного простору. Такі книгарні існують, але їх усе ще дуже мало.

Наргіс Гафурова:

— Податкові пільги. Податок на прибуток для видавців сьогодні — це смішно. Який у нас може бути зараз прибуток? Книжка — це не критична необхідність у житті конкретної людини під час бойових дій, але це критична необхідність для держави та її розвитку. Орендні ставки для книгарень теж мають бути пільговими. 

Гарантовані державні закупівлі — особливо важливі зараз, коли книжка дорожчає й не всі можуть купити. Книжки мають бути в бібліотеках. Бібліотеки треба відновлювати й поповнювати і робити цікавими. У новій Україні, яка буде відбудовуватися, вони можуть стати стати новими культурними центрами.

Хотілося би, щоби держава надала цьому особливої уваги — бібліотекам, і їхньому якісному наповненню, і співпраці бібліотек із видавцями.


blank

Українська — це наша зброя

А від себе, наостанок, хочемо додати: підтримуйте українських видавців, купуйте книжки — дорогі й не дуже, електронні, паперові й начитані голосом. Українська культура, українська книжка й українське слово — це також зброя, це наш меч і наш щит. Ми бачили, що на окупованих територіях навіть замість того, щоби грабувати місцевих, російські окупанти витрачали час на те, щоби винести з книгарень, бібліотек і шкіл українські книжки і знищити їх. А отже, підтримка книги — це наш обов’язок. А враховуючи те, наскільки якісно українські видавці роблять свою роботу, будьмо чесні, — це дуже приємний обов’язок.

Ми дякуємо всім українським видавцям — не тільки тим, із якими ми поговорили — за їхню роботу в цей важкий час, і дуже сподіваємося на те, що не тільки український читач, а й українська держава знайде можливість підтримати свою книжку. А всім, хто пише, принагідно нагадуємо, що більшість українських видавців чекають на ваші рукописи.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка