Гібридна війна в Арктиці вже розпочалася

Катерина Мола

Російська діяльність на Крайній Півночі ретельно відстежується, і її слід розглядати передусім у світлі війни в Україні, а не пов’язувати виключно із Північчю. Таку заяву минулого тижня виголосив прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре. Він назвав низку недружніх дій з боку росіян новою гібридною війною, яку Росія розв’язала проти Норвегії. 

ҐРУНТ розбирається, що саме відбувається в норвезько-російському протистоянні, і чому нова точка напруги виникла на Крайній Півночі.


Росіянам не раді всюди

У червні Норвегія заблокувала рух товарів, які Росія завозила на стратегічно важливий архіпелаг Шпіцберген, через санкції. До того ж, нещодавно уряд оголосив про наміри заборонити росіянам в’їзд до Норвегії за туристичними візами. Офіційний Осло також скасував двосторонню угоду про спрощення візового режиму із РФ, що ускладнює візити для всіх громадян Росії. Це сталося після того, як на півночі країни та на Шпіцбергені затримали сімох російських туристів, які з дронами знімали об’єкти критичної інфраструктури та аеропорти. Крім того, нещодавно з’ясувалося, що Російська православна церква роками старанно викуповувала нерухомість і земельні ділянки поблизу воєнних баз Норвегії, серед яких, до прикладу, штаб-квартира JWC – Об’єднаного центру бойових дій НАТО.

Навіщо Росії шпигувати за Норвегією? Причин робити це значно більше, ніж причин не робити.

Передовсім, Норвегія – головний газовий конкурент Росії в Європі. Після того, як у ЄС вирішили відмовитись від російського газу, значна частина країн – принаймні на північному заході Європи – покладається на Норвегію. І якщо раніше частка Росії на газовому ринку Європи складала 40%, то нині – лише 7%. 

Норвегія – саме та країна, через яку не здійсняться вологі мрії Путіна про замерзлу Європу. Так, одній державі не вдасться закрити потреби всіх європейських країн, але вона може взяти на себе значну частку потреб. Норвегія має великі запаси вуглеводнів і ніколи не порушувала своїх обіцянок. А отже, вона є дуже перспективним постачальником. Але є одне “але”. Стратегічний норвезький газогін, як і, власне, газові вишки, розташоваються переважно в морі. У морі Росія нещодавно підірвала власний газогін “Сєвєрний поток”, тим самим не лише позбавляючи Європу газу, а й демонструючи Норвегії: “Ой, а дивися що може статися! Хто ж це зробив?”

Після вибухів на дні моря норвежці помітили російське пожвавлення довкола власної промислової інфраструктури. Ідеться і про розвідувальні дрони, і підводні човни, і незвичну активність на самому Шпіцбергені. Ця територія – ще один цікавий фрагмент російсько-норвезьких стосунків. Буде не дивно, якщо зовсім скоро ми почуємо з екранів російських телевізорів гучне: “Шпіцберген – наш”!

blank
Російська арктична військова база «Трилисник»

Зерносховище “Судного дня”

Шпіцберген – або, як його називають норвежці, Свальбард – це великий полярний архіпелаг. Ці землі є суверенною територією Норвегії. Утім згідно з Договором про Шпіцберген, укладеним понад сто років тому, у 1920-му, всі держави-учасниці договору можуть провадити там комерційну та наукову діяльність. Активно цим правом користується лише Росія. Росіяни збудували на архіпелазі чотири поселення (два з них наразі законсервовано), шахти, дослідницькі центри, і ще кілька разів намагалися створити на острові військові бази. 

Архіпелаг офіційно оголошено демілітаризованою зоною, втім Росія все одно кілька разів зверталася до Норвегії із запитом про створення військових об’єктів. І отримувала очікувану відмову. Попри це, у 2012 році РФ почала будівництво радіолокаційних станцій у Баренцбурзі, не узгодивши роботи з Норвегією, не пояснивши призначення об’єктів і не взявши жодного дозволу. У 2015-му Шпіцберген відвідав Дмітрій Рогозін, якому було заборонено в’їзд до Норвегії через санкції. Проблема з архіпелагом у тому, що, згідно з договором від 1947 року, росіянам не потрібна віза, щоб в’їхати на цю територію. Котру вони, судячи з усього, вважають своєю.

blank
Російське поселення на Шпіцбергені

Росія майже нічого не виробляє на острові і ніяк не впливає на його економіку, а кількість росіян налічує десятки осіб (не враховуючи шпигунів). Це смішно порівняно з діяльністю та присутністю на Шпіцбергені Норвегії. Однак росіяни не збираються віддавати острів так просто. По-перше, Свальбард є вкрай привабливим з точки зору видобутку корисних копалин. По-друге, через очікуване всесвітнє потепління саме північний шлях через Арктику згодом стане легкопрохідним, а отже, набагато привабливішим для торгівлі. Очікується, що Шпіцберген може стати стратегічно важливим портом. 

Острови становлять інтерес і з військової точки зору. Присутність на архіпелазі дозволяє контролювати судноплавство і авіасполучення в Арктичних водах. До того ж, на Шпіцбергені розташовано низку стратегічно важливих об’єктів, від контролю за котрими Росія б не відмовилась. Передусім, так зване Глобальне зерносховище (або Зерносховище “Судного дня”). А ми бачили, що росіяни до зерносховищ виявлять неабияку цікавість… У зерносховищі, створеному норвезьким урядом, зберігається насіння більшості культурних і диких рослин Землі. Вони зібрані там на випадок ядерного апокаліпсису для того, щоб у разі катастрофи людство (якщо воно виживе) змогло відновити рослинність на планеті. Там же міститься “Арктичний світовий архів”, де на спеціальних захищених носіях зберігається інформація про культурні та історичні надбання людства. Крім того, радари, обсерваторії, супутникові антени, дослідницькі центри – безліч сучасного обладнання та дорогої апаратури. 

Втім Шпіцберген – це лише маленький камінець, порівняно з цілою Арктикою, на яку Росія покладає великі надії. 

Гроші не пахнуть. І нафта

Роль Арктики як регіону щораз більше зростає. Зміни клімату сховають від нас частину континенту, зокрема, Нідерланди – але відкриють Арктику з її нерозвіданими запасами природних копалин і дуже привабливими морськими шляхами. 

Над Арктикою панує вісім держав – Канада, США, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія та Росія. Тоді, коли Фінляндія та Швеція приєднаються до НАТО, виявиться, що всі арктичні країни, крім Росії, стануть членами Альянсу. 

blank

Наразі вісім держав об’єднані в “Арктичну Раду”. Ця організація заснована у 1996 році, передовсім, задля того, щоб опікуватися проблемами клімату, науковими дослідженнями та розробкою природних копалин. Рада замислювалася як неполітична і жодного разу не засуджувала воєн, конфліктів, чи будь-яких політичних катаклізмів. До 2022 року. 

У березні 2022 року сім країн-учасниць “Арктичної Ради” засудили восьму – Росію – і заявили про бойкот засідань. Доки росіяни не припинять військових дій в Україні, рада не працюватиме. Принаймні, не з Росією. Можливо, це лише розв’яже Росії руки, і їй буде значно простіше забруднювати свою частину Арктики військовими базами та нафтовими вишками…

Спочатку про нафту. Росія інвестувала значні кошти в освоєння вуглеводнів в Арктиці – не лише нафти, а й газу. До того ж, арктичні свердловини отримали значні вкладення від європейських інвесторів і Китаю. Китайці уклали 30-річний контракт із Росією на імпорт газу з родовищ Ямалу через іще не побудований трубопровід “Сила Сибіру 2”. Державна Китайська національна нафтова корпорація має 20% акцій у газовидобувному проекті “Ямал СП”, а китайський “Фонд Шовкового шляху” володіє ще 10%. Інші державні компанії також інвестували в Arctic LNG 2. 

Окрім китайців, у російський видобуток активно інвестувала французька TotalEnergies. Разом із компанією “Новатек” французи вклалися у два гігантські заводи скрапленого природного газу. Total також допомагає розробляти нафтові родовища, і війна в Україні для них не є причиною, щоб припинити спільний бізнес із російською державою. Total, котра є найбільшою і найвпливовішою паливноенергетичною компанією у Франції, стала причиною масштабної паливної кризи. Більшість французьких АЗС періодично зачиняються, а бензин значно подорожчав через страйки робітників. Можливо, в цьому припущенні є дрібка конспірології, але хіба не дивно, що саме компанія TotalEnergies – яка у випадку виходу з російського ринку зазнає величезних втрат – фактично шантажує французький уряд тим, що зупинить економіку країни, припинивши більшість перевезень?

Крім нафти та газу, в Арктиці, ймовірно, є величезні запаси рідкоземельних мінералів. За оцінкою Wall Street Journal, потенціал складає приблизно 1 трильйона доларів. Ціна цих покладів дедалі більш зростає, оскільки рідкоземельні мінерали необхідні для виготовлення електромобілів, вітрових турбін, батарей і ще багатьох сучасних приладів, важливих як для економіки, так і для екології. Китай контролює 70% відомих родовищ у світі. А отже, для західних демократій вкрай важливо мати інші, некитайські джерела стратегічної сировини, щоб уникнути залежності від авторитарної держави з претензією на світову гегемонію. 

Крига кресне

Зміни клімату зроблять торговельні морські маршрути на півночі прохідними упродовж майже всього року. Північний морський шлях пролягає від Берингової протоки на сході до Карських Воріт на заході, охоплюючи 2500 миль уздовж найпівнічнішого узбережжя Росії. Північно-західний прохід перетинає узбережжя Канади та Аляски. І коли арктичний лід відступає, ці ділянки океану відкриваються для вигідного судноплавства.

Попередні прогнози передбачали, що арктичні маршрути стануть придатними для активної торгівлі приблизно в 2040 році. Але схоже, що це станеться значно раніше. Обсяги торгівлі північним морським шляхом уже досягли рекордних значень – за останнє десятиліття трафік зріс у 15 разів, причому більшість припадає на скраплений природній газ, який послуговується щораз більшим попитом.

blank
Американський підводний човен

Іще п’ять років тому взимку у регіоні практично не було судноплавства, а минулої зими маршрутом користувалися в середньому 20 суден на день. 

Для прикладу, відстань через верхню частину земної кулі від Східної Азії до Європи набагато коротша, ніж звичний маршрут через Суецький канал. Він коротший на три тисячі морських миль і 10-15 днів. Економія може бути величезною. Оцінки лише для Китаю показують, що на карту поставлено від 60 до 120 мільярдів доларів. Не дивно, що з 2018 року Китай називає себе “приарктичною державою”, а ще є членом-спостерігачем в “Арктичній Раді” та будує новий “Полярний Шовковий шлях”. Але все це Китаю вдасться лише за підтримки Росії.

Холодний виклик

Отже, принади Арктики підштовхують до її все більш значної мілітаризації. Після 2014 року в Арктичному регіоні почалася нова “гонка озброєнь”.

За останні шість років уздовж свого північного кордону Росія побудувала щонайменше 475 військових об’єктів. РФ активно розвиває Сєвєроморськ – порт на Баренцевому морі за Полярним колом, який є основною базою російського Північного флоту. Крім того, Росія знову відкрила 50 законсервованих військових баз часів “Холодної війни” на своїй арктичній території, включно з 13 авіабазами і 10 радіолокаційними станціями. Росіяни випробували там спеціалізовані гіперзвукові крилаті ракети та підводні безпілотники з ядерним двигуном. Північний флот Росії, який складається з атомних підводних човнів, лінійних кораблів, десантних катерів, криголамів та кораблів підтримки, був значно посилений за останнє десятиліття, і став головною потугою Росії на півночі, як передбачає “Арктична стратегія” від 2017 року.

Із грудня 2014 року російська воєнна доктрина вперше включає завдання із “захисту російських інтересів в Арктиці”. Від липня 2015 року морська доктрина РФ окреслює конкретні питання військової безпеки на морі, приділяючи значну увагу базам і підрозділам Північного флоту в Арктиці. Крім того, в Арктичному регіоні регулярно проводяться масштабні навчання, значно збільшилася і кількість особового складу. Після 15-річної перерви Росія відновила регулярне розгортання розвідувальної та бомбардувальної авіації для виконання місій поблизу або над Арктикою. Наразі на озброєнні Північного флоту РФ перебуває, за даними західних держав, вісім атомних підводних ракетних крейсерів. 

Утім переозброюється не тільки Росія. Військові стратегії Канади, Данії, Норвегії та Сполучених Штатів – передбачають можливість військового протистояння на півночі та вказують на необхідність збільшення військового потенціалу. Усі чотири держави посилили свою мілітарну присутність в Арктиці та представили плани подальшого розширення сил. При цьому голова канадського уряду Джастін Трюдо прямо заявив, що Канада зможе чинити опір в Арктиці гопніку – тобто Владіміру Путіну. Якщо не враховувати Росію, то саме Канада переозброюється найбільш активно. Канадійці поставили на озброєння нові літаки, модернізували флот та збільшили кількість особового складу. 

Данія підсилила кількість спецназу на Гренландії й поповнила кількість патрульних катерів і авіапарк. Норвегія закупила для Арктики бойові літаки F-35 та розробила нову оборонну стратегію з урахуванням сучасних викликів. У 2009 році штаб норвезьких збройних сил переїхав з півдня країни за Полярне коло, а штаб армії перебуває ще північніше, у Бардуфоссі. З 2006 року союзники кожні два роки проводять масштабні навчання “Холодний виклик” на півночі Норвегії. Минулого місяця там завершився небачений з часів “Холодної війни” вишкіл, в якому взяло участь 30 тисяч військовослужбовців. 

blank

Військова доктрина США багато років не надавала Арктиці багато уваги. Останнім президентом, який жваво цікавився темою, був Джордж Буш-молодший. Попри це, на американській Алясці та в Канаді зосереджено значні сили ППО. Штати тримають на Алясці дві великі авіабази – Еєлсон біля Фербенкса та Елмендорф поблизу Анкоріджа. Збройні сили США також використовують авіабазу Thule на північному заході Гренландії. Тихоокеанський флот США має спеціальну арктичну лабораторію субмарин, яка є “центром передового досвіду” для підводних сил США. 

Нещодавно в Америці сформулювали нову доктрину щодо Півночі, ніби виправляючись через те, що дарма ігнорували цей регіон десятиріччями. Нова американська стратегія має назву “Відновлення домінування в Арктиці” та планує оновити арктичні сухопутні сили, які будуть діяти разом із розширеним флотом і авіацією.

Також союзники заручилися підтримкою Великої Британії. Міністр оборони Бен Уоллес пообіцяв відправити додаткові війська на Крайню Північ під час зустрічі з норвезьким колегою на початку квітня. Британські атомні підводні човни вперше пришвартувалися в норвезькому порту в рамках свого регулярного патрулювання, а збройні сили Норвегії у травні вперше взяли участь у навчаннях Мйолнер, котрі через рік проводяться на півночі разом зі збройними силами Данії, Бельгії, Нідерландів та Німеччини. 

На баланс сил в регіоні вплине і приєднання Фінляндії та Швеції до НАТО.

Незважаючи на цю гонку озброєнь, навряд чи ми можемо серйозно говорити про можливий гарячий конфлікт в Арктиці. Але, попри все, і сама його вірогідність, і “гібридна війна”, яку Росія вже розпочала проти Норвегії все ж таки впливають на перебіг війни в Україні. 

По-перше, російська помішаність на військовому домінуванні сковує значну частину військ та озброєнь РФ і не дає застосовувати їх на українському фронті. По-друге, наша війна яскраво демонструє країнам півночі, впливовим та заможним, – на що здатна Росія. У прямому ефірі вони уважно стежать за тим, як розгортаються події на полях бою, і їм доволі просто екстраполювати все, що відбувається в Україні, на північні простори. 

Сьогодні вже очевидно, що Росію не можуть зупинити ні екологічні загрози, ні страх за долю унікальної флори та фауни Арктики. А життя корінних народів півночі їх цікавлять ще менше, ніж розмаїття арктичного моху. Все це дає нам надію на те, що допомога північних країн може бути більш значною, ніж раніше, а їхнє розуміння виллється у дієвішу допомогу, і зброя, яку накопичували арктичні країни, може вирушити на українські фронти для того, щоб її не довелося використовувати в самій Арктиці. Бо ж, розумієте, дуже шкода арктичний мох. 

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка